Глава 2 Частина 3

Марія зайшла в кімнату. Лев відпустив її й залишився у проході. Він оглянув кімнату.

—     Мило.

—     Проходь.

Лев сів у крісло. Він впізнав в цій кімнаті шарм Марії. Схоже, що дизайн повністю придумала вона. Багато рослин, книг, свічки й гірлянда.

Марія дістала сумку для подорожей й почала складати деякі речі. В основному то були сукні. На вулиці жарко. Підійшовши до книжкової шафи, вона взяла дві книги й також поклала в сумку. Вона була трохи розлючена, що по її килиму ходили у взутті, але розуміла, що так потрібно. Ох і скільки роботи буде по поверненню сюди.

Раптом вона помітила якийсь папірець на її столі. Марія взяла його.

«Я знаю, чому ти залишилася в академії та молодець, що зробила це. Поліція не найде цю записку, тому що це особисте. Я давно вже відчував, що скоро ми помремо, але твоя мати не знає це. У нашого юриста є заповіт. Все наше – тепер твоє. І пам’ятай, що я з мамою дуже любимо тебе. Будь щаслива.

П.С. Нам дуже жаль, що ми так і не познайомилися з Левом. Надіюсь, що ви будете разом.

П.С №2. Код від сейфа ‒ твій рік народження. Там гроші й документи»

Марія впала на коліна й заплакала. Тато знав про те, що вони помруть. Лев підійшов до неї, опустився й обняв. Чоловік нашіптував їй заспокійливі слова й колихав, намагаючись хоча б трохи допомогти.

—     Чшш, тихіше.

—     Вони знали…

—     Я розумію.

Вона думала, що сил більше не залишилося, але виявилося, що вони були. Приблизно пів години вони просиділи так, поки вона не заспокоїлася. Відсторонившись від Лева, вона продовжила збирати речі. Але у двері постукалися. Вони відчинилися й на порозі була Ярослава. Дівчина здивувалася.

—     Ярослава?

—     Я хотіла запитати, де ви будете поки не дозволяють у домі жити.

—     Та в готель, мабуть. А що?

—     Може у мене краще? Ти мені не чужа людина, я знаю тебе ще маленькою. Та й з Левом вже познайомилася.

—     Ми не будемо вам заважати?

—     Що ти, ні. Ти ж знаєш, у мене великий дім. Та і я просто хочу якось допомогти.

Марія підійшла до неї та обняла.

—     Дякую вам.

Блондинка відсторонилася й побачила усміхнене лице жінки.

—     Я тоді піду, підготовлю вам кімнати.

—     Добре. Ми скоро будемо.

Ярослава пішла. Лев поклав руку на стіл, але майже відразу прибрав. Шкіру відразу обпалило щось.

—     Дідько..

—     Там же срібло лежало!

Марія підбігла до нього й взяла обпечену руку. Почервоніння. Ця ситуація неначе отверезила її. Точніше страх за Лева. Вона помітила по лицю Лева, що біль дуже сильний. Торкатися вона боялася.

—     Пішли у ванну.

Вона взяла чоловіка за здорову руку й потягнула до ванни. Пустивши воду, Марія налаштувала температуру.

—     Щоби наступні 15 хвилин руку не прибирав.

—     Добре. Ммм…

Дівчина взяла свій телефон й набрала номер знайомого лікаря батьків.

—     Ало, Сергію.

—     Маріє, як довго я не чув твій голос. Чув новину, співчуваю.

—     Дякую, але я по іншому ділу. Тут один знайомий вовкулака доторкнувся до срібла.

—     А не потрібно було його залишати на столі, ‒ сказав Лев. В голосі все ще був фізичний біль, який він відчував.

—     Зрозумів. Симптоми.

—     Почервоніння, сильний біль.

—     Не третього і четвертого.

Марія помітила, що на долоні починають створюватися міхури.

—     Міхури то другий ступінь?

—     Так. Частина опіку під холодною водою?

—     Так.

З голови Марії нарешті вилетіла новина про смерть її батьків. Її зараз хвилював лише стан Лева.

—     Так. Міхур не проколювати. Після того як охолодите накладеш чисту серветку й відправ його до лікарні до мене.

—     Добре.

Марія відключилася й подивилася на Лева. Вона також відчувала провину, бо не прибрала срібні сережки зі столу.

—     Ти як?

—     Звик вже.

—     Я викличу таксі, поїдемо до лікарні.

—     Поїду я, а ти підеш до Ярослави відпочивати. Це лише другий ступінь. Та я й знаю ту лікарню, був вже там.

—     Коли?

Марія намагалася згадати хоча б одну його згадку про це.

—     Та були якось у Харкові, то прийшлося побувати. Через опік.

—     Може все ж…

—     Я не довго.

Марія подивилась на час. 15 хвилин пройшло. Вона дістала аптечку й дістала марлю. Пухирці були досить великими. Дівчина наклала її на руку. Лев спостерігав за її діями, ніжно усміхаючись. Кожний раз вона робила все так бережно. Намагалася не доставляти дискомфорту.

