Глава 11 Частина 3

— Ти вже зрозуміла, що чорні двері тільки у членів сім’ї. Мама так зробила, щоби гості знали, куди звертатися. Але я ж не розказав про сірі двері.

Біля кімнати Софії були ще одні двері сірого кольору.

— Там Лора зазвичай зупиняється. Мама вирішила їх також виділити.

— І часто у вас гості?

— Раніше були дуже часто, зараз рідше. До речі, у мами в кімнаті є вхід на горище. Зараз ми знаходимося у західному крилі. До східного інша дорога, та там тільки бібліотека, але яка! Пішли покажу.

Вони спустилися на перший поверх й пройшли коридором. Паралельно Лев розказував де інші кімнати. Столова, вітальня, кухня. Аж поки вони не дійшли до масивних дверей, які Лев відчинив. Перед Марією була величезна бібліотека з різними книгами. На диво, це справило величезне враження на Марію

— Вау. Не така велика, як в академії, але… У мене слів не вистачає.

— Я тут часто пропадаю. Можеш брати звідси будь-яку книгу, яка тобі цікава. Все ж зміна середовища тобі й правда йде на користь.

Дівчина пройшла до кімнати. Запах старих книг наповнював її, змушуючи жити далі. Вона взяла першу, що потрапила їй під руку й здивувалася.

— Зберігати книги з темної магії на такому видному місці не найкраща ідея.

— Вони зачакловані, так що кому не потрібно, той не бачитиме їх.

Марія відкрила першу сторінку й прочитала заговір. Вона відразу запам’ятала його. Досить складний, але в неї вистачить сили, щоби повторити його.

— Перш ніж ти це зробиш, я тобі дещо покажу. А потім залишу тебе, бо повний місяць.

Дівчина поклала книгу на місце й пішла за Левом. Вони знову піднялися до кімнат. Чоловік відкрив двері до своєї й пропустив Марію. Кімната й справді відрізнялася більш старим стилем і каміном.

— Батьки не люблять каміни, на відміну від мене. Тому мене поселили пізніше тут.

— Гарно.

Дівчина сіла на ліжко й зрозуміла, що всі меблі тут на тих же місцях, що й у Лева в кімнаті в академії.

— У мене в кімнаті всі альбоми, ох де ж вони.. Ось, знайшов.

Чоловік передав один з альбомів Марії. На ньому було написано «Larossa»

— Звідки?

— Він чомусь був у мами, а потім вона мені його віддала. Ніхто не може його відкрити, крім членів цього роду. Я й справді не знаю, чому він взагалі у нас виявився, а не у вас.

Марія легко його відкрила. Так багато записок з різними дослідженнями, зображення представників Ларосса. Добре, що магія дозволяла це зробити. Навіть портрет Дарії Ларосса був. Блондинка з зеленими очима. Марія була дуже схожа на неї. Жінка одягнена у вишиванку, а на голові вінок. Мабуть, це ще до її одруження. Але її здивувало дещо інше. На передостанній сторінці була вона. А на останній просто чорний силует.

— Цей альбом сам поповнюється зображеннями представників. Дивись, навіть наступний є, тільки силует.

— Я не можу бачити. Тільки коли одружуся з тобою.

— «Коли»?

Лев промовчав. Марія почала вдивлятися й помітила, що під кожним зображенням є прізвище й ім’я кожного представника. Під силуетом нічого. Марія закрила альбом й подивилася на підлогу. Вона й не помітила, як задивилася в одну точку. Лев не здивувався.

— Кохана, повертайся на землю.

Дівчина перевела погляд на нього. Марія помітила що Лев дещо засмутився. Вона встала з ліжка й підійшла до нього.

— Що ти хочеш зробити?

— Нагнися для початку трохи. Ти занадто високий.

— Знову цілуватимеш мене у щоку?

— У губи. Нагнися, кому говорю.

Лев послухав її й нагнувся. Але він встиг швидше її поцілувати. Марія дещо не очікувала, але швидко відповіла. Вона обвела руки навколо його шиї, насолоджуючись поцілунком. Справді насолоджувалася ним. Таким пристрасним і водночас ніжним. Такими рідними губами. Лев притягнув її ближче до себе. Він погладив її по спині.

— З поверненням, Маріє Д’яченко, ‒ прошепотів Лев перериваючи поцілунок.

— Довго мені ще до повернення.

— Я знаю, але ти вже з нами.

Лев знову коротко її поцілував. Марія усміхнулася.

— Ти ж розумієш, що я така тільки з тобою? Мені до повернення ще дуже довго. Як тільки залишаюся на одинці, вона повертається.

— Але ти знаєш, що зможеш побороти її.

— У мене залишилося все те саме питання. «Коли одружуся з тобою»?

Лев відійшов від Марії.

— Не дивися так на мене.

Чоловік зніяковів. Він розумів що зараз цей момент.

— На мене так не дивися. Я згодна.

***

Марія сиділа у своїй кімнаті й розглядала обручку. Сонце. Символ Ларосса. Дівчина взяла телефон й знайшла чат з Настею. Останнє повідомлення до неї було тиждень назад. Але Стейсі їй писала кожний день.

«Привіт»

Вона відповіла через хвилину.

«ААААА ТИ ЖИВА»

«Як бачиш – так»

«Як почуваєш себе?»

«Скажемо так. ЦЕ ЩОСЬ З ЧИМОСЬ»

«Ну нічого собі. Значить все добре?»

«Ні, бо добре все буде не скоро й до мене на самоті повертається хвороба. АЛЕ, СТЕЙСІ, ТУТ ТАКЕ СТАЛОСЯ. Почнемо з того, що мати Лева зламала ногу і я зараз у них вдома. Мабуть, до академії»

«Цікаво»

«Просто дивися»

Марія надіслала їй фотографію обручки.

«…»

«Ну що?»

«Навіть не знаю, що й казати»

«Щось не так»

«НЕ ТАК? ТА Я ТУТ КРИЧУ. МЕНЕ ЄСЕН ЗАРАЗ ВБ’Є»

Через хвилину Марії якраз подзвонив Єсен.

— Вона ж з тобою говорить, чи не так?

— Припустимо. А що вона там робить?

— Вона від чогось безмежно рада. Але не думаю, що через те, що ти їй… Стоп, ти прям так і відповіла мені?

— Добрий вечір. Єсен, не зли мене. Ти коли в академію?

— Починається. П’ятого буду.

— Добре. Я напишу в чат що сталося.

Марія відключилася й поклала телефон. Пізніше напише. Вона взяла альбом й відкрила його на останній сторінці. По силуету не було зрозуміло, то чоловік чи жінка. Але це її дитина. Вона закрила альбом. Марія без сил завалилася на подушки.

— Мені освідчився мій куратор. Сказала б я це собі десь так першого вересня першого курсу, не повірила б. Марія Авінова. Хм, а мені подобається.

У двері постукали.

— Входь.

Лев увійшов в кімнату.

— За годину приїде Лора.

— Реально?

— Так і нам обом кінець. Вона ж почне запитувати. Мара візьми. Темніє.

— Ти ж прийдеш?

— Аякже. До речі, можеш у мене спати.

Чоловік вийшов з кімнати, але на кінець сказав:

— Майбутня Маріє Авіново, відкрийте моїй улюбленій сестрі двері, якщо у неї не буде ключів. Ключі на полиці біля них. І мені також подобається, як це звучить.

— Підслуховувати погано!

— Я випадково це почув. Ти ж двері повністю не зачинила.