У всьому винні метелики

Я що, захворів?

Кожен раз переглядаю свій план і відмічаю, що все у мене ідеально продумано та нічого не мало б піти неправильно. Що ж тоді не так? Чому я не відчуваю збудження від страждань Чупарського?

- Сучий син! - я зірвав свою дошку зі стіни, де був розписаний до дрібниць мій план. - Все мало б спрацювати! Все пішло, як по маслу і я отримав те, що чекав, тож якого біса я не щасливий?! Ох, Чупарський! Тобі це так не минеться!

–

  Я встиг поплакатися ще вдома і Андрюха вислуховував весь вечір мої рожеві соплі. Витягаючи одна за одною салфетки, я вишморгував та продовжував плакатися другу в плече.

- Ну, Ості, такі вже дівчата. Помотросять і бросять. Вона тебе не варта, - гладив мене по спині та намагався чим-небудь заспокоїти. - Та не плач, як мала дитина! Будь чоловіком, бо точно ніяка діваха на тебе не западе, - я відштовхнув від себе Андрія та обернувся до нього спиною, згорнувшись в клубочок.

- Та пішов ти нахуй, - ображено мовив я і Андрій важко зітхнув. Вставши з дивану, мій друг пішов з квартири і залишив мене одного.

  Договорився, що навіть мій кращий друг мене залишив одного. Він справді правий, я дуже сильно на ній всю свою увагу затримав і тепер всі мої старання вдарили мене по больному місці. Досі відчуваю, немов Юлька зі всього розмаху розбила моє серце, а біль такий сильний, немов по паху вдарила. Щоправда, якщо задуматися, я не відчуваю сум, що не зможу бути з нею. Тільки розчарування в дівчині та приниження себе. Невже я навіть сам не був закоханим в неї? Чи мені так легко розкохати людей? Я вже не знаю, що краще, а що гірше.

  Вдихнувши повітря в легені, я заплющив очі та спробував уявити дівчину, яку вважав своїм світлим янголом. Кучеряве руде волосся спадає на її тендітні плечі, зеленим поглядом знаходить мене та усміхається своєю лагідною усмішкою. Її звична суконька, яку вона так палко обожнює носити в університет, розвіюється на легенькому вітерці. І уявляю її ніжний голосочок, що кличе мене по імені. Затримавши на ній думку, я намагаюся прослідкувати за своїми почуттями і порівняти з тим, що у мене буквально було вчора. Щоправда, я залишався таким спокійним, як і був хвилину тому. Без жодних приємних метеликів в животі чи щось подібне. Тільки соплі потекли з мого носа і мені прийшлося потягнутися за ще однією салфеткою. Серце билося, як зазвичай, і я начебто не почервонів. Не сказав би, що у мене про неї думки раніше викликали ці симптоми такими сильними, але принаймні я їх відчував. А зараз повна тишина та спокій.

Невже це не було коханням?

Вирішивши відкласти ці роздуми на потім, я встав з дивана і збирався йти на пошуки Андрюхи, аби вибачатися за мій егоїзм. Як ось вхідні двері відчинилися і я побачив Андрія з пакетом АТБ, де чутно дзеленчання банок пива.

- Зараз буде терапія-поїдання! Вмикай наше улюблене Торонто і будемо бухати з чіпсиками! - я усміхнувся ентузіазму Андрія та його старанням покращити мій настрій. - О, ти вже не плачеш? - спантеличено поглянув Андрюха.

- Андрій, ти найкращий друг у світі! - я обійняв його так сильно, що відчув, як він важко видихнув, бо дихати не може.

- І я тебе люблю, друже, - похлопав по моїй спині, а потім відсунув мене, спершись долонею об моє обличчя. - А тепер харе витирати об мене соплі.

–

  Юля мене уникала в університеті. Я, звичайно, до неї не наближався, як вона й просила, але було видно, що я їй неприємний та огидний.

  Навіть зараз. Кавомашинка голосно гуде, заварюючи мені каву. Аби виглядати бадьорим після довгої ночі підготовки до екзаменів, я вирішив на перерві понапиватися кавою. Я помітив, що Юля йшла зі своєю подругою у мою сторону, але як тільки вона мене помітила, одразу зробила розворот і втікла геть, що й подружка здивувалася.

  Важко зітхнувши, я взяв свою готову каву.

- Посварився зі своєю коханою? - прошепотів мені на вухо чортяка і я ледве не розлив каву на підлогу.

- Блять, Руденко, ти можеш не лякати! - сердито поглянув я на рудого покидька, який тільки пожав плечима. - І вона не моя кохана.

- Справді? А ти так солодко щебетав про неї Андрію, що й подумав про ваше ото дурнувате кохання, - він також почав замовляти каву.

- Не говорив я про неї так багато вже й… І взагалі, якого біса підслуховуєш?! - Руденко тільки зухвало усміхнувся і я роздратовано зітхнув.

–

   Аби коли-небудь я послухався Андрюху та пішов би з ним у лабораторію. Щур такий, набрехав мені, що нас покликав професор Мурштейко, а насправді Андрію просто стало нудно і захотів поритися в лабораторії нашого професора, поки він проводить свої пари для студентів.

  - Андрюха, повертаємося назад на пари. Я не хочу, аби світ знову зазнав якоїсь катастрофи і потім прийшлося б виправляти твої помилки, - я кожен раз ставив речі, яких торкався Андрій, на свої місця.

- Боже, не будь занудою. І чого тільки мої помилки?

