Глава 19 Частина 2

Через день.

—     Ну як же ми без вас, ‒ сказала Соломія. Юрій, Стефанія, Даниїл і Кай стояли біля свого потягу. Хорсовці були з Києва, а Даниїл з невеличкого містечка під ним, тому їхав з ними.

—     Не знаю хто як, а я хоча б від Даниїла нарешті відхрестився, ‒  відповів Лев. Рудий засміявся. Він знав, що це лише жарт.

—     Ну знаєте, я ще не один раз з’явлюся у вашому житті, коли ви на Марії одружитесь.

—     Ой та йдіть вже.

Вони попрощалися і як тільки всі четверо залізли в потяг ‒ двері зачинилися. Марії й Соломії було сумно через це. Хоча й Леву також. Кая, Юрія і Даниїла він любив.

—     Що там студентська рада вирішує? ‒ запитав Лев.

—     Голову обирають зараз. Добре, що хоч їм дозволили затриматися в академії. Все інше ‒ з першого вересня. Вони приїдуть раніше, щоби підготувати академію.

—     Всі такі відповідальні. Я впевнена, що головою станеш ти.

—     Та чому? Я не вирізняюся популярністю.

—     Але все ж подала свою кандидатуру, ‒ відповів Лев, ‒ ти найкраща студентка, у тебе зв’язки з адміністрацією і перед студентською радою ти себе дуже добре зарекомендувала.

—     Точно так же, як і Стефанія. Пішли до академії.

Всі троє вирушили. Лора, Єсен та Настя поїхали ще раніше. Марія повинна була о четвертій ранку сісти на потяг і вже увечері була б там. Але прийшлося збрехати мамі, що у неї з’явилися невідкладні справи. На вулиці був прекрасний літній день. Багато туристів зараз було в Карпатах і це більше роботи охороні академії. Не потрібно, щоби люди дізналися про неї.

Зайшовши до гуртожитку, Соломія відразу побігла до себе, а Марія вирішила прогулятися коридорами. Підійшовши до дверей кімнати Даниїла, вона доторкнулася їх. Цікаво, хто займе їхню кімнату. І чи зможе дівчина подружитися з цим студентом чи студенткою. Але їй не вистачатиме її друга. Бачитимуться вони тепер набагато рідше і тільки переписування будуть рятувати її.

Марія зайшла до себе в кімнату й оглянула її. Вона стала рідною й дівчина буде сумувати за неї. Зараз тут було незвично тихо. Блондинка усміхнулася.

—     Побачимося осінню.

Вона взяла ключ й замкнула кімнату. Спустившись вниз, Марія віддала його комендантці й пішла до Лева. Хоча б там вона зараз не почуватиме себе самотньо, знаючи, що Лев скоро прийде. Дівчина зайшла в його кімнату й дістала свій комп’ютер. Вона швиденько перевірила месенджер. Її привернув увагу чат з одним із членів студентської ради.

«Я знаю, що ти в академії, так що якнайшвидше біжи до студентської ради»

Марія закрила гаджет й пішла до них. Біля дверей вона почула декілька голосів. Всі були там. Постукавши й відчинивши двері, дівчина відразу почула оплески. Блондинка й гадки не мала, що сталося, поки не подивилася на час. Голову студентської ради обіцяли оголосити о 15:00.

—     Маріє, вітаю.

—     Не вірю.

—     Ти думаєш, що не вирізняєшся популярністю, але найбільше голосів було за тебе по всій академії! Тобі довіряють й тебе хочуть бачити як голову студентської ради. Всі ми бачили, як ти допомагала на балу, під час розслідування й весь інший час.

Марія усміхнулася. Батьки та Лев гордитимуться нею. Вона підійшла до студентів ближче і їй дали значок члена студентської ради.

—     Чому ви цього року вирішили зробити серед всіх студентів, а не тільки членів?

—     Експеримент, але там більше не будемо ризикувати. Пощастило, що вибрали саме тебе. Чіпляй значок.

