Урок нестандартних рішень від Надзвичайного та Повноважного посла Речі Посполитої

Вілл прокинувся із почуттям тривоги. Слуги та охорона клятвено обіцяли, що до їхнього маєтку у цих невисоких горах на віддалі від міста не дістануться пірати, це підтверджувало те, що він прокинувся у ліжку, а не без голови, однак Ґрем переймався не за себе. Його володар, князь Ганнібал погодився провести вихідні на кораблі Королівського флоту, тож він молився, щоб тієї ночі вони не заходили до порту.

Побоювання були не марні: Вілл устав із ліжка і підійшов до вікна – місто ще досі палало. Йому пригадалося дещо, що він бачив, коли вони з Ганнібалом інспектували східні кордони, але чоловік швидко прогнав цю думку подалі. У двері тихо постукали.

— Заходьте.

— Пане посол, — темношкірий юнак із французьким акцентом мав дуже винуватий вигляд, тож Вілл уже знав, на які новини очікувати. — Є звістка із порту: флагман пришвартувався там іще пообіді. Напевне, великий князь наніс візит губернатору, коли було вчинено напад.

— Дякую, — кивнув Ґрем, відсилаючи слугу.

Він важко дихав, ніби це на нього вдягли одну із тих модних лондонських суконь, що зменшують об’єм талії до дев’яти дюймів. Відмахнувшись від економки, яка все наполягала на сніданку, осідлав коня й помчав до будинку губернатора.

Розруха, яку чоловік побачив там, змусила його забути про обережність чи правила пристойності і от уже нісся через усе місто до порту, заганяючи коня. Було б соромно зізнатися, але він молився, щоб його князь не повівся як людина честі і не вступав у бій з піратами, залишаючись у безпеці. Але у цей же час Ґрем розумів, що навряд Ганнібал стояв би осторонь. Через це його постава була непевною, та, на щастя, тварина під ним була достатньо розумною, щоб доправити господаря до місця призначення.

Залишатися на своїх двох і надалі поки було головним завданням Вілла. Перед ним до губернатора та командора на авдієнцію напросився хлопчина геть іще юний, та він не смів втручатися. Лише слухав. Вдома, у Речі, ця навичка служила йому вірою і правдою, особливо на сеймах. Більшість людей і не уявляє, як кількома словами можна виказати свою невірність короні. Тут, за тисячі верств від рідних місць, уважність однаково зіграла на його користь.

— Даруйте, губернатор не прийматиме більше відвідувачів, — британські військові мали особливий вид нахабности, знаючи, що їм нічого не загрожує, і навіть після нічної атаки командор поводився самовпевнено.

— Я чув про вашу доньку, пане губернаторе, прийміть мої співчуття, — Вілл проігнорував слова Норрінґтона, адже не покладав надій на його прихильність, зате знав, міг уявити, якою людиною був губернатор Свон, саме із ним можна було дипломатично щось вирішити.

— Що? Хто ви? Звідки ви знаєте про Елізабет?

— Даруйте, що не представився. Грубість вашого підлеглого шокувала мене. Вілл Ґрем, Надзвичайний та Повноважний посол Речі Посполитої, — чоловік ледь схилив голову: як легальний представник своєї держави, юридично він мав на цих островах більше влади, ніж Везербі Свон мав би у Польщі. Фактично, Вілл усе ще потребував допомоги губернатора, тож був аж надміру люб’язним.

— Як на мене, ім’я цілком англійське, — командор підійшов ближче, дивлячись на Ґрема згори вниз. — Як ви доведете, що справді посол?

— Дозвольте мені побачити князя Ганнібала і він підтвердить моє походження, — почав було виправдовуватися Вілл, та раптом згадав, що геть не мусить. — Хоча я не думав, що англійці забули, що таке гостинність.

— Князя Ганнібала? — Свон зі співчуттям подивився на чоловіка. — Мені дуже шкода…

— Що трапилось? — борючись із нападом нудоти, запитав Ґрем.

— Вельмишановний князь повівся як справжній джентльмен. Я запропонував йому заночувати у будинку, щоб не рушати проти ночі, і хоч він страшенно пручався і казав, що його підлеглі перейматимуться, — губернатор насилу посміхнувся, — се певно він мав на увазі вас, але мені вдалося його умовити. З надійних джерел нам стало відомо, що його і мою дочку бачили на березі в оточенні піратів.

— Їх викрали, — не запитував, а констатував Вілл. Йому довелося стиснути в долоні руків’я шпаги, щоб переключитися — мозок просто відмовлявся працювати під натиском болю та відчаю. — Які заходи… яких заходів вживають, щоб їх розшукати?

— Боюся, вас це не стосується, — зверхньо кинув Норрінґтон.

— Тобто жодних заходів, правильно я розумію?

— А що, Польща вже готова надати нам Ноїв Ковчег1 для боротьби із піратством у регіоні? — ущипнув командор, очікуючи, що посол відступить.

— А що, британський посол готовий пояснювати, яким чином на підконтрольній англійцям території зник Король Польщі, Великий князь Литовський, Великий князь Руський та Курфюрст Саксонії? Чи, можливо, король Георг і не знає, які безчинства відбуваються тут, поки ви звітуєте про успішне та мирне розгортання сил у регіоні?