- Ну бо хто попхався в цю довбануту лабораторію?! - роздратовано гаркнув я на Андрія, який на мить задумався.

- Ой, друже, не будь таким душнілою! - він підійшов та обійняв мене за шию. - Ми стільки піздеця з тобою пережили!

- І весь цей піздец ти створив! - важко я зітхнув. За мить я почув звук, що нас тільки що сфотографували. Я озирнувся і побачив Руденка з телефоном в руці.

- Тебе ще не вистачало. Ситуація стає блять ще куди гіршою, - зло простогнав я.

- О, я радий, що тобі стає складніше, Чупарський, - нахабно мовив Рома, випивши ковток кави.

- Так, а що тут ще цікавого? - зацікавлено сказав Андрій. Я не встиг помітити, як хлопець втік від мене і вже був біля стола Мурштейка. Він роздивлявся якісь хімікати, а не потрібні виливав на підлогу, які одразу перемішалися в одну калюжу.

- Андрій, блять! Нас Мурштейко вб’є! - я одразу підбіг до Андрюхи і намагався забрати у нього ці хімікати, які ще залишилися цілими.

- Він не дізнається, якщо ти не будеш мені зараз заважати!

  У нас з Андрюхою склалася маленька бійка і мене мій друг зміг відштовхнути. Я вдарився об тумбочку, скинувши звідти і розбивши клітку з якимись метеликами, над якими був дослід у професора.

- От блять. Бачиш, Ості, що ти натворив! - зітхнув незадоволено Андрій і поклав хімікати, які хотів розлити, на місце.

- Я натворив?! - розлючено гаркнув на друга, а за мить помітив, що Руденко розсміявся з наших суперечок. - А ти блять чого смієшся? Тебе теж можуть відрахувати, бо ти тут був! - він одразу припинив сміятися і злісно глянув у мій бік.

- Що тут відбувається? - у лабораторію зайшов професор Мурштейко. Ми всі троє одразу затихли. - Ви випустили моїх метеликів і…

- Це так і було! Ми просто вас шукали! - почав виправдовуватися Андрюха, як за мить ми помітили, що з цими метеликами почало щось дивне відбуватися. Випивши всіх тих розлитих хімікатів, вони на очах  виросли у величезних мутантів. Ми всі четверо відійшли в куток, спостерігаючи, як ці милі створіння стали справжніми монстрами, які готові були засмоктати нас своїм ротом.

- Ну чому ви завжди знаходите одні проблеми, - це навіть не було запитання,а твердженням з вуст Мурштейка. Він важко зітхнув і, обвивши нас трьох своєю механічною рукою, кинув у свою комору. - Сидіть тут до кінця! - зачинив двері на замок.

  Від такого сильного поштовху я сперся руками та ногою об стіну, об яку мене кинули. Я важко дихав із заплющеними очима та молився в думках, аби мене не відрахували з Андрієм через цю витівку.

- Чупарський? - я почув під собою тихий і невпевнений голос Руденка. Розплющивши очі, я помітив, що притис хлопця до стіни. Мої руки були по бокам Роми, а коліно, що сильно вдарилося об стіну, було між ногами рудого.

  Проте я не спішив відходити від Руденка. Моє тіло закам’яніло і я завис, витріщившись на рудого хлопця. Я вперше побачив такий вираз обличчя в Руденка - розгублений та переляканий. Яскраво зелений погляд спантеличено глянули на мене і я помітив, як його зіниці в раз збільшилися, дивлячись на мене. Його очі, немов два маленьких смарагда, які замагнетизували мене і я забув, як правильно дихати. Лишень прикусивши свою нижню губу, я ближче опустився до обличчя Руденка. Мені сподобалася його реакція - як у нього збилося дихання, а очі на мить заплющилися, відавшись в ту мить мені.

- Хлопці, ви що там, померли? - мовив Андрій, глянувши нарешті в наш бік. Я буквально за секунду відсторонився від Руденка якнайдальше. Мої щоки розчервонілися і я помітив легкий рум’янець на щоках в рудого, який спантеличено глянув мені в очі. Я одразу відвів погляд, бо не міг більше дивитися у ці зелені безкраї барв.

Як добре, що Мурштейко відчинив двері та звільнив нас, бо ще б трохи, Андрій би почав питати мене, що відбувається.

  Руденко, не вагаючись, одразу вилетів з комори і втік з лабораторії.

- Агов! У мене й до тебе є розмова! - зло крикнув професор у його бік, а за мить глянув на нас. - Ну що, студенти мої. Побалакаємо?

Нам пізда.

–

  Ми обійшлися тільки прибиранням в лабораторії під наглядом роботів Мурштейка. Звичайно, що Руденко навіть не прийшов, але я не через це переживав, що його не було. Я все ще не міг зрозуміти… Якого блять зі мною сталося?! Чому, згадуючи той момент в коморі, я починаю червоніти і мріяти про цей вираз обличчя Руденка?! Що блять зі мною відбувається?!

  Моє серце знову забилося і я стиснув футболку в зоні грудей, скрутившись на своєму ліжку. І в повній тишині слухав, як моє серце божевільно відбивав той самий ритм і помаленьку сповільнювалося. Але тільки потрібно згадати мені знову Руденка, особливо той випадок в коморі, як все заново починається. Після всіх цих спогадів мій живіт скручувало, немов всередині літають метелики, які нас сьогодні ледве не з’їли.

  Господи, тільки не кажи, що я закохався в диявола?