Глава 10 Частина 3

Софія Авінова

Софія сиділа на горищі, перебираючи коробки. Стільки прекрасних спогадів в них зберіглося. Особливо про чоловіка. Як же вона за ним сумувала. Намагалася забути, але не виходило.

В одній з коробок жінка помітила знімок УЗД. Взявши його в руки, з її очей покотились сльози. Йому вже 19 років. На ньому була ще ненароджена Лора. Якби вона тільки могла повернутися в минуле. Софія б втекла з цього міста. Всі були б живі.

— Ненавиджу тебе, Маргарет. Немає у тебе серця. Ти вбила мого чоловіка, відібрала дочку. А потім ще й свого вбила. І не можу я розказати про тебе, бо залякала мене.

Вона їздила до неї тільки через те, щоби побачити Лору. Для Лева Софія жахлива мати. А замовляння зняти може тільки Маргарет, або її смерть. Софія приклала знімок до серця. По її щоках все ще котилися сльози. Її прокляття ‒ самотність.

— Моя найкраща, найулюбленіша донька. Колись ти дізнаєшся правду.

Жінка поклала знімок УЗД назад у коробку й вийшла з горища. Сьогодні був вихідний, вона могла відпочити. Софія швидко зібралася й пішла до магазину. У неї в холодильнику давно вже пусто, але хотілося чогось приготувати. На щастя, йти треба було недалеко. Все потрібне було в магазині на її вулиці.

Ідучи, жінка думала про своє. Вона й сама переживала за Марію, яка стала вже рідною. Софія була щаслива, що Лев нарешті знайшов того, хто його справді кохає, хоч і не очікувала, що це буде вона. Хотілось повернутися назад в минуле й не сваритися з Руною, через хлопця. На думку жінки, це була найбезглуздіша причина для сварки. Але тоді це й справді розірвало їхню дружбу назавжди.

Повністю поринувши у свої роздуми, жінка перечепилася через сходинку до магазина й впала, вдарившись ногою.

— О Великий Хорс, як же боляче.

Софія зрозуміла, що ногою не може рухати та й біль була занадто великою.

— Жінко, обережніше.

До неї підбігла молода дівчина й присіла.

— Як ви?

— Викличте, будь ласка, швидку.

Незнайомка швидко дістала свій телефон й набрала номер швидкої допомоги. Вона приїхала досить швидко.

Лев і Марія

Коли вони зайшли в палату, Софія лежала дивлячись у вікно. Вона поглянула на них.

— Як добре, що ви приїхали.

Лев підійшов до неї й сів поряд. Він взяв її за руку. Марія ж була біля дверей, хоч і потребувала відпочинку зараз. І чому один з побічних ефектів була сонливість, від якої дівчина й так страждала.

— Мене завтра випишуть.

— Добре, я заберу тебе.

— Маріє, не стій біля дверей, проходь.

Дівчина зреагувала не відразу, але все ж сіла біля Софії з іншого боку. Жінка помітила це. Вона взяла її за руку й ласкаво усміхнулася, від чого Марії стало тепліше на душі. Можливо, вона втратила одну сім’ю, але знайшла іншу.

— Альвіна вдома, вона вам кімнати повинна підготувати.

Дівчина не знала, ким є Альвіна. Але судячи зі слів Софії, це покоївка.

— Маріє, залиши нас на хвилинку, ‒ сказав Лев, ‒ я тебе покличу.

Дівчина послухала його й вийшла з палати. Леву потрібно було з’ясувати одне питання зі своєю матір’ю.

— Як ти дізналася з якого роду Марія?

— Я це давно вже знаю, милий. Руна розказувала. А коли ми посварилися, я пообіцяла, що нікому не розкажу це. Секрети Руни завжди були цінністю для мене. Навіть після тієї безглуздої сварки. Це було важливо для слідства?

— Дуже. Вони хочуть отримати секрет Ларосса. Але ж Марія його не знає сама.

Софія усміхнулася. Маргарет тепер точно не отримати його. Світла магія в безпеці.

— Лора знає, що ти її мати.

— Що?

Софія підозрювала, що Лев це скаже. Але все ж була здивована.

— Вибач, але вона має право знати.

— Ні, ти все правильно зробив.

Жінка розуміла, що тепер і в очах Лори вона жахлива мати, але дівчина знала правду. Це було головне. Софія б давно розказала, якби тільки могла.

Лев покликав Марію назад у палату й вони ще трохи поговорили. Було видно наскільки дівчина хотіла спати. Та й настрій був не дуже. Але прийшов час їхати до будинку Лева. Марія й гадки не мала, як він виглядає.

Як виявилося, він не так далеко від лікарні. На таксі вони їхали лише 10 хвилин.

— Приїхали.

З-за вікна Марія побачила великий двоповерховий будинок. Лев вийшов з машини й відчинив дівчині двері. Коли вона вилізла, чоловік взяв речі й водій поїхав. Блондинка все ще дивилася на будинок.

