Вечеря із князем

— Ну і що я зараз куштуватиму?

На обличчі капітана була легка посмішка, за якою ховалося велике очікування. Хоча «ховалося» — не надто відповідне слово, адже навіть людина, значно менш розумна, ніж Ганнібал, могла б зрозуміти, як сильно Барбоса мав би хотіти цього: пірат за той недовгий час, що литовець був на кухні, заглядав всередину настільки часто, що і зазвичай ввічливий і стриманий князь доволі грубо попросив йому не заважати.

Хоча, звісно, річ була не лише у тому, що капітан так відчайдушно бажав відчути знову смак їжі, чи хоча б мати на це шанс. Просто Ганнібал, що вправлявся із ножами і м’ясом, — це щось пробуджувало у серці Гектора. Щось, що, як він думав, прокляття також у нього забрало.

— Чилі кон карне, — Барбоса за роздумами вже встиг і забути, про що запитував. — Я гадав, це традиційна страва для цього регіону.

— Традиційна страва, кажеш? — чоловік усміхнувся і Ганнібал зловив себе на думці, що ця посмішка більше йому не огидна, радше… просто гостра. — І з якого ж м’яса її готують?

— Телятина. Ні, не так, — він присів поруч, замислившись, — яловичина.

— Отже, корова, га? Певне, не варто було їй пастися так пізно вночі.

— У худоби немає влади над задумом різника, — дещо різко зауважив князь. — І це була дуже хороша корова із відмінним м’ясом. Спробуйте самі.

Вираз Ганнібала розслаблений. На відміну від учора, коли готував для пірата уперше, тепер він точно знав, що усе спрацює. Тож залишалося лише спостерігати за тим, як задоволення повільно розтікалося чужим тілом: від губів, що розтягнулися у розслабленій усмішці, до мімічних м’язів, що, розходячись, змушували зморшки розгладитися, і плечей, з яких ніби спадав додатковий вантаж. Навіть якщо він вважав, що пірати заслужили на те, що їх спіткало, литовець не міг не визнати, що прокляття було нічним кошмаром і за инших обставин він, можливо, віднайшов би у собі милосердя, щоб поспівчувати їм.

— Це неперевершено, пане Ганнібал, — Барбоса сито облизнувся. Він аж надто багато ентузіазму виказував до такої простої страви, але князь сумнівався, що безсмертних коли-небудь мучить печія.

— Ви справді так вважаєте?

— Авжеж. Я майже шкодую, що доведеться вас відпустити. Якщо, звісно, ви не передумали змінити холодний клімат Речі Посполитої на більш м’який на Карибах, — він усміхнувся з легким натяком.

— Боюся, що ні. Я відбував до цієї землі лише через почуття обов’язку, — литовець вчасно спинився. — Тож хотів би найшвидше завершити усі справи тут і повернутися додому.

— Дуже шкода.

Якось склалося, що Барбоса завжди говорив йому у спину, тож Ганнібал не міг бачити, що той справді жалкував, що не може залишити литовця на своєму кораблі. Адже Ганнібал, як ніхто инший, міг зрозуміти, на які відчайдушні кроки піде людина, на плечі якої звалилося прокляття.

Гектор зловив себе на думці, що йому було цікаво, що ж за прокляття змусило чоловіка стати тим, ким він був. Авжеж, пірат не міг із ним поговорити про це. Принаймні не зараз. Можливо, колись, коли Ганнібал не лише приготує вечерю, але і розділить її із капітаном і пляшкою червоного вина.

Князь майже не проти був би. Вечори на кухні при світлі свічок, розмови із недомовок і натяків — це нагадало перші дні Вілла на посаді посла. Тоді він тільки «приглядався» до юного шляхтича, оцінював, чи може той хоч приблизно порівнятися із його власним інтелектом. І, варто віддати Ґремові належне, він ніколи не розчаровував свого пана. Можливо, часом аж занадто добре розумів його підданих, що неодмінно призводило до виникнення співчуття, але йому ніколи не бракувало і розуміння Ганнібала.

Та одночасно із тим, чужі покої та чужа посмішка нагадували про те, що він утратив. Разом із тим, авжеж, через кого він це утратив. І тоді єдиною втіхою чоловіка були спогади.

Ліс, у якому з-під торішнього листя пробиваються первоцвіти, розгортаючись пухнастими білими зграйками квітів — відображенням невагомих хмаринок на такому блакитному небі, яким воно буває лише навесні. Потріскані дубові стовбури, що височіють обабіч вузької дороги, ні, радше навіть стежки, ледь конем проїдеш. Стрункий стан юнака у військовому вбранні, що натягує тятиву тисового лука. П’янка атмосфера солодкого передчуття полювання. Він дуже невдало забув у замку альбом і олівця, бо цей Вілл так і просився, щоб його намалювали.

Вілл не знав цього, але один із його портретів Ганнібал узяв із собою в мандрівку. Як і завжди. Розгортав при світлі місяця, незадоволено відмітивши, що лінії потерлися від вологи і стали ніби м’якими, нечіткими, та знайоме обличчя завжди повертало на його власне посмішку. Стриману, щоб, як що, її можна було швидко приховати, але утім, не менш щиру.

— Невже ми вже прибули? — корабель вже доволі довго скидав швидкість, але князя вивів із роздумів лише дзенькіт якірного ланцюга. Він поспішив до каюти капітана, щоб з’ясувати причину зупинки, але задоволене обличчя пірата говорило багато про що.

— Здивований, литовцю? Чорна Перлина літає на попутних вітрах, гагага.

— Ви ж не вб’єте дівчину?

