Прокляття Короля Польщі, Великого князя Литовського, Великого князя Руського та Курфюрста Саксонії

Холодний та темний трюм піратського корабля просякнув ароматом водоростей та морської солі. Від постійної хитавиці та невпинного бурмотіння полонених піратів голова Вілла готова була вибухнути щомиті, немов пляшка шампанського, закоркована неправильно, а на його щоках дрібно викристалізувалася сіль, уперше від початку морської мандрівки.

Волога деревина ніби поглинала скупе сонячне проміння, що просочувалося через заґратовані вентиляційні отвори, тож у непроглядній пітьмі силует дівчини у сукні справді скидався на привида. Вілл було подумав уже, що прокляття Ганнібала справдилося, але це означало, що йому доведеться повірити у литовських богів, а найгірше — у те, що його князь насправді загинув. Натомість фігура стала чіткішою, коли наблизилася, і Вілл упізнав Елізабет.

— Пане Ґрем? А… — здається, дівчина хотіла поставити запитання, схоже на те, що мучило самого Вілла; і вагалася, щоб не почути відповідь, якої і він боявся.

— Вільям живий. Він із Барбосою на острові. А…

— Пан князь в порядку. Він на кораблі. Вони з батьком не бачили, що я втекла, — Елізабет обережно прокрутила ключ в замку, звільняючи бранців.

— Сумніваюся, що в иншому випадку ви були б тут, — новина про те, що Ганнібал урятувався, дозволила йому вперше за кілька днів видихнути спокійно. — Нам треба на острів.

— Я думала, що ви досі ображені на Вільяма.

— Можливо. Але без нього Барбосу не вбити, а тут у мене особистий інтерес, — Елізабет з острахом відступила від Ґрема, помітивши в його очах хижий вогник. Можливо, згадала дещо з того, що Ганнібал казав їй на острові, наприклад, про те, що Вілл — природжений мисливець. — Вам не обов’язково іти зі мною. Я подбаю, щоб Вільям безпечно зійшов на борт корабля Королівського флоту.

— Ви справді зробите це, попри те, що він зробив з вами?

— Так, — це звучало так щиро, і одночасно з таким нерозумінням, чому раптом це здивувало Елізабет, що зачепило щось у серці дівчини. Це було видно з того, як опустилися її до того напружені плечі, а долоні лягли на обличчя Вілла, на мить притягуючи його у короткому, майже невагомому поцілунку. — Дякую.

— Це вам дякую.

Над морем яскраво сяяв місяць, та обоє не зважали на страхітливі фігури піратів на борту, тим більше, що основні сили Барбоса скерував в атаку на судно британців, а нова команда Чорної Перлини, звільнена з кліток, поступово відвойовувала свій корабель. Ціль Вілла та Елізабет була недалеко, шлях до неї пролягав місячною доріжкою аж до берега Ісла-де-Муерте.

Дівчина вже була на цьому острові, тож Ґрем дозволив їй вести, хоча не схоже було, що вона запитувала дозволу. Та хай там як, Елізабет обережно і, що головне, тихо завела човна до печери, у якій різким передзвоном розливалося відлуння віддаленого поєдинку. Вони не могли нічого бачити, утім, враховуючи те, що супроти команди Барбоси були лише Джек та Вільям, шанси видавалися геть песимістичними.

Вілл подумки відмітив, що навряд чи у них був великий шанс навіть учотирьох, однак заспокоїв свою тривогу, ще раз перевіривши зброю. Цього разу його інтуїція мовчала, не даючи надії, одначе, і не відбираючи її.

— Невже, Джеку, ти думав, що зможеш перемогти мене сам-один? — Барбоса приставив до шиї пірата кінчик шпаги, в той час як решта команди оточувала Вільяма.

— А він і не один!

Перш ніж Вілл устиг зупинити її, Елізабет вийшла вперед. У її долоні щось зблиснуло золотом, а тоді предмет на ланцюжку полетів у бік Ґрема. Чоловік зловив його радше рефлекторно, ніж подумавши, а тоді нарешті розглянув — золотий годинник. Чудовий хід, щоб обдурити піратів у напівтемряві печери.

— Бачу, пані не-Тернер не засвоїла урок стосовно того, що капітана піратів краще не злити? — Барбоса вкотре хижо вищирився. — Тепер, коли Ганнібала не стало, хто ж вас захистить?

Почувся постріл і чоло капітана піратів розділило надвоє раною від кулі. Він похитнувся на мить, а тоді ще більш самовдоволено посміхнувся до Вілла, що вийшов із тіні. Причина його самовпевнености була доволі очевидною — прокляття не було знято, а отже Барбосу усе ще не можна було вбити.

— Ой-йой, пташка вибралася із клітки. І що ж ти зробиш, любчику?