— Пішли всередину, скоро дощ почнеться.

На вулиці й правда було хмарно. А якщо про дощ говорить Лев, то він точно скоро піде. Вони підійшли до дверей і чоловік відчинив їх. Альвіна все ще була тут. Вона відразу їх зустріла.

— Ох, Леве. Нарешті ти приїхав.

Альвіні було, на вигляд, років сорок. Вона була одягнена у звичайну форму покоївки. Жінка усміхалася.

— Добрий день, Альвіно. Це Марія Д’яченко, моя дівчина. Маріє, це Альвіна Гончаренко, наша покоївка. Але насправді дуже класна жінка.

— Ох дякую. Не знала, що в тебе є дівчина. Дуже рідко ти мені пишеш.

Лев зніяковів.

— Ох, вибачте. Робота. Хорсовці так і люблять потрапляти в якісь неприємності. Особливо Марія й Лора.

— Хей!

Чоловік засміявся, а Марія просто промовчала. Альвіну зовсім не збентежило те, що Марія ще студентка. Жінка просто сміялася разом з Левом.

— Ну, досить стояти у проході. Там на вас вже чекає їжа.

Лев і Марія зняли взуття, вимили руки й пішли на кухню. Від вигляду їжі, дівчина ледве встояла на ногах. Все ж їсти вона хотіла сильно. Вони сіли за стіл.

— Так, я підготувала твою кімнату. Кімната Марії якраз біля твоєї.

Дівчина розуміла, що більшість ночей вона проведе у Лева, але сперечатися не стала.

— Дякую. Ви у нас сьогодні до котрої?

— Ой, та я вже зараз буду йти. Побачимося в п’ятницю.

Марія помітила, що Лев відноситься до Альвіни з повагою, навіть не дивлячись на те, що вона покоївка в його домі. Жінка пішла досить швидко, й вони залишилися в домі самі.

— Не соромся, почувай себе як вдома. Скоро й Лора приїде.

— Дім такий великий. Проведеш екскурсію?

— Ну, аякже. Ти б бачила ще садок тут. Він прекрасний. Тобі сподобається.

Вони доїли й Лев почав мити посуд. Марія оглянула кухню. Все було в сучасному стилі.

— Мама любить сучасне. По-моєму, тільки моя кімната не змінюється тут кожні два роки.

Коли чоловік домив посуд, він взяв речі й поніс їх на другий поверх. Марія пішла за ним. Там було багато дверей.

— Раніше тут часто були гості. До речі, ванні в кожній кімнаті свої.

— Неначе готель якийсь.

Лев засміявся й поніс речі до дверей в кінці коридору. Вони відрізнялися кольором. Всі були білі, а ці чорні. Точно так же, як й двері поряд.

— Двері кімнат членів сім’ї відрізняються.

Чоловік взяв зв’язку ключів й знайшов потрібні. Він спочатку відкрив білі двері справа від його кімнати. Марія зайшла туди. У кімнаті були чорні стіни й меблі, а також дерев’яні прикраси й кілька рослин. Дівчині дуже сподобався дизайн.

— Альвіна прекрасну кімнату вибрала для тебе. Вид на сад та ріку, ще й ця кімната з балконом. Таких у нас в домі тільки дві.

Дівчина пройшла й сіла на ліжко. В кімнаті був рідний запах. Хвоя.

— Тепер я не дивуюся, чому у тебе в академії в гуртожитку пахне хвоєю.

— Це мій улюблений запах з дитинства.

— Мій також.

— Знаю, ти розповідала. Я попрохав Альвіну, щоби вона поставила тут ароматичні палички.

— Дякую.

— Ти тут звикай, я за півгодини зайду.

Лев вийшов з кімнати, залишивши речі Марії. Вона відразу почала їх розкладати. Коли закінчила, пішла у ванну. Ця частина була в тому ж стилі, що й кімната. Подивившись у дзеркало, дівчина лише побачила змучене, похмуре обличчя. Після екскурсії вона відразу відпочине.

Раптом щось гуркнуло. Марія вибігала з ванни, але подивившись у вікно, зрозуміла, що то. На вулиці грім. Підійшовши до вікна, вона оглянула пейзаж. Тут було гарно. Річка, садок. Зміна обстановки піде їй на користь. Особливо з такою природою. Але через хвилину Марія повернулася до шафи й дістала сукню. Потрібно було хоча б переодягтися.

Як тільки дівчина вийшла з ванної в чорній сукні, вона почула стукіт у двері. Відкривши їх, Марія побачила Лева.

— Не пам’ятаю чи говорив, але чорний тобі безмежно пасує.

Марія зніяковіла. Вперше за довгий час.

— Дякую.

Лев простягнув їй руку й дівчина поклала свою долоню в його.