—     Я кохаю тебе.

Марія подивилася на нього й усміхнулася.

—     І я тебе. І точно так же я за тебе хвилююся зараз, тому, будь ласка, їдь в лікарню.

Марія викликала таксі. За цей час, поки воно їхало, вона взяла гроші й документи з сейфа та знесла сумку на низ. Цього разу їй вистачило сміливості подивитися страху у вічі. Вона оглянула кімнату. Їх зала і кухня були об’єднаними. На столі було молоко й мука. Руна щось хотіла спекти, але не встигла. На столі татові газети й чашка чаю. Життя тут неначе зупинилося. Насправді бардак був не настільки великим. Розбита ваза та полиця впала і їхньою сімейною фотографією. Як тільки дівчина повернеться, вона відразу полагодить її й купить нову рамку для фотокартки.

—     Я пішов. Таксі приїхало.

—     Добре. Я твої сумки заберу.

—     Тяжко не буде?

—     Попрошу когось про допомогу.

Валізи стояли біля входу у дім. Вона попросила одного з робочого допомогти донести їх до сусіднього дому. Як тільки вони дійшли, чоловік пішов назад, а Марія нажала на дзвінок. Двері відкрив високий хлопець тринадцяти років. Дівчина відразу впізнала його.

—     Маріє!

Він обняв дівчину й вона засміялася.

—     Борисе, задушиш же!

—     Так, що там сталося?

Ярослава заглянула в коридор, витираючи руки полотенцем.

—     Борисе, допоможи дівчині з сумками.

—     Без проблем.

Хлопець взяв валізу Лев. Марія зняла взуття й вони пішли. Дівчина оглядала інтер’єр. Вона пам’ятала, що на першому поверсі розміщувався лише кабінет Ярослави. На другому вже були кухня й зала, а також дуже гарний коридор, прикрашений картинами. Також на цьому поверсі була гостьова ванна та дві невеличкі кімнати для гостей.

—     Як справи в школі?

—     Вбити його готова!

—     Чого це вона?

—     5 з історії річна.

—     Що не розумієш?

—     Всю програму восьмого класу.

Дійшовши до двох дверей, Борис відчинив одні й зайшов до них. Марії дуже сподобалися червоні стіни в парі з коричневим ліжком, столом та шафою. Вікно виходив на річку біля їхньої вулиці.

—     Мама тобі підготувала цю кімнату.

—     Дякую. Які там теми з історії?

—     Ой, давай не потрібно.

—     Що не потрібно? Ти знаєш один з обов’язкових іспитів в Сирині?

—     Історія магії.

—     Ти знаєш з ким я взагалі приїхала?

—     З ким?

—     З викладачем Історії магії в Сирині, паралельно він мій куратор. Ще й не забувай, що її я знаю дуже добре.

У Бориса очі загорілися від цього. Марія знала, що він давно хоче познайомитися хоча б з кимось з викладачів. Дівчина усміхнулася. Вона раділа тому, що Борис і Лев познайомляться й тому, що вона може зараз відчувати щось окрім скорботи за батьками.

—     А чого він з тобою?

—     Я зустрічаюсь з ним.

Марія сіла на ліжко.

—     Ти коли встигла?

—     Осінню.

—     І мені не сказала? Скільки йому, до речі?

—     Вибач, забула. Йому 29.

—     Тю, то нормально. А де він?

—     Борисе, Маріє, йдіть на кухню.

Хлопець й дівчина засміялися й пішли. Ярослава стояла біля плити й щось готувала. Марія відразу відчула досить приємний запах, за яким вона сумувала.

—     Так, що будете? Борщ, вареники, пампушки? Є ще голубці, холодець.

—     Рай української кухні, ‒ прошепотіла Марія. Вона так давно не їла домашнього борщу.

—     До речі, а де Лев? ‒ запитала Ярослава.

—     Історія буде залежати від того, чи сказав він вам про те, хто він є.

—     Я знаю, що він вовкулака. Ще б він мені не розказав, знаючи, що тут на довго може залишитися.

Марія згадала, що можливо на повно луня вони будуть тут, так що потрібно було попередити про це.

—     Срібла доторкнувся й поїхав у лікарню. Я хотіла з ним, але сказав, щоби я йшла сюди.

—     І правильно сказав. Знаю, що у тебе горе, але відпочивати та нормально їсти також потрібно. Та й не зациклюватися над цим. До речі, його кімната по сусідству з твоєю.

—     А я й не збиралася. Ось буду йому допомагати історію підіймати.

Марія поклала руку на плече Бориса й подивилася на нього. До неї різко повернулися спогади про смерть батьків з новою силою. Тому усмішка пропала з її лиця. Ні, так легко вона не справиться. Прийдеться записуватися до психолога. А точніше говорити з братом Ярослави, бо він ним і є.