Обличчя Джеймса Норрінґтона зблідло настільки, що Вілл почав перейматися, чи не передав куті меду. З одного боку, аргумент про те, що послові Британії доведеться пояснювати усе перед шляхтою, був слабким навіть для того, хто не знав про внутрішню політику Речі — у будь-якому випадку вона не могла сперечатися із могутністю Англії ні на суші, ні тим більше на морі. Командор же був людиною освіченою і, напевне, знав, що присутні на сеймі лише раді будуть новій можливості поборотися за владу, особливо стара шляхта, що вже втрачала свою владу, не вміючи адаптуватися до змін, що несла нова епоха.

З иншого боку, згадка короля очевидно настрахала чоловіків, що тримали цивільну та військову владу на острові. Звісно, Вілл був надто розумним і підозріливим, щоб повірити, що так далеко від влади монарха хтось виконував би його накази безухильно, але схоже, що він випадково втрапив «у яблучко» зі своїм невеличким зауваженням про безчинства.

— Навіщо ж бути таким категоричним, пане посол? — губернатор підійшов до Ґрема, беручи того попід руку. — Ви ж розумієте, що я як ніхто зацікавлений у успіху цієї операції та покаранні порушників, але ми не можемо відслідкувати один піратський корабель у цілому морі.

— І що робити?

— Повертайтеся до вашого будинку, щойно будуть новини — ми вас повідомимо.

— І це все? Просто сидіти та чекати?

— Ви вірите у Бога, пане Ґрем? — отямившись, запитав Норрінґтон. Схоже, слова посла неабияк зачепили його еґо. Отримавши схвальний кивок, він продовжив: — Тоді моліться, щоб пірати повернулися і зажадали викупу.

— Я надаю перевагу відмолюванню гріхів, аніж вимолюванню дозволу, — прошепотів польською Вілл, залишаючи чоловіків позаду.

У нього був плян Б. Його проблема була у тому, що цей задум покладався на чужий плян Б. Той хлопчина, що навідував губернатора раніше, пропонував використати одного з піратів, щоб розшукати решту. Судячи із наївного обличчя та запального характеру, він цілком міг втілити свій задум і сам. Ґрем нізащо не поклався б на пірата у чомусь настільки важливому, але не схоже, що йому залишали вибір.

— Не так швидко, — Вілл направив дуло пістоля на юнака, що саме збирався відчинити камеру.

— Ти не з варти. Чого тре’? — пірат зацікавлено схилив голову, примружуючи очі в його бік.

— Я чув, що ви шукаєте корабель, що заходив уночі у порт. Обставини склалися так, що мені теж конче необхідно на нього потрапити, — посол не сказав, кого шукав, бо довірити такому пройдисвіту таємницю про те, що Річ через піратів залишилась без володаря… ні, це було б політичним самогубством.

— А нам який з того зиск? У нас не транспортна компанія.

— Я можу прямо зараз застрелити хлопчину і нагадати командору, що той обіцяв тебе повісити.

— Справді? — озвався юнак, вибиваючи із рук Вілла пістоль і дістаючи шпагу.

Чоловік закотив очі: що міг звичайний робітник, коваль, протиставити військовому вишколу будь-якого державного діяча Речі Посполитої? А однак, той чудово тримався, не тільки відбиваючи атаки Ґрема, але і нападаючи сам. Вони крутилися, немов у менуеті, марнуючи час, як слушно зауважив подумки посол, але жоден не міг отримати перевагу. Аж поки шпаги не зіштовхнулися із такою силою, задзвенівши, що повипадали обом із рук.

Тоді-то молодик скористався із секундної затримки з боку Вілла і приставив тому до горла ножа.

— Так нечесно, — посміхнувся Ґрем.

— Пірати не грають чесно.

— Замовкни, Джеку, — роздратовано відповів на це юнак. — То що там ти казав про «застрелити хлопчину»? А краще спробуй переконати мене, що можеш бути корисним. Тільки на руки зважай, бо я тепер теж можу випадково тручнути ножа у твій бік.

«Без рук то без рук,» — подумки посміхнувся посол, рвучко зводячись на пальцях і цілуючи спантеличеного молодика. Тим часом його пальці досягли леза і обережно прибрали його від своєї шиї.

— Вілл Ґрем, спеціяліст із нестандартних рішень, до ваших послуг, — цього разу він усміхнувся щиро, відступаючи від дверей камери, щоб їх можна було відчинити. — До того ж Надзвичайний та Повноважний посол Речі Посполитої.

— О, чудово, ще один Вілл, не треба буде запам’ятовувати ваші імена, — знущально протягнув з-за ґратів Джек. — То ви мене випустите чи і далі будете лизатися? Не те що б я проти подивитися, але у нас час піджимає.

— Авжеж, — нарешті оговтався хлопчина. — Мене звуть Віллом Тернером, це Джек Горобець…

— Капітан Джек Горобець, любчику, — пірат лиш пучками пальців торкнувся підборіддя коваля, проходячи повз. Ґрем усміхнувся, щось подумки зауважуючи.

— Приємно познайомитися, пане Тернер, — лиш ввічливо мовив він.

Незабаром чоловіки зрозуміли, чому так важливо було мати дипломата у складі команди. Поки Вілл відволікав варту розпитуваннями про те, як учора минув бенкет на честь підвищення Норрінґтона і які жахи відбувалися вночі, вони пробралися на флагман Королівського флоту. Коли ж вони утрьох опинилися на «Перехоплювачі», їхня місія нарешті розпочалася. І лише один із них вирушав шукати щось для себе.

• 1«Arche Noah» (1625) (пол. Arka Noego, укр. Ковчег Ноя) — трищогловий пінк військового флоту Речі Посполитої, захоплений шведами під час 30-літньої війни.