Глава 16 Часть 2

Марія йшла до академії, обдумуючи всі слова. Вона не знала що й думати. З одного боку дівчина нарешті дізналася чому Хорс. З іншого, за нею тепер слідкують через це. І їй потрібно бути максимально обережною. Як мінімум з академії самі не виходити. Тому зараз Марія йшла досить швидко, спішачи додому.

Академія її зустріла великою кількістю студентів, що відпочивали перед понеділком. Всі були такі радісні.

—     Маріє.

Дівчина обернулася на звук й побачила Лору, яка усміхалася їй. Д’яченко підійшла до неї.

—     Привіт.

—     Привіт. Йдеш в гуртожиток після розмови з моїм татом?

—     Все ще його татом називаєш. Так.

—     Він мене виховав, як і Маргарет. Вони для мене завжди будуть моїми батьками. Ти чого така сумна?

Марія згадала, що Михайло просив, щоби їх розмова залишилася в таємниці. Тільки Лев її знатиме, бо він відіграє велику роль у слідстві.

—     Таємниця. Та я й не засмучена, а думаю просто.

—     То щодо розмови? Тоді не маю права знати її. Будеш?

Лора простягнула печиво Марії. Вона зрозуміла, що воно тільки но з печі. Дівчина взяла його

—     Дякую.

—     Стефанія спекла сьогодні й поділилася.

Марія відкусила шматочок

—     У неї талант до кулінарії. А смачне ж яке.

—     Прогуляємося? Тобі необхідно розслабитися. Обіцяю, ніяких питань щодо тієї розмови й застережень щодо Софії. Я здивована, що вона так тепло прийняла.

—     Хоча було страшно.

Лора засміялася. Марія згадала як же вона любить її усмішку, яка завжди дарувала дівчині спокій. Вона сама усміхнулася, забувши про сьогоднішній день.

—     Навіть уявити не можу, як це знайомитися з ріднею хлопця.

—     Попереджую, то страшно. Але потім нормально. Якщо вони приймуть тебе.

—     Тебе прийняли. Чекаю коли Лев познайомиться з твоєю.

—     Хах, це буде щось з чимось.

—     Лоро, Маріє, добрий день.

Дівчата подивилися на чоловіка який це сказав.

—     І вам добрий день Асгайре Адамовичу, ‒ сказала Марія.

—     Як справи?

—     Прекрасно, ‒ відповіла Лора, ‒ ось говоримо про те, як страшно знайомитися з ріднею хлопця.

—     Ой, я й зовсім забув про це. І як?

—     Дуже приємні люди. Давайте змінено тему.

Марія задумалася. А Асгайр буде знати про її розмову з Михайлом, чи ні? Він точно такий же важливий у слідстві, як і Лев.

Лора розмовляла з ректором, поки Марія думала про це. Неочікувано телефон Авінової задзвонив й вона взяла слухавку.

—     Ало.. Лев, а ти де взагалі? А у.. Де? Ти що у Львові забув?… Ясно… Ти до вечора встигнеш?

Марія згадала, що сьогодні повний місяць. У голову знову напросився спогад з жовтня.

—     Привіт. Добрий день Асгайре Адамовичу.

Всі обернулися на жіночий голос. До них йшла Саша.

—     Нарешті вирвалася від чурівців. Що не день, то бійка.

—     Сама ж захотіла старостою бути, ‒ відповів Асгайр усміхаючись.

—     Та я знаю. Ну я ж не говорила, що мені набридло це.

Поки Марія слухала їх, вона відчула запаморочення й нудоту. Дівчина не зрозуміла, що з нею. Тільки що прекрасно себе почувала, а тут це. Спершись на стіну, блондинка намагалась якось покращити свій стан, але з кожною секундою він ставав все гірше.

—     Маріє, що з тобою?

Вона не могла розібрати голос. Не втримавшись на ногах, дівчина впала на підлогу й знепритомніла.

***

Марія прийшла в себе в якомусь лісу. Оглянувшись, вона зовсім не впізнала території. Схоже, що вона в самій глибині. Вставши на ноги дівчина відчула легкість. Поглянувши на свої ноги, Марія не побачила їх.

—     Я ніщо тут. Моє тіло не тут.

Дівчина пішла вперед. З кожним разом вона переносила це все набагато легше. Але вічна тривога. Єдине що залишалося незмінним.

—     Тільки чому цього разу не сон?

Пройшовши декілька метрів, вона оглянулася. На одному з дерев була сумка. Дуже знайома. Підійшовши до неї, Марія оглянула територію біля неї. На землі лежав блокнот Михайла. Дівчина взяла його й відкрила.

«Справа Робіна Деркача. Показання Марії Д’яченко – однієї з жертв»

Вона швидко пробіглася очима по рядках. Це їхня розмова сьогодні в кав’ярні. Паралельно з цим, дівчина здивувалася, що вона може брати речі. Якщо тут вона ніщо, то чому так?

Тривога знову охопила її. Опустивши блокнот, дівчина побігла. Вона знала, що в будь-якому випадку найде його.

Задихаючись, вона знову оглянула територію. В далечині побачила тіло. Чорний одяг прекрасно виділявся на білому снігу, точно так же як і червоні плями. Марія з останніх сил побігла туди. Він ще дихав. Може є шанс? Припавши на коліна, дівчина розвернула його на спину.

—     Не вмирайте, будь ласка. Михайле, потерпіть ще трохи.