— Пам’ятаєте, як Ганнібал перед смертю прокляв вас на муки, страшніші за ті, що ви вже пережили? Так ось він вижив і послав декого, щоб виконати його волю, — на мить посмішка Вілла стала віддзеркаленням вищиру Барбоси. — Вільяме, кидай!

Медальйон, скраплений кров’ю нащадка піратського роду, впав до скрині із золотом, знімаючи давнє прокляття. Більшість колишньої команди капітана Джека Горобця видихнула з полегшенням, покидавши від здивування зброю на долівку, тоді як це ж благословення спричинило безславний кінець знедоленого капітана Гектора Барбоси. Усе ж боги прийняли жертву Ганнібала, більш символічну, аніж фактичну.

Вілл, якого до цього втримувала на ногах жага помсти, теж знесилено випустив із рук зброю. Пірат не був першою людиною, якої він позбавив життя, іноді заради князя йому доводилося забруднити руки і в більш брутальний спосіб, але щось в останньому погляді Барбоси, коли той усвідомив неухильне наближення смерти, додало Ґремові ще один хрест, що доводилося нести. Якби він був більш забобонним, то подумав би, що його теж прокляли.

— Маю визнати, цей ваш плян приголомшливий, — Елізабет хитро глянула на Вілла і той відповів їй стриманою усмішкою — те, що жодного пляну не було, залишиться між ними. Однак комплімент від самого капітана Джека Горобця варто було ще заслужити.

— Я вже казав, що пан посол — найрозумніший чоловік у нашій команді. Хоч корабля вже й немає, але дещо залишається незмінним.

— Вам не обов’язково лестити мені, Вільяме, — посмішка Вілла вмить стала гострою. — Я не для цього допомагав вас рятувати.

— До того ж усі знають, що найрозумнішим у нашій команді є я.

— Так, авжеж, Джеку, — тон Елізабет був несерйозно суворим. — Ходімо, на нас чекають.

Тепер, коли більшість піратів здалися, битву було закінчено. Враховуючи те, що вона почалася іще з нападу на Порт-Рояль, це була одна із найтриваліших сутичок на морі з моменту колонізації Ямайки. Утім, точно не в історії острова.

На кораблі підлеглі Норрінґтона вели до корабельного трюму полонених піратів з команди Барбоси. Враховуючи те, скільки лиха вони накоїли в регіоні, Вілл точно їм не заздрив. Але йому не цікаві були ані поранені британські військові, ані ті, що зловтішалися з переможених піратів. Його погляд намагався у вирі однакових мундирів розгледіти знайому постать з гордо піднятою головою та незмінною стриманою усмішкою. Нарешті, йому це вдалося.

— Мій князю, мушу сказати, що вам надзвичайно пасує синій, — Вілл низько вклонився, всміхаючись.

— На щастя, в них знайшовся мундир мого розміру. Я накажу, щоб і вам принесли новий одяг, пане посол, — Ганнібал відповів ввічливим кивком і такою ж усмішкою, не перериваючи гру.

— Не пам’ятаю, щоб раніше вас цікавило те, у що я вдягнений. То який у нас рахунок?

— Двоє.

— О, як прикро. У мене троє.

— О, пане посол, — командор Норрінґтон ніби виріс з-під землі. Чи, радше, з-під палуби. — Як я і казав, варто було лише чекати і молитися Богові, як ми зуміли повернути вельмишановного князя. Чи можу я поцікавитися, що ви рахуєте?

— Людей, — коротко відповів Вілл, не зважаючи на його нісенітниці. — У мене Вільям, Джек та Елізабет. У вас, мій князю?

— Джек та Гектор, — побачивши здивований і майже незадоволений погляд Ґрема, Ганнібал продовжив: — Мені було цікаво, що буде.

— Ну а мені цікаво, що буде, якщо я просто зараз збільшу ваше число до трьох, — Вілл облизнувся, немов ситий кіт.

— Ви ж знаєте, що я не зможу відмовити.

Ловлячи на собі вже вкрай розгублений погляд Норрінґтона, Вілл м’якими, котячими кроками наблизився до князя, змикаючи їхні вуста. На мить в його пам’яті зринули світло-зелені луки та темно-зелені діброви, залиті весняним сонцем. Дім. Їхній із Ганнібалом дім.

— Тоді ти матимеш чотири, любове моя, — коли їхні губи розділилися, хитро мовив Ганнібал. — Але це цілком заслужено. Я сумував за тобою.

— І я за тобою.

— Кхм, — Вілл уже було подумав, що Норрінґтон зрозуміє, що він небажаний у цій компанії, але той вирішив нагадати про своє існування, — перепрошую, та мені здавалося, що ви католик, Вілле..?

— Для вас пан Надзвичайний та Повноважний посол Речі Посполитої, — голос Ґрема балансував десь на межі насмішки та байдужости. Після усього, що сталося, він залишив ввічливість придворних далеко позаду. Можливо, десь у Речі. — І Бог не має нічого спільного із тими уявленнями, що суспільство має про шлюб.