Битва за золото та кров

Ганнібал стояв на палубі на носі корабля, вдихаючи пряно-солоне морське повітря, що теплим вітром обвівало його обличчя. Він не мав аж стільки емпатії, як Вілл, однак також перейнявся запалом майбутньої битви, що його аж випромінювали пірати позаду нього, хоча дотепер князь і не підозрював, що мертві здатні щось відчувати, надто щось таке потужне, як ейфорія сутички.

Разом із тим, глибоко в душі чоловіка засіла тривога, що наче збиралася у легенях дрібними краплями отрути, а тоді стекла нижче, сконденсувавшись у пружний клубок, що не давав дихати, десь за грудиною. Ганнібал відрізнявся неймовірним розумінням людей чи, скоріше, баченням їхніх потаємних мотивів, але, знов-таки, на відміну від Вілла, йому бракувало віри в них, можливо, трохи наївної, але такої, що давала надію. Тож, надіятися Ганнібал міг лише на себе.

— Насолоджуєтеся погодою? — він спиною відчував наближення, та не відступив убік, дозволяючи Барбосі стояти за кількадесят сантиметрів позаду, ще не порушуючи особистого простору, але вже будучи надто близько, як для стороннього.

— Радше, свободою, — дозволив собі шпичку Ганнібал.

— Сподіваюся, ви розумієте, що це був лише необхідний застережний захід?

— На ваше щастя чи, можливо, на біду, я аж занадто багато розумію.

— Наприклад?

— Що ви не збираєтеся мене так просто відпускати, — нарешті зізнався собі князь. — Надто після того, як знімете прокляття.

— Натякаєте, що я не дотримаю свого слова?

— Кажу прямо.

— Що ж, — пірат підійшов до краю палуби, проводячи короткими нігтями по дерев’яному борту проклятого корабля, — можливо, це відплата за те, що ви не були відвертим зі мною із самого початку.

— Невже? — Ганнібал підозрював, що Барбоса підслухав розмову у каюті, або ж, можливо, Джек із ним змовився, обмінявши інформацію про походження литовця на власну свободу. Для майбутнього князя причина не мала такого суттєвого значення, як наслідок. — І коли ж я дозволив собі нещирість?

— Коли не розповіли про своє походження, любий князю.

Це «любий» різало вуха своєю невідповідністю, так само як глузлива посмішка Барбоси розтинала його обвітрене і засмагле обличчя. Нудота підбиралася до горла Ганнібала, та це не було наслідком морської хвороби.

— Не пам’ятаю, щоб ви запитували.

— Справді? То запитаю зараз: що я мусив би зробити з людиною на своєму кораблі, яка раптом стала аж такою дорогоцінною?

— Я не маю звички роздавати поради.

— Нехай, — капітан розтягнувся у ще більш самовдоволеній та поблажливій усмішці. — Тоді що б ви зробили на моєму місці?

Море вирувало і пінилося під носом корабля, а далеко за ним було инше судно, екіпажу якого було вже не уникнути зустрічі із Чорною Перлиною. Так само Ганнібалу було не уникнути лещат Барбоси, хоч як вдало той створював ілюзію вибору. В морі були инші закони й іноді навіть Великому князю Литовському не під силу було змінити їх так, як йому було б до вподоби. Тож залишалося терпляче чекати та спостерігати. На щастя, Ганнібал був терплячим.

— Я б дотримувався свого слова. Як то кажуть, угода є угода.

— Але хіба не ви казали, що справедливість визначається обставинами, у яких опиняється індивід? — ну звісно, він мав перекрутити усе так. — І за таких обставин угода видається мені дуже несправедливою, адже ви могли б мені дати набагато більше, ніж кілька вечер.

— Я сподівався, що вам вистачить почуття смаку, щоб оцінити мої таланти за ці кілька вечер.

— Шкода, що розчарував.

— О ні, вам не шкода. Насправді, підозрюю, єдине, про що ви шкодуєте, — це те, що не можете зробити мене таким самим рабом, як ваша команда.

На щастя, Ганнібал був терплячим, а отже, добирав слова надзвичайно ретельно. Він вже достатньо добре пізнав Барбосу, щоб розуміти, який вплив вони на нього матимуть. Справді, капітан бажав додати Ганнібала до своєї колекції, немовби якусь золоту чашу, що її можна поставити на полицю і милуватися, але ніколи не бруднити її доторком губів. А оскільки силою цього він зробити не міг, то залишався єдиний спосіб завоювати довіру князя — дотриматися свого слова. Принаймні одного разу.

— Але ж ви так певні, що я залишу вас на своєму кораблі.

— Але це не означає, що я буду належати вам.

Більше їм не було про що говорити, тож Барбоса зійшов на капітанський місток, роздаючи команди стосовно майбутньої битви, ніби це і було першопричиною його виходу з капітанської каюти. І саме вчасно — відстань до корабля-втікача стрімко скорочувалася та скоро досягла відстані польоту гарматного ядра.

Битва за золото та кров розпочалася.

Власне, битвою це можна було б назвати, якби в обох сторін були рівні шанси на перемогу. Насправді ж, одна з них була приречена на знищення, попри те, що для втікачів усе почалося із гарного знаку — Вілл підстрелив «Веселого Роджера».