Чоловік подивився Марії прямо у вічі.

—     Я хочу попросити тебе дещо. Не питай чому я тебе бачу.

—     Просіть.

—     Зроби Лору і Лева щасливими. У них повинно бути прекрасне життя.

Марія помітила, що кров з нього не тече. Й час неначе зупинився.

—     У видіннях час по іншому іде. Тут я помру не скоро, але у реальному світі це відбудеться за хвилини. .

—     Хто вас вбив?

—     Розумна жінка, яка й організовувала твоє викрадення. Вона наклала заговір, я не можу сказати.

Дівчина заплакала. Не через ту жінку. Зараз від неї неначе відривали щось рідне. Але ж вона з Михайлом знайома зовсім мало.

—     Чому?..

—     Ти кохаєш його. Сім’я Лева – твоя сім’я.

Вона заплакала ще дужче. Все всередині неї розривалося.

—     Марія.

—     Так.

—     Вивчи темну магію. Будь гідна свого роду. Покажи всім, що Ларосса жива. Але показуй не через владу, а через знання і силу. В тобі живе цей рід і саме в тобі він найбільше видний.

—     Обіцяю. Стоп… ви ж в одному з моїх видінь живі.

—     Я зробив помилку, коли так глибоко заліз у це розслідування. Якби було по іншому, я й справді б жив. Ще щось? У нас є хвилина.

—     Коли ви вмерли?

—     Пів години після нашої розмови.

—     Вам боляче?

—     Нестерпно. Знаєш, згадав вчорашній день. Ти мені відразу сподобалася.

Дівчина усміхнулася, але з її очей все ще текли сльози.

—     Ви мені також.

—     Знаєш, окрім Ларосса в тобі видний ще один зовсім інший рід. Він виявляється через твоє кохання до історії магії.

—     Авінові?

—     Ти створена для нас. А тепер тобі час йти, дитя.

***

Марія зіскочила.

—     Тихо ти чого.

Дівчина оглянулась. За вікном вже було темно. Біля неї сиділи Лора й Настя. За ними була Саша.

—     Ти плакала. Що ти там бачила? ‒ запитала блондинка. Марія подивилася на неї. Чи потрібно їй говорити?

—     Позвіть кого-небудь зі старших!

—     Зараз Асгайр прийде, ‒ сказала Саша, коли сховала телефон. За вікном провили вовки. Марія подивилась туди. Повний місяць. Лев вже повинен перетворитися.

—     Скільки я спала?

—     Майже дев’ята вже, ‒ відповіла Настя й доторкнулася руками до її лоба. Марія промовчала. Він вже мертвий. А як то приймуть Маргарет, Лора, Лев та Софія, коли навіть вона не могла зупинитися плакати, а зараз всередині неї все жахливо.

У двері постукалися й Саша відкрила їх. За ними був Асгайр й великий вовк. Саша й Настя здивувалися.

—     Олександра, Анастасіє, Лоретто, залишіть нас на одинці.

Дівчата вийшли, коли Асгайр зайшов. Марі нарешті змогла розгледіти його. То був Лев. Правда, його шерсть пофарбувалася у білий, але то ще сталося в листопаді.

—     Не думаю, що це була найкраща ідея.

—     Ой та Лев сам захотів, я то що.

Вовкулака сів біля неї й Марія погладила його. М’яка шерсть трохи заспокоювала.

—     Ліс. Відправте чарівників, нехай провірять кожний сантиметр!

—     Що повинні найти?

—     Труп.

—     Я зрозумів. Леве, будь тут.

Він кивнув, а Асгайр вийшов з кімнати Через двері заглянули дівчата, разом з Єсеном, Даниїлом і Соломією.

—     У мене лише одне питання. Що за вовк? ‒ запитала Саша. Марія подивилася на Лев. Він кивнув.

—     Ніколи не повіриш.

—     Хто? ‒ перепитала Настя.

—     Для початку зайдіть і закрийте двері.

Всі шестеро зайшли й сіли хто куди. Друзі дивилися на Марію. Вона не переставала гладити Лева.

—     Не тягни.

—     От та то Лев, ‒ сказала Лора, не витримавши. Всі здивовано подивилися на неї, окрім Марії й Лева. Він заліз на ліжко, ліг та поклав голову на коліна дівчини. Вона помітила, що навіть на лапах не було бруду. Дівчина усміхнулася.

—     В сенсі Лев? ‒ перепитала Соломія.

—     В прямому. А що? Правилами вовкулака може викладати, тим більш він зараз при своєму розумі, тому все нормально буде. Та навіть якби було по іншому, то не думаю, що він когось би вбив, ‒ відповіла Марія. Всі полегшено видохнули.

—     Поводите себе так, неначе Лева не знали.

—     Та знали, просто неочікувано, ‒ відповів Даня.

Лев одним оком подивився на нього. Марія з самого початку зрозуміла, що настрій в нього не найкращий, як і весь час, поки він у тілі вовка. Та всі вже забули про це. Даня знову жартував. Ніхто не зачіпав момент з видінням. Тільки Марії було не до сміху. Тіло Михайла десь в лісі. Його душа вже давно не тут. А причина тому розслідування. Частиною якого була вона. Головною частиною

—     Всі ми в небезпеці, ‒ прошепотіла Марія, думаючи, що її ніхто не почує. Та Лев подивився на неї даючи зрозуміти, що він все почув.