Марія взяла його й закріпила на грудях. Гордість переповнювала її. Вона ще пробула там декілька годин, вислуховуючи обов’язки. Відпустили дівчину тільки з горою паперів, яку блондинка ледве дотягла до кімнати. Марія поклала їх на стіл й почала читати. Номери викладачів й старост, списки студентів й все інше. На наступний рік точно потрібно буде придбати принтер, бо завтра відкривається вступна кампанія і прийдеться друкувати нові списки студентів, оновлювати списки старост й все інше. Студентська рада приїде навіть не на два тижні раніше, а майже на місяць.

Двері відчинилися й до кімнати зайшов Лев. Він здивувався, коли побачив Марію, що читала щось у паперах, але через секунду все зрозумів.

—     Ну що. Вітаю. І сил тобі.

—     Не завадить.

—     Що там?

—     Та нічого цікавого. Ти коли в академію приїдеш?

—     Першого серпня. А студентська рада на тиждень пізніше. Хоча у мене буде не відпустка, а дистанційна робота. Ти ж знаєш хорсовців. Та я й сам не проти. Ще й дисертація.

Склавши всі папери у сумку, Марія подивилася на годинник. Вже сьому вечора. Вона могла бути вдома, біля батьків.

Дівчина згадала, що не подзвонила їм. Діставши телефон, вона найшла номер мами й набрала її. Довгі гудки, але без відповіді. Марія здивувалася. Вони вже повинні бути вдома. Сьогодні ще й п’ятниця, батьки завжди в цей день приходять раніше. Блондинка відклала телефон.

—     Може зайняті?

—     Можливо.

—     Як там Маргарет? Не вдалося сьогодні з нею поговорити, а зараз вона в бібліотеці сидить. Вже сьома.

Марія й Маргарет після смерті Михайла спілкувалися кожний день. Дівчина і з Софією не одноразово говорила. Вони були приємними жінками, які сприйняли її неначе рідну.

—     Сам не дзвонив. Знаю, що у неї в гостях зараз мама.

—     О. Софія часто у них гостює?

—     Не дуже, але якщо й приїжджає, то на довго.

Дівчина згадала її останню зустріч з Михайлом. Вбивць ще не найшли. Ніяк не могли натрапити на сліди. А Робіна засудили на довічне.

—     Я страх як втомилася за сьогодні.

—     Може вина?

—     Тільки якщо один бокальчик.

Лев усміхнувся й дістав два бокали з пляшкою. Він поставив один келих перед Марією й налив туди вина. Дівчина кивнула. Швиденько наливши й собі, він сказав:

—     За ще одне твоє досягнення в цій академії.

Марія усміхнулася.

—     Жаль, що деякі мої друзі закінчили вже академію. Хоча, пора мені звикати. 

—     Я горджусь тобою.

—     Це тобі дякую. Якби не ти, то може б ще на першому курсі зламалася під тиском Хорса. Дякую, що підтримав тоді й допоміг.

Лев поклав свою руку на її.

—     Але все інше, це тільки твоя заслуга. Я лише наставляю тебе й викладаю історію магії, бо все ще твій куратор.

Раптом телефон Марії задзвонив. Вона подумала, що то її мама, але на екрані був незнайомий номер. Дівчина взяла слухавку.

—     Ало, Д’яченко Марія?

—     Так.

—     Добрий вечір, вас турбують з поліції. Д’яченко Руна і Григорій ваші батьки?

—     Ну так. Щось сталося?

Всередині дівчини з’явилася тривога. Що поліції потрібно від її батьків?

—     Нам сьогодні зателефонувала ваша сусідка, чарівниця й жалілася на крики з вашого дому. Приїхавши на місце, ми виявили два тіла. Ваших батьків вбили.

—     Як…

—     Використали темну магію. Ви коли зможете приїхати.

—     Я зараз в академії. Найближчим потягом буду.

Марія ледве стримувала себе, щоби не заплакати. Тепер вона розуміла хвилювання Лева. Скоріше за все прийшли за нею, але її там не було.

—     Добре. До побачення.

—     До побачення.

Вимкнувши телефон, Марія прошепотіла до Лева.

—     Моїх батьків вбили в нашому домі.