Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Вогонь догоряв. Його темно-червоні пломінці ліниво ворушилися над прогорілими полінами. Чанбін з Синміном товклися на кухні, їх голоси долинали на терасу невиразним бурмотінням. Хан приставав до Мінхо, намагаючись залізти йому руками під худі. Той удавано обурювався, відбиваючись. Але робив це дуже непереконливо. Бан Чан давно вже пішов до себе. Певно знову засів за роботу. А Фелікс все не міг придумати, як же йому втекти від інших, щоб здійснити свій задум. Нарешті, він просто підвівся зі свого крісла, і побажавши всім на добраніч, пішов геть.
Піднявшись нагору, хлопець причинив двері кімнати, перебрався у темне худі та взуття. Годинник на приліжковій тумбі мерехтів синіми цифрами, невблаганно відраховуючи хвилини до призначеного часу. Хлопець міряв кімнату неспокійними кроками. П’ятнадцять хвилин, пів години… Більше чекати немає як. Фелікс видихнув та зробив крок до виходу із кімнати. Постояв трохи біля прихилених дверей. В будинку було тихо. Треба вирушати. Його кроки м’які та тихі. Він безплотною тінню крадеться вздовж стін. Коридор, сходи. Прослизнути через темний простір вітальні. Ледь чутна розмова, Ай Ен з кимось говорить по телефоні, його силует видніється на фоні залитого місячним сяйвом вікна. Вхідні двері. І ось, нарешті, можна перевести подих. Він поза будинком. Тепер лише треба швидко перестрибнути через низьку огорожу з самшиту, пірнути під тінь дерев та прямувати навпростець до низької будівлі сараю.
Вітер зірвався несподівано, вдаривши в спину холодним поштовхом. Зашуміло віття дерев. Розкотисто пробасило на горизонті. Грім. Фелікс сторожко озирнувся. Небо, ще так недавно всіяне міріадами зірок стало непроникно чорне. Він прискорив крок, молячись про себе, щоб не зашпортатися у цій суцільній пітьмі та не звернути собі в’язи. По ліву руку на нього насувалася щільна тінь прямокутної форми. Сарай. Хлопець оминув глуху стіну, завернув за ріг і потягнув на себе важку стулку, яка рипнула, але не піддалася. Йонбок лайнувся, смикнув сильніше. Нарешті важкі ворота розчахнулися. Він заскочив усередину.
Різкий звук схожий на виляск батога розірвав тишу ночі. Грім вдарив зовсім поряд. Благенькою будівлею струснуло. Тяжкі поодинокі краплі дощу впали на жерстяну покрівлю із гулким ту-дум…
Фелікс стояв у лункій темряві сараю, вслухаючись у негоду, що вирувала надворі. Він намагався намацати вимикач, який ніяк не знаходився. Відчував, як починають тремтіти руки, збивається дихання, рвуться назовні схлипи. Дощ накотив хвилею, глушачи усі інші звуки. Шерхіт, стукіт, плюскіт. Вітер вив, мов банші, рипів незакріпленими віконницями. У какофонії грози неможливо було нічого розібрати. Йонбок здригався від кожного різкого звуку. Напружений до неможливого, натягнутий мов струна, він невідривно дивився на двері. Без надії. Розуміючи, що сам загнав себе у цю пастку. А коли стулка прочинилася та в неї протиснулася фігура у каптурі поверх бейсболки, з козирка якої стікали потоки води,він кинувся назустріч, мов потопаючий, що нарешті побачив рятівне коло.
Фелікс притисся усім тілом до мокрої одежі хлопця, що був явно спантеличений таким відвертим проявом тактильності. Та, зрештою, піддався натиску, стискаючи тендітне тіло у обіймах, обдаючи гарячим диханням шию Йонбока, утнувшись кінчиком холодного носа у западинку біля вуха. Вони завмерли так, оповиті пітьмою, у самому епіцентрі грози, відрізані від решти світу дощовою запоною.
- Ти… Ти прийшов… - тремтячими руками Фелікс поспіхом відкидає каптур та капелюха, його пальці зариваються у шовковисті довгі пасма, - Мовчи… Не треба нічого казати… Сьогодні… Зараз … я хочу бути з тобою. Решта значення немає…
Він штовхає хлопця до стіни біля дверей. Змазаний доторк губ до вологої шкіри, шукаючи губи. Завмерти, відчувши вуста. Щільно зімкнені. Холодні.
- Будь ласка… - Йонбок торкається губ хлопця ще раз, ледь чутно, м’яко. Його обличчям котяться великі теплі краплі. Одяг геть мокрий. І ноги майже не тримають. Останні сили покидають його разом з усвідомленням, що це кінець… Коли раптом він відчуває порух губ, що відкриваються йому назустріч, з тихим видихом. Поцілунок.
