Піратська кров

— Бачу, Джек мав рацію — хоч як би ви цуралися піратського походження, пане Тернер, та володієте двома характерними рисами, що дозволили б легко затесатися до їхніх рядів, — Вільям завмер на порозі каюти, адже на нього направили дуло пістоля. Схоже, коли здавалося, що вони не повернуться, Ґіббс звільнив єдиного, у кого міг бути хоч якийсь плян. — По-перше, жага віднайти свій скарб.

— Але я…

— Прошу, Вільяме, я зовсім не мав на увазі золото чи дорогоцінне каміння, це було б образливо стосовно ваших чистих намірів. Ні, звісно, вами керує не жага до наживи, але бажання мати те, що за статусом вам не належить, — часом піддані забували, що слово Ґрема могло бути не менш гострим, аніж лезо королівського ката, але сам посол ніколи не втрачав можливості боляче вдарити опонента, особливо, якщо той посмів зневажити його довіру. — А по-друге, ви вже брешете незгірш від пірата.

— Я не розумію, про що ви.

— Не хвилюйтеся, пане Тернер, я не розповім команді, що ви покинули Джека на вірну смерть від рук Барбоси, — голос Вілла повнився холодною ввічливістю, що не віщувало нічого доброго, разом із тим чоловік наближався до Вільяма. — Особливо зважаючи на те, що ми це виправимо, коли наздоженемо Чорну Перлину.

— Ви знали, що саме моя кров — це ключ до зняття прокляття, чи не так?

— Отакої, здається, найбільшою моєю помилкою на цьому кораблі було недооцінити вас, пане Тернер, — Вілл подарував йому посмішку — гостру, розчаровану, геть не таку, як раніше, коли вони випадково стикалися у темних тісних переходах. — Та, як я неодноразово зауважував, я чую те, що люди воліли б, щоб я не чув.

— І чому тоді я маю вам допомагати?

— Бо я здійму бунт на кораблі й однаково спрямую Перехоплювача услід за Чорною Перлиною.

— Ви думаєте, поки я живий, команда повірить вам, а не нащадку шанованого пірата? — Вільям хитро усміхнувся у відповідь: можливо, «шанований» — це не те слово, що пасувало у їхньому контексті, та він знав, що мав рацію.

— Думаю, принаймні одну частину цього речення можна змінити.

— Ви не вб’єте мене. Якби хотіли — зробили б це ще тоді у в’язниці. Гарної подорожі назад до Порт-Роялю, пане Ґрем, — увічливо відкланявся хлопчина.

— Не хочу здатися голослівним, однак, ви ще не бачили, на що я здатний. Пошліть когось по мене, коли Барбоса повернеться у пошуках медальйона.

Це був один із тих випадків, коли Вілл просто ненавидів свою інтуїцію: він знав, що Джек не зберіг би секрет Вільяма, якщо це стосувалося б його власного життя, особливо після того, як Тернер залишив капітана на проклятому острові на поталу колишній команді. Якимось дивовижним чином коваль зумів зруйнувати майже усі хисткі містки довіри, що до того побудував. Ґрем посміхнувся — той був або дуже дурним, або дуже закоханим, хоча, не виключено, що одразу і те, і инше.

Попри те, як Вілл не любив море, він мав непогане уявлення про властивості їхнього корабля. Недарма ж Перехоплювач називали найшвидшим кораблем Британського флоту, серед військових та цивільних суден йому не було рівних. Саме тому Вільям наївно вважав, що зумів би дістатися порту раніше, ніж їх наздогнав би Барбоса.

Та, на жаль, при складанні цього рейтингу не враховували піратські кораблі, особливо ті, що гнали уперед сила безсмертних та нестримна жага зняти прокляття. Саме тому Вілл тверезо очікував, що рано чи пізно він таки зіткнеться із Барбосою.

— Ще трохи, мій князю, — прошепотів він польською, витираючи солоні сльози зі щік.

До цієї мандрівки усе їхнє життя складалося з таких «ще трохи». Ще трохи — і слуги залишать їх наодинці. Ще трохи — і на балу усі вип’ють достатньо вина, щоб не помічати обережних доторків та відвертих посмішок. Ще трохи — і він повернеться з дипломатичної місії на Схід.

Ще трохи.

— Я не завадила?

У дверях стояла юна дівчина — певне, той скарб, що Вільям Тернер так ретельно беріг. Мабуть, вона постукала, перш ніж зайти, але так і не дочекалася відповіді від посла, що поринув у свої роздуми.

— Пані Свон, чи не так? — чоловік підвівся і схилив голову у ввічливому жесті. — Вілл Ґрем.

— Приємно познайомитися.

— Навзаєм, — він підійшов ближче і схилився, щоб поцілувати тильний бік її долоні.

— Не варто було, — дівчина зашарілася. — Це я повинна вам дякувати.

— Боюся, мій внесок у ваше звільнення трохи переоцінений, — Вілл скромно посміхнувся.

— Пан Ганнібал попереджав, що ви схильні до применшення власних досягнень, — Елізабет ніяково стенула плечима, та він не зважав — одна лише згадка чужого імені звернула всю увагу Ґрема до думок про князя.

— Ви… ви говорили з ним?

— Вельможний князь допоміг мені уникнути не надто приємної компанії на тому кораблі, — Вілл бачив, що за цим розмитим формулюванням ховалося щось більше, однак не смів запитувати — почуття такту він не забув у Речі. — Йому я теж безмежно вдячна.

О так, це посол міг зрозуміти — Ганнібал ненавидів грубощі, а разом з ними і те, що з них випливало — невиправдане насилля, тож не дивно було, що ця юна леді вважала його своїм рятівником. Вілл і сам не проти був зіграти роль беззахисного час від часу. Також — і це змусило чоловіка подумки посміхнутися — князь по-справжньому працював на зміцнення міжнародних зв’язків, захищаючи доньку губернатора.

— Я можу чимось вам допомогти? — стурбовано запитала дівчина, помітивши, що Ґрем занурився у роздуми і спохмурнів.

— Це правда, що я допоміг пану Тернеру знайти Чорну Перлину і вас на ній, однак, я так і не знайшов того, кого шукав сам…

— Я розумію, — покірно відповіла Елізабет — це не надто сходилося із уявленням Вілла про неї, яке він вже встиг сформувати з розповідей коваля, але м’яка посмішка видавалася такою щирою, а чоловік був таким стомленим, що не міг дозволити собі зайві сумніви. — Але Вільям дуже категоричний — я не знаю, що на нього найшло, але він у жодному випадку не розверне корабель. Коли ми повернемося до Порт-Роялю, я поговорю з командором Норрінґтоном…

— Це вже не обов’язково, — гірко посміхнувся посол. — За моїми підрахунками, Перлина наздожене нас менш як за пів дня.