Про віру, прокляття та сексизм серед піратів

Піратський корабель відпливав від берега, залишаючи позаду місто, що палало. Ганнібал стояв на кормі, даремно намагаючись розгледіти масштаби пожежі за стовпами густого диму. Вони з Віллом відбули з балтійського порту, шукаючи союзників, а тепер хтось із них мав повертатися додому, втративши набагато більше, ніж здобув. Князь не мав ілюзій стосовно милосердя піратів, а усе ж стояв до них спиною, свідомий того, що як він і мав би зброю, вона не змогла б уразити проклятий екіпаж.

— Пощастило ж тобі, пшеку, що панянка Тернер замовила за тебе слово, — ще однією причиною, з якої чоловік спрямував погляд на потрощене місто, було те, що над ними стояв повний місяць. Лахміття, що обтягувало самі кістяки, — це нагадувало не найкращі дні його буремної юности.

— Капітан Барбоса, правильно я розумію?

— Авжеж правильно, любчику. Хіба тут може бути инший капітан, гагага? — Ганнібал вирішив не сперечатися. Він чув, що команда зробила із першим капітаном і сумнівався, що згадка про нього піде на користь встановленню хиткого перемир’я із цими варварами. —  Спустимося в каюту чи зачекаємо, щоб знову вийшов місяць?

— Я бачив достатньо, щоб не лякатися мертвих. Хоча у Польщі і боятися треба здебільшого живих. Але у ваших же інтересах, капітане, щоб наша розмова залишилася приватною, — чоловік стримано усміхнувся: з виразу обличчя пірата було зрозуміло, що він зумів-таки заінтригувати. Недарма вдома шляхтичі самі приходили до нього на страту, переконані, що прямують до палацу отримати підвищення.

— То що ж не можна було сказати мені при усій команді?

— Я чув про вашу… — Ганнібал замислився над формулюванням, — невелику проблему. І думаю, що зміг би полегшити ношу, що вам доводиться нести.

— Як цікаво, — жовтозубим ротом посміхнувся Барбоса. — І, авжеж, ти зробиш це не з доброї волі?

— Мені потрібна гарантія, що, незалежно від того, чи ви зможете розв’язати свою проблему з пані Тернер, я зможу зійти у найближчому порту на своїх двох.

— Чималенька вимога. І що ж такого ти можеш запропонувати мені натомість?

— Неймовірно, скільки всього можна дізнатися із чуток. Люди люблять говорити, аби лише їх хтось слухав, — здаля почав він.

— Не усим чуткам варто вірити, — Барбоса примружив очі, розуміючи, до чого веде полоняник. Але що з того — звідки б той не приїхав, на світі не існувало магії, потужнішої за ацтецьку. Якщо ж він хотів поторгуватися за своє життя, що ж, для таких на їхньому кораблі усе завжди закінчувалося однаково.

— Важко із цим не погодитися, — повільно кивнув Ганнібал. — Але, думаю, якби принаймні частина із них не була правдивою, ви не шукали б так відчайдушно кожну монету із тієї скрині. Зрештою, хто ж не хоче бути безсмертним, особливо, якщо за це потрібно заплатити таку мізерну ціну, як зміна зовнішнього вигляду під світлом місяця?

— Мізерну?! — капітан з усього маху гупнув кулаком по столі. Почулися кроки нагорі, але до каюти так ніхто і не зайшов — боялися тривожити Барбосу, коли той був не в гуморі. — Та що ти, пшеку, можеш знати про це прокляття?

Князь подумки усміхнувся. Отже, він мав рацію — пірати сповна відчули на собі дію темних чар. І, за доброю магічною звичкою, те, що спершу здавалося їм даром, обернулося найгіршим із проклять. Вони були безсмертними і не відчували болю, тому проживали довгі літа без жалю. Але і без радощів.

Якби смерти не існувало, людство однаково зникло б. Принаймні у тому вигляді, у якому його знали вони. Перспектива смерти спонукала лінивих досягати хоч чогось, поки вони іще дихають. З досвіду Ганнібала, більшість людей були лінивими глибоко у своєму єстві. Просто як свині. Тому смерть була необхідним явищем — зменшити поголів’я.

— Я можу знати, як дати вам відчути те, про що ви мрієте уже доволі довго. Скажіть, ви пам’ятаєте, як смакує хліб? Ні? Тоді, може, ром?

— Знущаєшся, юродивий? Можливо, мені варто наказати пришвартуватися біля Зміїного острова? Давно мої хлопці не веселилися. Останній, кого ми там висадили, не зумів протриматися навіть до світанку.

