Вирішальна мить

  Я стискаю свої рукави сорочки, час від часу висмикуючи ниточку, що з нього стирчала і мене сильно дратувала. Так, саме ця тканина псує мені життя, а не одне руде чмо. Все ще відчуваю, як у моєму животі скрутилося від нетерпіння та довгого сидіння у цій тихій та з навислою атмосферою кімнаті. На мої груди налягла важезна вага, немов каміння накидали, і моє дихання було поривчастим. Можливо я теж захворів? Все ж таки заразився від Роми Руденка? Ні, звичайно, я міг підчипити застуду, поки ніс цю багату сволоту в лікарню, але… У всьому винний Рома Руденко. Ніяк інакше. 

  Почувши кроки у сторону вітальні, себто до мене, я поспішно встав з дивана і був готовий зустріти будь-кого, хто зайде сюди. Чесно, з кожним разом стає дивніше і страшніше, тож я все ще насправді не розумію, що мені потрібно очікувати. 

  У вітальню зайшов дворецький, якому похоже було до лампочки мій стресовий стан. Він лишень оглянув своїм холодним та байдужим поглядом мене з голови до ніг і нарешті мовив:

- Пан Руденко звільнився від своєї роботи і запрошує вас у свій кабінет, - від цих слів по моєму тілу пройшовся табун мурашок. Господи, допоможи. - Пройдіть за мною. 

- Так! Йду, - вигукнув я, мов з переляку(а чого «мов»? Я справді переляканий), і пішов за чоловіком із присоромленим виглядом, бо крикнув уж занадто голосно. 

Кабінет пана Руденка був на першому поверсі, тому мені не прийшлося далеко йти від вітальні, де я ледве не змучився від чекання. Дворецький відчинив для мене двері та жестом руки вказав мені заходити всередину. Я вдихнув повітря на повні легені, відчуваючи напругу на своїх грудях, і нарешті зайшов у зловісне логово Руденків. 

За столом сидів рудий чоловік, який виглядав досить молодим, ніж мав би, якщо враховувати вік Роми. Пан Руденко виглядає так, немов тільки недавно випустився з університету.

  Старший Руденко підняв погляд своїх зелених очей, як у Юльки, але ні каплі не схожі на відтінки, які є у Роми. Навіть не розумію, в чому особливість очей цього юнака? Інколи у мене виникає думка про те, що у тій зачиненій коморі Мурштейка були якісь хімікати, які зачарували мене і я став одержимим рудим юнаком. У цю версію більше віриться, ніж у мою звичайну, людську закоханість в цю нахабу. 

- Остап Чупарський? - питально мовив чоловік і я кивнув на це питання. - Ох, як чудово, що тоді ви опинилися поруч з моїм сином, - Руденко встав зі свого крісла та почав підходити до мене. - Я вам дуже вдячний, що ви не залишили його у біді тоді. Ви не уявляєте, який я був схвильований, коли почув цю новину, що мій син сильно захворів. Тож я вам дуже вдячний, - він приобійняв мене за плечі та усміхнувся з дружелюбними нотками, але у той момент у мене крутилося тільки одне запитання:

«Якщо ви так переживали за Рому, то чого досі не зайшли до нього в кімнату?» 

- Знаєте, мій син характером досить…, - прикусивши губу, чоловік думав, як делікатно продовжити, - специфічний. Він ніколи не приводив додому ні своїх друзів, ні дівчини. Боюсь, що у нього їх навіть не було. Тож я радий чути, що в університеті у нього все інакше і ви стали його другом, - я не наважився сказати правду, що Рома є радше моїм ворогом, ніж другом. Як ніяк, а цей чоловік все ще можете наказати тій жіночці мене схопити, побити, випустити на мене собак, завезти у ліс і закопати там, де ніхто не знайде мій труп, а якщо й знайдуть, то не впізнають. 

- Авжеж, пане, - нервово усміхнувся я до батька Роми, який за мить розсміявся, що мене дуже налякало. 

- Дуже добре! - він постукав мене по спині, що я ледве не виплюнув всі свої внутрішні органи. - Дуже добре. Дуже, - продовжував старший Руденко і повернувся до свого столу, поки я відходив від його ударів. - Остапе… Можна я просто до тебе по імені звертатимусь і на » ти»? - я не встиг нічого сказати, як чоловік продовжив: - Так ось, Остапе. Я дуже хвилююсь за свого сина, за його майбутнє і чим він зараз займається. Для нашої сім’ї дуже потрібно мати гарну репутацію і нічим її не заплямувати, а ось з характером Роми це дуже легко зробити. Думаю, Остапе, ти розумієш про що я говорю, - він поглянув на мене, очікуючи моєї реакції, а я боявся, чи часом у мене на обличчі не увімкнулися субтитри. До чого він хилить? Те, що усвідомлює, що його син остання паскуда? Ну, вітаю з вашим пройобом у вихованні вашого власного сина. 

