Кая Альберіх

Це вже кохання, коли дивишся на нього - і в грудях тепло? Коли торкаєшся ледь-ледь, кінчиками пальців і відводиш погляд, ніби не було, не боліло під ребрами. Гостре, невимовне.
Це вже кохання?

Ділюк задумливо крутить сигарету в руках, поки Кая підправляє рукави білосніжної сорочки. Запах м’ятної жуйки та чоловічих парфумів перемішувались з нічним повітрям, котре потрапляло в приміщення через відкриті вікна.
- Чому задумався?

Безвихідь – прекрасне слово, аби описати почуття Каї. Самотність? Теж непогане слово. Ненависть? Так, воно. Але до кого? Невже до архонтів, котрі знищували Кхаенрі’ах? Чи, може, до богів, котрі відігравали ключову роль в цьому?

— Пане Крепус… Ам. Що таке «виродок»? — Кая піднімає погляд на нього, заламуючи брови, мабуть, все ще не впевнений у своєму питанні.

Чоловік напружується.

Кая згадує своє дитинство. Може доповнюватись.

Тарталья повинен був докласти великих зусиль, щоб не вдарити себе кілька разів за цю ганебну поведінку. У той момент він хотів стати листочком, який мирно літає по цьому смертному світу. Пилом, з мільярду такого ж пилу.

Велике спасибі, що залишився

(постканонні кайлюкі як пластир для зламаної душі)

прискорений шаг, дві посмішки та розправлені плечі. від них тхне рибою, порохом та незалежністю. небезпечною волею та розбурханим морем пригод.

Він хотів забути, як це — любити. Він хотів забути, як це — ненавидіти. Він хотів бути забутий. Світ забуття. Безодня відчаю.