Порожні погрози. Барбоса не був дурнем і, попри пропиті мізки, таки петрав щось у людях, тож знав, що цей полонений не грав із ним. Точніше, грав, намагаючись набити більшу ціну, може — щоб врятувати дівку (як шляхетно, всратися можна), але він точно мав щось достатньо цікаве, щоб запропонувати натомість.

— Тоді, гадаю, мені варто дивитися під ноги. Та що, якби я сказав, що приготую дещо, що задовольнить навіть ваш специфічний смак?

— Я б сказав, що ти забагато на себе береш.

— Але все ж не могли б відмовитися від того, щоб спробувати. Стільки років не відчувати смаку їжі, навіть уявити не можу, як це впливає на людину.

— Нащо ж уявляти, якщо он я — перед тобою, — огризнувся Барбоса. — Кажи вже, що збираєшся робити, пшеку, а ні — то геть з моїх очей.

Ганнібал не очікував, що це буде аж так легко. Тут натякнути, там нагадати про давно забуті переваги смертного життя — і ось пірат вже ледь не просив про те, що князь міг йому дати. Чоловік задоволено облизнувся — таким чином можна було навіть улаштувати повернення до Вілла у найближчі строки.

Цікаво, що поняття «до Вілла» та «додому» у його голові мали між собою знак рівности.

— Доведеться зупинитися в порту. Вашій кухні бракує деяких інгредієнтів.

— Збираєшся готувати якесь зілля? Думаєш, до тебе ніхто не намагався?

— О, ні, — посміхнувся Ганнібал. — Мої рецепти вимагають використання лише певних сортів м’яса. Власне, лише одного.

В очах Барбоси виростало розуміння. Разом із тим, якби він був смертним, виникав би і страх. Ким, трясця б його матері, був цей поляк? Чи не сам чорт вирішив потішити його візитом?

Дурниці. Якщо чорти й існували, то вони точно не змогли б перевершити прокляття, яке і так вже лежало на його плечах. Тому капітан повільно підвівся і підійшов упритул до протилежного крісла, фамільярно схиляючись над полоненим:

— Бачу, ти не надто набожна людина, пшеку.

— Мої боги вимагають від своїх послідовників кровних жертв в обмін на своє покровительство, — на обличчі князя не ворушився жоден зайвий м’яз: ніщо не виказувало того, що він боявся чи зневажав цього знедоленого пірата. Натомість в очах світилася жалість, ніби перед немічним калікою. В певному сенсі, Барбоса ним і був, обмежений так званим «кодексом» та людською мораллю. — Я вважаю, це чесна угода. Просто як у нас із вами.

— І ким же ти вважаєш себе: богом чи побожним?

— Ганнібалом. Це моє ім’я, — як для малої дитини уточнив він, підіймаючись із крісла і прямуючи до дверей. — І візьміть, будь ласка, до уваги — я литовець.

— Ми будемо у порту за дві години, литовцю, — ледь не прокричав услід князю Барбоса.

Об борти били хвилі, але він уже майже звик від почуття непевности в ногах, зрештою, з-під них вибивала землю геть не хитавиця. Ганнібал надто часто думав про того, хто страждав від морської хвороби значно сильніше, ніж він. Хто умовляв відправити у цю Богом забуту — тепер він розумів чому — землю когось із послів. Когось, кого не шкода. І Вілл, як і завжди, мав рацію.

Пролунав жіночий крик.

Оскільки на кораблі була лише одна жінка, не багато часу знадобилося, щоб зрозуміти, куди бігти. У кімнаті пані Свон було двоє піратів і Ганнібал устиг почути лише шматок їхньої розмови:

— …тоді вечерятимеш з командою. Гола.

— Думаю, у ваших інтересах перепросити за свою грубість перед леді, — він виступив із тіні, поглядом обмацуючи каюту у пошуках чогось, подібного до зброї.

— Пане Ганнібал! — важко було зрозуміти, чи дівчина забула про регалії, а чи навмисне уникала їх, не виказуючи перед піратами його походження. Можливо, капітан і підозрював, що захопив когось зі знаті, та поки ні слова не сказав про викуп, а от після викриття особистости князя усе могло змінитися. Ясно було одне — Елізабет була нажаханою, Ганнібал міг відчувати її прискорене серцебиття, коли дівчина стрімко обійняла його, ховаючи обличчя на грудях.

— Не хвилюйтеся, пані Тернер, я не дозволю їм вас скривдити.