«Він усе ж зумів переконати усих, що найкращий стрілець на кораблі», — подумав Ганнібал — напівжартівливе твердження, яке тільки підкреслювало, наскільки однакові вони із Ґремом, однак в реяльности воно значило набагато більше: Ганнібал не помилився, Вілл дійсно був на тому кораблі і він був живий.

Десь під ребрами кольнуло болюче «поки що», особливо коли ядро пролетіло небезпечно близько до «воронячого гнізда», та Вілл продовжував відстрілюватися; розуміючи, що немає сенсу намагатися вразити невразливих піратів, він цілився в канати і кріплення вітрил, порохові бочки на палубі Чорної Перлини та навіть капелюх Барбоси (виключно з метою роздратувати пірата, авжеж).

Ганнібал не усвідомив, що його бачення битви аж так було зациклене на Віллі, поки щоглу, на вершині якої той сидів, не підбили. Серце чоловіка пропустило, певно, із десяток ударів, поки вона поволі хилилася в бік борту Чорної Перлини, повернувши собі здатність скорочуватися лише тоді, коли одним спритним рухом Ґрем вистрибнув з «воронячого гнізда» і приземлився просто поруч.

— Мій князю, — голос Вілла був тихим, та навдивовижу повним цілющої молодечої життєствердности, інакше як пояснити, що він пробився до Ганнібала крізь гуркіт кровопролитної битви.

Відповідь на це була не менш гучною, бо князь без жодного зайвого слова пригорнув до себе Вілла, вдихаючи рідний запах упереміш із ароматом морської солі. Він відчув чужу руку, що сковзнула його спиною і під сорочку, а потім — холод металу, та тепло коханого тіла говорило гучніше.

— То це і є «він»? — Барбоса не здавався приємно враженим, що змусило Ганнібала стиснути кулаки. — Юначе, я облегшу вашу долю: віддайте мені медальйон і вас ніхто і пальцем не зачепить.

Ганнібал мовчав, дозволяючи Віллу самостійно обирати між простим і правильним. Крім того, Барбоса намагався змусити їх удруге заплатити за те, що вже пообіцяв виконати, тож, мабуть, варто було його провчити. Князь був певен, що вони думають про одне і те саме, адже і Ґрем був певен у цьому — інакше не довірив би йому медальйон.

— Шкода, та у мене його немає, — Вілл говорив упевнено, як і належить знаті, випромінюючи свою ще не до кінця розквітлу силу серед знедолених піратів.

— Шкода, бо ми обшукали усих решту з вашої команди і не знайшли його.

— Мабуть, він пішов на морське дно, — втрутився Ганнібал, підтримуючи гру Вілла.

— Мабуть, комусь варто це перевірити, — голос Барбоси був холодним і князь майже повірив, що йому погрожують. — Почнемо з дівки. На дошку!

Елізабет підвели до краю палуби і хоч якими гидкими Ганнібалові видавалися руки піратів на її тендітних плечах, він мусив мовчати. Барбоса чітко дав зрозуміти, що обох їх врятувати не вдасться. Не змовчав Вілл:

— Хоч я і не можу дати вам медальйона, але знаю, чия кров є ключем до зняття прокляття.

— Боюся, це не унікальна інформація, — з натовпу проклятих виступив наперед Джек, недобре усміхаючись до Ґрема. — Прости, любчику.

— Підозрюю, він забажав натомість корабель та команду, чи не так? — і оком не змигнувши мовив Вілл. — Мої вимоги ви знаєте. Думаю, вони видадуться вам більш приємними.

— У вимогах немає нічого приємного, юначе, — вишкірився Барбоса. — Та я згоден обміняти його життя на ваше. На дошку його!

Місце біля Елізабет зайняв також Джек. Схоже, в нього ніколи і не було шансу, адже, Ганнібал підозрював, з моменту, коли Барбоса дізнався, що Горобець живий, то визначив його подальшу долю. Не можна було залишати такого сильного суперника.

— Не лише моє життя, — спокійно виправив Вілл, киваючи в бік князя.

— Боюся, для цього вам потрібно було б віддати мені медальйон, але оскільки він згинув на морському дні…

— Здається, я винен вам вибачення за нещирість у минулому, — озвався Ганнібал, показуючи медальйон на витягнутій руці. Він був певен, що капітан зробить правильне рішення.

— Тепер вже два вибачення. Та нічого, Бог простить, так би мовити. На дошку!

Третім поряд з Елізабет та Джеком опинився Ганнібал. Варто було це передбачити, однак чоловік не очікував, що Барбоса дійде до дріб’язкової особистої помсти: князь не хотів дати йому одночасно спосіб зняти прокляття та бути поруч, а капітан не дасть Ганнібалу одночасно зберегти життя своє та Вілла.

— Зрештою, я мав рацію: ви не вмієте тримати слово.

— Чому ж ні? — пірат огидно захихотів. — До найближчого порту лише кілька днів плисти. І я обіцяю, що вашому протеже пощастить більше.

— Я вірю у вашу обіцянку не більше, ніж у того Бога, який, з ваших слів, має мене простити. Мої боги не пробачають, тому я востаннє приношу їм жертву з одним-єдиним проханням: накласти на вас прокляття таке страшне, що попереднє здасться легкою прогулянкою.

Тоді Ганнібал зробив крок назад, не чекаючи, щоб пірати зіштовхнули його з дошки, дозволяючи прохолодній воді огорнути його м’якими обіймами.