Хворий не тільки на голову

  Холодний дотик його рук я відчуваю на своїй спині, пробігаючись своїми шаршавими пальцями по моєму хребті. Він тихо шепоче мені на вухо слова, яких я не встигаю розчути через свій стогін. І знову я опиняюсь загнутим в кут та притиснутим до стіни. У мене перехоплює подих, коли заглядаю в його очі, кавового відтінку. Нервово ковтнувши слину, я притиснувся до стіни, аби бути подальше від цього божевільного виродка. Та його це не зупиняло. Не встигаю нічого вдіяти, а в моєму горлі застряг комок і не можу навіть нічого сказати, але як ось відчуваю теплі губи Чупарського на своїх вустах. 

  Я зриваюся з ліжка і ледве не падаю на підлогу після чергового кошмару з Чупарським. Подібні сни бувають у мене майже кожну ніч і я вже починаю підозрювати, що мій ворог вирішив вдатися до чорної магії. Це єдине пояснення, чому я бачу з ним такі божевільні та безглузді сни! 

Окунувши свої пальці у руді патли, я важко видихаю і ледве не тремчу від злості. 

- Чупарський, ти відчуєш мою люту помсту! За все, що ти мені зробив! Знайду на тебе компромат! Вишлю в Інтернет, щоб всі бачили твої безсоромні та жалюгідні риси! Розіб’ю тебе на шматки! Аби ти у всіх розчарувався і вони всі у тебе! Ти пошкодуєш за все, що зі мною зробив! 

  –

  Через пару днів почнеться період сесії та екзаменів. Для кожного студента та студентки - це був початок їх справжніх страждань та трагедій. Вечірок більше не буде в ближчі два тижні і всі відмовляються йти гуляти. Щоправда,мене це найменше хвилювало. Бо початок сесії - це було не тільки мені знаком, аби розпочинати краще вчитися. Це означало, що Руденко буде частіше з’являтися в університеті, бо йому потрібно доздавати заліки та екзамени. Ці думки часто мене переслідували про його візит в наш універ. І я навіть не помічав, як йшов до кавомашинки кожну перерву з надією, що там може бути Руденко, який замовляє свою фаворитну каву. І після чергової перевірки на присутність Руденка біля автомату, я хлопав по своїх зарум’янених щоках, аби прийти до тями. 

- Годі, Ості, прошу, - мовив я сам до себе та важко видихнув. 

Я намагався позбутися клятих почуттів до Руденка. Мені вже вистачило уроку з Юлькою і я не хочу більше натрапляти на ті самі граблі. Ще й ми обидвоє хлопці! Хоча ні. Знаєте, навіть не у нашій статі проблема. Найгірше, що могло бути - це закохатися у самого Романа Руденка! Проблема не в тому, що він хлопець, а у тому, що це сам Рома Руденко! Ось в чому причина! Це рівно до самогубства! Уже краще скинутися з моста, ніж мати рожеві і романтичні мрії з цим хворим на голову покидьком. 

- Якого лівого ти знову пішов до тієї кавомашинки та нічого не замовив? - зустрів мене по дорозі Андрій, склавши руки перед грудьми. - Невже там ходить якась крихітка, яка тобі вже попала в око? Якщо так, ділися зі мною! Я хочу знати, що за краля вкрала твоє сердечко, - підмигнув мені Андрієнко. 

Мене аж передьоргнуло, уявивши, як я називаю Руденка своєю крихіткою чи кралею. Він після цього замовить на мене кілера, аби вивезли в ліс та закопали, як останню собаку. 

- Припини. Я просто прогулююсь по університету, - опустивши голову, я попрямував вперед. Андрюха досі не знає, що я тепер відчуваю до Руденка. Чесно, я дуже боюсь подібне казати після того, як ледве позбувся думок про Юлю, а тепер у моїй голові застрягла пластинка з цією сучкою, Ромою Руденка. 

- Друже, ну скажи-и-и! Мені аж цікаво, що за краля! - від цих жаргонів Андрія по моєму тілу знову пройшлося тремтіння. 

- Ти краще подумай, де дістати гроші, аби купити ялинку. Інакше від мене свій омріяний подарунок не отримаєш, - сердито поглянув на свого друга. - Я не хочу, аби той ліліпут був нашою різдвяною ялинкою. 

  Чудово, я зміг відволікти увагу Андрія. Хлопець одразу мене покинув і пішов шукати нормальну ялинку замість тієї маленької, яку він приніс у нашу квартиру. Бо ж Андрюха вирішив, що йому ду-у-уже треба витратити свої останні гроші на лупу. Мені байдуже, нехай тепер шукає ялинку, бо я не хочу зустрічати Різдво з цим гномиком. 

–

  - Ненавиджу Різдво! Ненавиджу щасливих людей! - розлючено говорив я вголос, плентаючись позаду Аліси, яка намагається мене ігнорувати. - Мені конче треба зробити щось лиховісне та жахливе, - я спихнув по дорозі в університет сніжну бабу на дитину, яка щойно її зліпила. Мені аж стало приємніше на душі, коли почув цей дитячий і гидкий плач, сповнений жалюгідності та страждання. 

- І як довго ти за мною вже ходиш, чувак? - спантеличено глянула на мене Аліса, яка звернула увагу на плач дитини. 

- Не біси мене, жінко! - сердито глянув на Алісу та за мить пчихнув. - Мені гидко від цієї всієї новорічної атмосфери. Ці щасливі люди… Вони всі мене дратують. Нудить від них. 