— Капітан наказав їй прийти на вечерю, — литовець подумки посміхнувся: він точно знав, що стояло за цією показною нахабністю в голосі піратів — незмірний, майже побожний страх перед Барбосою. Так, ніби той міг покарати їх чимось страшнішим за те, що чоловіки уже пережили. Зрештою, авторитарна влада завжди будувалася на сліпій покорі та жаху. — Тому тобі краще відійти вбік, пшеку, якщо не хочеш, щоб на вечерю подали тебе.

Ганнібалу довелося закусити губу, щоб не розсміятися вголос. А втім, пірати, побачивши, що на погрози він відреягував лише стриманою усмішкою, здивовано завмерли. Ідеяльна можливість піти в контрнаступ.

— Як думаєте, скільки футів у нас зараз під кілем? — запитав він, не звертаючись ні до кого конкретно. — Припускаю, двісті щонайменше.

— Зібрався поплавати?

— О ні, якраз навпаки. Наскільки я розумію, скелетам плавати не надто зручно? Бо за вікном глупа, а найголовніше — безхмарна ніч.

Тепер він посміхався широко і нахабно. Спершу це було виключно справою чести — захистити невинну дівчину, якій князь завдячував якщо не життям, то принаймні можливістю за нього домовитися. Та коли хтось, особливо із таких низів, погрожував Ганнібалу розправою — шляхтич не стримував своєї природи мисливця.

— А-але капітан…

— З капітаном я поговорю особисто. Вас ще щось спиняє від того, щоб дати леді спокій? — ніби ніде нічого, запитав Ганнібал. Пірати майже синхронно струснули головами, ніби прокидаючись від шоку, а тоді позадкували до дверей.

Зрештою, вони залишилися в каюті одні й Елізабет зрозуміла, що, хоч вона і не обіймала чоловіка більше, але стояла аж занадто близько. Страх минув і дівчина пригадала, що перед нею, по-перше, князь, а по-друге, людина, яку вона знала менш як день.

— Як ви так легко із ними упоралися? — вона присіла на крісло, поглядом вказуючи на те, що навпроти. — Не схоже, що їх легко налякати.

— Ну вам же вдалося, пані Тернер, — він посміхнувся, роблячи наголос на її «прізвищі».

— Щодо цього…

— Я розумію, ви не хотіли, щоб хтось дізнався, що ви дочка губернатора. Якщо подумати, мені теж не слід було виказувати своє справжнє ім’я. Хоч ці пірати і скидаються на зграю неотесаних бевзів, та їхній капітан доволі освічена людина.

— Ви справді підете до нього і думаєте, що він вас послухає?

— Не хочу здатися честолюбним, та я знаю, як вести людей у скрутний час. Думаю, через це у нас із паном Барбоса взаємне розуміння.

— Або тому, що ви обоє чоловіки, — гірко посміхнулась Елізабет. — Підозрюю, вас він не намагався вдягнути у сукню.

— Ні, але кумедно було б поспостерігати за його спробами, чи не так?

Ганнібал не розумів, чому захищав цю дівчину. Звісно, вона «замовила слівце» за нього перед Барбосою, але ж чоловік не опинився б на кораблі, якби не захищав її у маєтку губернатора, тож вони були квитами. Та щось не дозволяло йому навіть подумати про те, щоб утекти з корабля — наприклад, під час зупинки у порту — залишивши Свон позаду. Напевне, ті чесноти, що придворні йому приписували, таки не з неба були узяті.

— А, пане Ганнібал! Прийшли скласти мені компанію замість панянки Тернер? — цього разу князь не приховував огиди: погляд спідлоба та щільно стиснуті губи говорили самі за себе. — Не думав, що таку неконвенційну людину, як ви, хвилює, хто із ким проводить вечір. Чи ви ревнуєте, гагага?

— Хвилює, якщо ви користуєтеся з того, що людина — полонена вами.

— Це ви ще про панянку чи вже про себе? — капітан дозволив собі підійти ближче і пробігтися пальцями по чужих плечах. Ганнібал дозволив собі не сахатися його доторків. — Бо мені здається, що ви дуже навіть не проти бути на моєму кораблі.

— Повірте, мої наміри цілком однозначні — якнайшвидше повернутися до Речі.

— Але хто ж забороняє розважитися дорогою?

— Ви не уявляєте, яке задоволення приносить мені сама лише думка, що я зможу показати свою майстерність і на вашій кухні, — викрутився він.

Корабель піратів зайшов до порту якраз тоді, коли яскравий диск місяця сховався за скелями.