Десь серед густого лісу, де дерева тримають небо на своїх плечах, стояла стара лікарня. Її білі стіни потемніли від часу й дощів, але серед цієї втомленої кам’яної тиші ще жевріло життя.
Тут лікувались ті, кому більше не обіцяли одужання. Ті, хто навчився рахувати дні не за календарем, а за подихами. Їхні історії були написані не чорнилом, а шрамами, тремтінням рук, нескінченними ночами.
Надворі стояло літо. Лагідне, терпке, наповнене запахом квітів, що розпускались попри все — ніби самі хотіли нагадати: життя триває. Теплий вітер розносив аромат польових трав у кожен кут лікарні, обіймаючи підвіконня, просочуючи простирадла, вплітаючись у волосся тих, хто ще мав сили виходити надвір.
Повітря дзвеніло тишею й невидимими обіцянками. І здавалося, цього літа хтось тут віднайде більше, ніж просто полегшення.
Хтось знайде тепло, яке зігріє навіть того, хто давно охолов.
Тепло, яке виявиться сильнішим за будь-який страх.