- Тебе, мабуть, недолюбили в дитинстві, чи не так? - ми нарешті зайшли в університет і Аліса запхала свій телефон у карман куртки. 

- Та ні, за мною як раз дуже сильно опікувалися. «Оу, Ромочко, ми купили для тебе велику машинку на пульту!», а потім я влаштовував їм цілий армагедон на тій машинці. » Оу, твої родичі прийшли до нас в гості та купили тобі іграшкові поїзда!» , а потім я змушував їх шкодувати, що вони вирішили зі мною зустрітися. «Оу, ми купили тобі нових друзів, бо старі тебе дуже сильно боялися і покинули.» Не пам’ятаю, що сталося з ними всіма. Мабуть, як завжди, не витримували мого жахливого та егоїстичного характеру і тікали за сто кілометрів від мене. 

- Ну, мені не дивно за твоїх друзів, я з ними солідарна і повністю їх розумію, - пожала байдуже плечима і за мить до неї підійшов її новий хлопець, який одразу поліз з нею цілуватися. Я знову пчихнув. 

- У мене алергія на ваші телячі ніжності! 

- Чувак, як би ти добре вдягався, то не захворів, - вона натякнула про мій вигляд, оглянувши з голови до ніг. Я був вдягнутий у свій звичний, чорний костюм, а на моїй шиї був шарф, який я забрав у тієї нікчемної снігової бабки. 

- Хворіють тільки… Лузери, - я запнувся, бо в моїй голові різко запаморочилося, але труснувши головою, я на мить прийшов в норму. Головне, аби ці прості смертні не подумали, що я на мить втратив самовладання. Я? Щоб я втратив його і захворів? Та ніколи. 

- Тобі б лікуватися. І не тільки фізично, - мовила Аліса, попрямувавши за своїм хлопцем, а я знову завис. Я відчув, як мені стає гаряче і перед очима все розпливається. Спершись об кавомашинку, я перевів на цю машину всю свою вагу, аби самому не впасти. По університету пролунав дзвінок, що означало початок пар, а моя голова ледве не тріснула від цього гучного гулу. Похоже не доля побувати на парах. 

–

 Я ледве міг зосередити всю свою увагу на тому, що нам балакає викладач. Спочатку пара починається з його розповіді про те,  як будуть проводитися екзамени і про підготовку до них, а потім розпочав повторення матеріалу в своїй повільній та до болі занудній манері. Я помітив, як деякі студенти позасинали і викладач навіть не звертав на них уваги. У один момент почув глухий гуркіт і помітив, як ззаді мене студентка не витрималася та впала на парту, вирубившись через безсоння. І викладачу було все ще глибоко байдуже на цей звук падіння сонних студентів. Так би мовити, продовжував дальше свою «колискову» розповідати. 

  Мені різко припікло в туалет і я вирішив залишити авдиторію та цю занудну пару на декілька хвилинок. Була б можливість, більше не повернувся би до цього викладача. Бо я скоро вже сам засну на тій парті і наступний глухий удар по парті буде моїм. 

  Я з насолодою випустив пар і нарешті повертався на своє місце у авдиторію. І все було б чудово, як би мене знову не потягнула незрозуміла мені сила у те саме місце вже в сотий раз. Я навіть не усвідомив одразу, що змінив напрямок з авдиторії до цього місця. 

  Моє серце починало божевільно відбивати ритм в грудях, але я зупинився перед тим, як повернути за кутом в коридор, де була кавомашинка. У мене були дивні передчуття і в животі забурчало (не зрозуміло, чи то метелики, чи то мій голод). Заплющивши очі, я намагався прийти до тями:

- Ості, ти придурок, - мовив я до себе. - Ти чудово розумієш, що Руденко сьогодні пропускає пари, як і зазвичай. Навіщо ти по кілька разів на день провіряєш це місце? Господи, це так жалюгідно, - важко зітхнув і все одно пішов в напрямку кавомашинки, але  сцена, яку я там побачив, мене неймовірно здивувала. 

  На підлозі сидів Руденко, спершись об кавомашинку, і він… Солодко спав? 

  Я протер свої очі, бо спочатку не повірив тому, що побачив секунду тому. Проте сплячий рудий хлопець не зникав з мого поля зору і я спантеличено витріщався на цю соньку. Його голова прихилилася до автомату і я не маю жодного уявлення, як Руденко не проснувся від шуму, який видавав цей автомат сам по собі кожні десять хвилин. Привідкривши рота, Руденко продовжував спати та ігнорував ті звуки. 

   І тут я помітив його почервоніле обличчя та важке дихання. Груди хлопця піднімалися, немов під великою вагою та напругою, а потім ледве опускалися. Я підійшов ближче до Руденка, сівши на носочки. Уважно приглянувшись до його виразу обличчя, я обережно торкнувся лоба рудого і перелякано відсахнувся, коли відчув цей жар на моїх пальцях. 

- Блять, Руденко, якого біса ти приплентався в універ в такому стані?! - хлопцю було байдуже на мої слова, бо він навіть їх не чув. Лишень продовжував спати і тільки кривився на обличчі час від часу чи то від кошмарів, чи то від болів в його тілі через хворобу. Цього я не дізнаюсь, але й мені не потрібно. 

  Діставши телефон, я швидко написав Андрію:

«Мені потрібно лівнути з пар. Забереш потім мої речі. Зустрінемось вдома» - надіслано. 

  І одразу увімкнув беззвучний режим на телефоні.