На сонячних пагорбах

Корабель британського королівського флоту підкидало на хвилях. Для капітана, бувалого в бувальцях, такий шторм був не те що б викликом, радше приємною прогулянкою. Шкода, що це не можна було сказати про його нечисельну команду — якщо Вільям Тернер ще якось тримався, концентруючись на роботі, що йому задавав Джек, то поляк з англійським іменем одразу, завбачивши на горизонті хмари, сховався у каюті. Горобець слабко уявляв, як могло покращати у духоті тісного приміщення, тож, щойно вони увійшли в «око1 », передав Вільяму штурвал і зійшов з палуби.

Вілл ненавидів свою інтуїцію — бо як би сильно вона не підказувала йому чогось не робити, чоловік ніколи не мав реяльних підстав, щоб скасувати виїзд на полювання чи вояж до чужих берегів, як-от зараз. Справа не у тому, що князь йому не повірив би, якраз навпаки, але що як він помилився б? Ще більше Ґрем ненавидів її тому, що цього разу ніщо не віщувало біди.

Иншою річчю, яку Вілл ненавидів, були морські круїзи. Тому він усіляко вмовляв Ганнібала не відпливати на Кариби, вдаючись і до благань, і до шантажу. Та зрештою, коли князь запитав, чи він рушить з ним, що Ґрем міг іще відповісти? Що покине свого правителя з неідеяльною англійською напризволяще?

Можливо, це було дивно, але йому завжди було легше пережити шторм у каюті або і взагалі у трюмі, а не на палубі, де «свіже повітря». У відносній тиші та темряві було простіше абстрагуватися від сигналів, що посилали йому инші органи чуття, і поринути туди, де йому завжди було добре.

Кінь, що мчить залитими сонцем пагорбами. Двоє вершників, які не бояться, що їх побачать. Травневий вітер, що грає кучерями. Руки Ганнібала, що обіймають його стан і знаходяться геть не там, де належить.

— Дідько, та тут темно хоч в око стрель! — до каюти майже увалився капітан, поминаючи Ґрема найгіршими словами, які тільки міг згадати. — Якого біса, Вілле, ти вампір який чи що? — він запалив свічку, освітлюючи позеленіле обличчя посла. — Зрозумів, ну якби хтось не відлежувався у каюті, то, може, і не став би трюмним щуром, ага?

— Пане Горобець, у вас є якась причина переривати мій спокій чи вам просто нічого більше робити?

— Капітан Горобець, любчику. Усе ще капітан. І звісно, я залишив Вільяма за штурвалом, щоб просто спуститися спитати як справи, — з кимось настільки божевільним, як Джек, було важко вгадати, коли він говорив серйозно. — То нічого, що я його кличу Вільямом, а тебе просто Віллом? Треба ж вас якось розрізняти.

— Чомусь мені здається, що вас це не сильно хвилює.

— Ну чому ж, пірати — найбільш демократичний народ. То тобі як, подобається романтична напівтемрява, чи, може, засвітити ще свічку?

— Мені подобається, коли мені дають спокій, — втомлено зітхнув Ґрем. Його вже не нудило, бо і корабель хитало значно менше, але неприємне відчуття осіло десь у череві і не збиралося зникати.

— Ой, та це тільки на тому світі буває, — і знову, неможливо було вгадати, чи говорив пірат серйозно. — Тим більше, що мене цікавлять відповіді на питання, яких ти так старанно уникав на березі, — ну звісно, наївно було б очікувати, що навіть такий пройдисвіт, як Джек, не поцікавиться тим, хто і чому вирішив скласти йому компанію. — По-перше, якщо ти справді посол Речі Посполитої, то чому ж ім’я маєш англійське?

— Мій батько справді був англійським купцем, що прибув до Речі та одружився з литовською шляхтичкою. Я виріс при дворі, бачив зміну кількох королів, поки князь Ганнібал не обрав мене з-поміж инших своїм радником, а пізніше — послом.

— І як це ти причарував князя? Десь так як умовив Вільяма?

— А якщо і так? — Вілл загрозливо посміхнувся, попереджуючи будь-які наступні жарти чи натяки. Один із цінних уроків від придворних — якщо хочеш уникнути розповсюдження чуток, визнай їх, ніби вони нічого і не значать.

— Тоді по-друге, кого чи що забрав Барбоса у тебе?

— О, нічого. Та я приїхав налагоджувати стосунки з командором та губернатором. Якщо повернути панові Свон дочку, це могло б дати значний поштовх дипломатичному процесу, — байдуже мовив посол.

— Брешеш.

— Брешуть собаки.

— Біс з ним, обманюєш.