— Які ми шляхетні, мене аж жаба душить, — закотив очі Барбоса. — Для зняття прокляття потрібно лише трохи її безцінної крові, але, знав би я, що ти за нею так побиватимешся, виторгував би ще кілька днів на кораблі.

— Угода є угода, — незворушно відповів Ганнібал. Він точно не «побивався» за пані Свон, але ж вона бачила у ньому свого захисника і, зізнатися, — так, це трохи лестило.

— Авжеж. Навіть для такого пірата, як я.

— Тоді ви не заперечуватимете, якщо я вирушу з вами?

— Заперечуватиму, — тут-таки відрізав Барбоса. — Узяти тебе з собою, щоб за першої-ліпшої нагоди ти схопив панянку і утік?

— Я зробив би це лише тоді, якби запідозрив, що ви хочете односторонньо розірвати нашу домовленість, — усе тим же незворушним тоном говорив князь. — До того ж куди нам подітися з острова без корабля?

— Ну моя команда чомусь переконана, що ти усіх їх перетопиш за нагоди, — капітан оголив два ряди нерівних зубів. — Тож я, напевне, не спокушатиму долю.

— У таких, як ви, її немає, — сердито прошипів Ганнібал, тут-таки опановуючи себе: — А однак, сподіваюся, ви повернетеся трохи менш знедоленим.

Барбоса гнівно гупнув дверима каюти, залишаючи литовця наодинці зі своїми думками. З одного боку, все могло нарешті закінчитися і без його втручання. Після повернення команди, навіть якби капітан змінив своє рішення, Ганнібал мав шанс на повернення додому, адже зі смертними він уже якось впорався би. З иншого боку, він не знав деталей зняття прокляття і, можливо, те, що Елізабет узяла чуже прізвище, ввело піратів в оману. На иншому кораблі власник цього прізвища також роздумував над дечим, але князь не міг цього знати.

***

Вони зупинилися стрімкіше, ніж того можна було очікувати від талановитого капітана із навченою командою на борту. З иншого боку, Джек майже напевне зробив це, щоб повихвалятися. Вілл, який до того тривожно прокручував у голові різні сценарії подій, з нетерпінням зірвався з крісла, прямуючи до виходу, та шлях йому заступив вищий юнак.

— Вільяме, я правильно розумію: ми прибули?

— Так.

— Тоді ходімо.

— Зачекай, — коваль схопив його за зап’ястя, одночасно опустивши очі в долівку, ніби хотів щось сказати, проте ніяк не наважувався.

— У чому справа, Вільяме?

— Стосовно того поціунку…

— Мені шкода, якщо це не те, чого ти хотів, — трохи грубіше, ніж варто було у такій ситуації, відповів Ґрем. — Але це зараз не на часі.

— Справа у тому, що я хотів би повторити, — ледь примруживши очі та схиливши набік голову на одному диханні вимовив Тернер. — Якщо ти не проти.

— Господи, невже саме зараз… — та його вуста накрили чужі, а міцні руки обхопили стан чоловіка, притискаючи до балки, що підпирала стелю. Коли хлопчина відступив, Вілл відчув мотузки, що огортали його зап’ястки. — Дуже розумно, Вільяме.

— Мене навчав найрозумніший чоловік на цьому кораблі, — посмішка Тернера видавалася щирою, так само як і його наміри поцілувати посла, тому Ґрем не міг довіряти їй. Він мусив гніватися за цей дитячий трюк, на себе насамперед за те, що повівся, але лише червонів під чужим поглядом. Пальці Вільяма блукали його тілом, зав’язуючи ще одну мотузку вище, десь над ліктями, та дві на ногах — на стегнах та литках. — Даруй, це трохи незручно, але, сподіваюся, ненадовго.

— Я міг би вам знадобитися. Крім дипломатичних здібностей, ти сам бачив, як я вправляюся зі шпагою. Це вже не враховуючи того, що я, напевно, найкращий стрілець на цьому кораблі, — юнак здивовано підняв брову, мовляв: «Із твоїм зором?». Він не раз помічав, як Вілл напружувався, щоб прочитати карту, але не казав нічого, ні тоді, ні зараз. — Розв’яжи мене, якщо не хочеш загинути.

— Я роблю це якраз тому, що хочу вижити. Ми не можемо ризикувати тим, що ти проміняєш нас на те, що запропонує Барбоса. Я не знаю, що він у тебе забрав, але ми прибули сюди по Елізабет.

— Не що, а кого, — саркастично зауважив польською Ґрем. — Цікаво, що пірату ти довіряєш більше, ніж мені, — додав він уже англійською. — Дивись аби ця дружба не звела тебе у могилу.

Щось всередині Вілла просило попередити хлопчину, не дати тому прийти в обійми неминучої смерти. Зрештою, йому подобалося думати, що «шляхтич» це похідне від слова «шляхетний». Але щось значно більше і потужніше примушувало лише зловтішатися, що Тернера погубить його ж дурість. Напевне, це були джутові мотузки, що натирали оголену шкіру зап’ястків. Або образа за те, що після усього, що їм уже довелося пройти разом, ним скористалися так грубо і вульгарно.

Але був іще і фінальний аргумент, що змушував Вілла мовчати — Вільям не був Ганнібалом. Так, коваль був милим і кмітливим, але не більше, лише невеликою забавкою під час їхньої «вакації» на Карибах. Він був упевнений, що його князь разом із Елізабет повернуться на цей корабель, а тоді усе инше не матиме значення.

Над Ісла-де-Муерте сходив повний місяць. Кожен учасник цього квесту був сповнений надії, що за цим наступить світанок, яскравіший за усі попередні.