- Розумію, - я кивнув, аби чоловік швидше закінчив зі своїми думками. 

- Всі розуміють, - важко зітхнув чоловік, немов приютив він собі цього диявола, а не сам виховав з Роми ось таке. - І мені потрібно стежити за його діями, аби він не зробив зайвого. Ти ж розумієш? - мені не подобалося до чого він веде все це. - Я назначив йому охорону повсюду, але в університеті неможливо за ним стежити. Юначе, у мене є до тебе одна справа. Можеш вважати, що я буду інвестувати у твоє майбутнє, а ти розповідатимеш мені про мого сина. Як у нього проходить день в університеті, чим займається, з ким і як спілкується… Як тобі пропозиція? 

- Ви пропонуєте мені продавати вам інформацію про вашого сина? - я не помітив, як сам це промовив. Просто це звучить настільки кончено, що я не міг повірити власним вухам, що це пропонує зробити чоловік із своїм власним сином. День стає дивнішим. А я ще думав, що Руденко ще та сука, але є ще гірша людина, ніж він. Я вахує. 

- Та чого ти так одразу? - він витягнув зі своєї тумбочки купу купюр «Лесі Українки». На мить я втратив контроль і признаюсь, що вже мріяв, як я буду їх витрачати у своєму близькому майбутньому. У мене слинка майже потекла. - Згоден? - тепер я глянув у його очі та встав у задумливу позу. 

- Пропозиція заманлива, - мовив я, дивлячись у ці зелені, пусті очі чоловіка, які не мають нічого схожого з Ромою. - Але ми з вашим сином не друзі, - усмішка чоловіка за мить згасла і вся впевненість на мить кудись зникла.

- Але ти щойно сказав, що ви друзі, хіба ні? 

- Я боявся вас розчарувати, що у Роми нема друзів в університеті через його жахливий характер, - після моїх слів чоловік важко видихнув. 

- Байдуже. Тоді твоя задача буде, аби зблизитися з моїм сином, - він намагався стримати свій люб’язний тон, але я помітив його легке роздратування. 

- Вибачте, пане, але я не хочу таким займатися. Тим паче зв’язуватися ще коли-небудь із сім’єю Руденків, - чоловік незадоволено підняв брову. - Вибачте, я краще піду. Я.. Я нікому нічого не розкажу. Просто забудемо? - з надією я запитав і дивився в очі Руденка. Я дуже сподівався, що мене не знайдуть завтра втопленим у річці, як непотрібне кошеня в мішку, або отруєним, як дворову собаку. Господи, скільки разів я вже за день уявив свою смерть? 

- Забудемо про це, - його тон одразу змінився з люб’язності на серйозність та роздратованість. - Можеш йти, - я кивнув на його останні слова і, розвернувшись, швидко втік з цього місця. 

Я вийшов з кабінету пана Руденка, але дещо мене зупинило у цьому будинку:

- Чупарський, - почув я знайомий голос, який прошипів моє прізвіще з неприємним присмаком у своєму роті. Цей погляд смарагдових очей прикипів до мене з недовірою. Не з ненавістю, не з відразою, не з бажанням помсти. Рома стояв на сходах та дивився на мене недовірливими очима, помітивши, що я вийшов з кабінету його батька. 

- Бачу, що тобі вже краще. Це добре, - лишень зміг я вимовити і розвернувся у напрямку виходу. Я сподівався, що він не дізнається про те, що йому допоміг і це залишиться в таємниці для нього. Він про це не забуде (не в хорошому сенсі). 

- Зажди, Чупарський. Не думай йти з мого дому без мого дозволу, - я почув його повільні та нерівні кроки позаду мене. Обернувшись, я помітив, що Рома спирається об перила сходів. Похоже жар ще не зник, але його впертість сильніша за хворобу. Точніше його довбоїзм сильніший за хворобу. - Що ти робив у мого батька? Помститися вздумав? - я підняв брову на його безглузді припущення. 

- Помститися? За що? За той пранк із Юлькою? - його зіниці одразу зменшилися, коли я сказав причину моєї можливої «помсти». - Я знаю, що вона твоя сестра. Я все зрозумів, що сталося у той день мого побачення з нею, - у хлопця одразу на губах з’явилася крива усмішка. 

- А ти розумніший, ніж я думав, - самовпевнено вирівнявся, аби бути вищим за мене. Щоправда, він вже не стояв на сходах, тож вищим залишався тільки я. 

- Обідно, що ти так мене недооцінював, Руденко, - пихата усмішка не зникала з обличчя цього мажорика. Але я не дам йому зловтішатися своєю перемогою. - Як би я хотів тобі помсти, я б залишив тебе в університеті помирати з твоїм жаром, - я поклав свою руку на плече Руденка, який вздригнувся від мого дотику. - Живи з тією думкою, що тебе врятував звичаний плебей, - тепер самовпевнено усміхався я. 

  Розвернувшись, я пішов з будинку Руденків і більше мене ніхто не зупиняв.