— А ви доведіть, — Ґрем посміхався однією із найбільш самовдоволених усмішок, на які був здатен, знаючи, що навіть настільки розумний пірат, як Джек, не міг би знати про викрадення Ганнібала. Якщо тільки не був до цього причетний.

— У мене краща ідея — за пів години ми пройдемо шторм повністю, а тоді й поговоримо. На Тортузі. А тепер прошу мене вибачити, — він зняв капелюха, теятрально вклонившись.

— І світло погасіть.

Корабель знову почало хитати на хвилях. Та тепер Вілл уже не міг абстрагуватися — у грудях поселилося приємне передчуття. Ніби як тоді, коли вони з Ганнібалом були у Британії на кінних перегонах чи коли полювали разом. Тепер йому було цікаво, що ж переможе — роки дипломатії чи піратська наглість. Тим більше, що цей пірат був геть не неотесою. Можливо, час проведений на воді й на сонці, а ще — галони випитого рому робили з нього напівстабільного гульвісу, та Ґрем геть не здивувався б, якби виявилося, що чоловік — нащадок якогось із дворянських родів Старого Світу, якого свого часу викрали пірати.

Хоча, якщо взяти, до прикладу, його тезку — той теж був доволі метикуватим, особливо у тому, що стосувалося зброї та заліза у загальному. Вілл вже пошкодував, що так легковажно недооцінив його спершу, дозволяючи підібратися так близько. Утім, той поцілунок… посол однозначно відклав би його до щасливих спогадів, до яких можна було повертатися, коли фізично геть кепсько.

Було також щось цікаве у тому, як Джек дивився на Вільяма. Щось окрім звичної для капітана гомоеротичної енергії. Поруч із захопленням, яке чоловік намагався приховувати (поганенько), був ще ніби жаль… Такий, немов Горобець знав, що хлопцеві загрожувала смертна кара, але не міг сказати. Вілл сподівався, що йому лише здалося, але подумав, що за нагоди варто було б розпитати пірата.

— Джек сказав, щоб ви готувалися, скоро зайдемо у порт.

— Можна на «ти», Вільяме, — тепло посміхнувся Ґрем. — Я можу попросити тебе передати йому, що я не сходитиму на берег?

— Я можу передати, але в- але ти сам знаєш, який він, — Тернер незґрабно посміхнувся у відповідь.

— Та що він зробить? На руках мене віднесе?

— Чом би й ні? — згадай чорта, як то кажуть. — Вільяме, зачекаєш на нас нагорі? — коваль кинув погляд на Вілла, що усім своїм виглядом просив не залишати його самого з цією напастю, але все ж зник за дверима. — Хочеш уникнути відповідей, пане високоповажний посол?

— О ні, — хитро гмикнув Ґрем. — Навпаки, я хотів би поставити вам запитання особисто.

— Вибач, але моя єдина любов — це море.

— Авжеж, — саркастично відповів литовець. — То чого ж ви дивитеся на Вільяма так, ніби він от-от помре від сухот?

Обличчя пірата видовжилося і це не пройшло повз уважний зір Вілла. Та лише на мить — бо згодом Джек нахабно і широко посміхнувся, користуючись тією ж тактикою, що і Ґрем раніше.

— Бо так і є. Наш хлопчина Тернер хоче повернути дівчину, чого б йому це не вартувало. Навіть ціною життя.

— Хай так, та це не означає, що він мусить померти, — почав Вілл, пильнуючи реякцію пірата, та той був хорошим брехуном і вже опанував себе після шоку. — Особливо якщо йому буде на кого покластися.

— Ти, певно, забув, що маєш справу з піратами, а не з литовською знаттю, — посол хотів було заперечити, що він краще б поклався на пірата, ніж на декого зі шляхти, але капітан продовжив: — Ходімо, треба декого знайти.

— Е ні, ноги моєї в тому гадючнику не буде.

— І коли ж це ти встиг дізнатися про Тортугу?

— Я багато чую з того, що люди хотіли б, щоб я не чув. Вдалих пошуків.

— Ми набиратимемо команду. Твої дипломатичні здібності стали б у пригоді.

— Не боїтеся ще одного бунту, капітане?

— А трясця б твоїй матері, залишайся, — Джек втомився дивуватися. Поки литовець був на їхньому боці, така обізнаність була лише на користь, а якби ситуація змінилася — нехай, море за бортом завжди було.

— І, до речі, померти за любов — це не найгірший із кінців.

— Я знаю, — ледь чутно через плече пробурмотів Горобець.

• 1Око циклону — зона спокійної погоди, що утворюється у центрі зрілого циклону і оточена стіною ока — кільцем гроз, що характеризуються найбільш жорсткою погодою в межах циклону.