Хлопець захоплює верхню губу Лікса, повільно втягуючи собі до рота. Відпускає. Відсторонюється на мить, щоб знову захопити тепер вже нижню губу. Прикусити. Відпустити. Видих. Пальці обводять контур обличчя. Ніби малюють його. Спускаються шиєю. Стискаються, захоплюючи в тісне коло. Фелікс відхиляє голову назад, відкриваючи горло. Підставляючись під пекучі поцілунки, що залишають палаючу доріжку до яремної западинки. Він заплющує очі, віддаючись відчуттям, закусує губу, вслухаючись в уривчасте дихання поряд. Шурхотить одежа. Спиною Фелікс відчуває нерівності стіни. Губами гладку шкіру, що ніби горить від цілунків. Руки вміло пестять його тіло. Мокрий одяг дратує і заважає. Тому – позбутися його негайно. Плутатися у горловині та рукавах худі. Чути тихий сміх. Усміхатися самому. Податися вперед стегнами, торкнутися животом оголеного тіла поряд. Захлинутися власним криком, коли рот жадібно всмоктує твердий сосок. Фелікс стискає плече хлопця, різко відхиляючись назад і боляче вдаряється потилицею в стіну. Від несподіванки не втримується, зісковзує лопатками по шорсткій поверхні, здираючи шкіру.
- Bitch! – шипіння крізь стиснуті зуби.
Хлопчина завмирає, відриваючись від його тіла. Йонбок мотає головою, шепоче ледь чутно:
- Не… зупиняйся.
Сильні руки підхоплюють його під сідниці, підіймаючи із підлоги. Фелікс обхоплює ногами поперек хлопця. Їх губи зливаються у поцілунку. Глибокому, пристрасному, довгому. В голові паморочиться. Дихання хрипке та уривчасте. Пальці Йонбока впиваються у спину коханця, дряпають, залишаючи опуклі попруги на шкірі. За що він отримує болючий укус в ключицю. Ах! Видих. Обійняти за шию, щоб не впасти. Опинитися сидячи на якомусь розхитаному предметі схожому на стіл. Збити долі банки, що із гучними дзенькотом котяться по підлозі, на мить вириваючи із солодкої млості. Соватися на твердій стільниці, стримуючи стогін, бо в штанях раптом стає тісно та дуже гаряче. Спіймати розкритим ротом мокрі вуста, штовхнутися язиком усередину, із силою податися вперед, плавний рух назустріч.
- Хочу тебе… - голос зривається, - Джинні…
- Що? Х-хто? – хлопець відштовхує його долонею в груди, відсторонюючись.
Йонбок завмирає, хапаючи повітря ротом.
- Що? – перепитав, різко відсуваючись від незнайомця. Рука несвідомо шарила по грубих дошках, намагаючись намацати щось, що би згодилося для захисту. Темрява та збудження дезорієнтують не гірше за мішок надітий на голову.
- Ти… Чорт забирай, Йонбок! Якщо це жарт, він дуже невдалий! - голос був роздратований.
Спалахнуло світло. Фелікс прикрив обличчя долонею, після суцільної темноти промінь з ліхтарика мобільного боляче вдарив по очах.
- Забери його! – Йонбок примружився, силкуючись з під пальців розгледіти того, хто стояв перед ним. Той, нарешті, опустив руку зі смартофоном. Світлова полоса вихопила із затінку м’які абриси тіла, ідеально окреслені губи, що кривилися у зовсім не привітній посмішці та розкуйовджене волосся, помальоване у два кольори – темний та світлий. Фелікс ахнув, прикрив рота долонею. В його очах – здивування:
-Уйоне… Ти… Що ти бляха, тут робиш?!
Мембер ATEEZ нахилив голову, дивлячись на Лікса з-за завісі довгої гривки розпатланого волосся:
- А сам, як гадаєш? – з викликом проговорив Уйон, пересмикнувши плечима.
Йонбок відчув, що червоніє. Опустив погляд донизу. Зашарівся ще більше. Оголений торс із темними горошинами набубнявілих сосків, красномовна опуклість в паху, яку не могла скрити м’яка тканина штанів. Що він тут робить? Що ВОНИ тут роблять?
- Fucking hell! – Фелікс зісковзнув із підвищення, прошмигнув повз Уйона, намагаючись повернутися до нього спиною.
- Ну… До цього ще не дійшло. Принаймні, поки що… - хлопець знову направив промінь на Лікса, відверто його розглядаючи під яскравим світлом.
- Ти… міг би підсвітити… - Йонбок жестом показав у напрямку дверей, де за його розрахунком мали бути їх речі. Уйон слухняно перевів промінь ліхтарика у вказаному напрямку. Фелікс підтюпцем підскочив до груди речей на підлозі, вихопив худі, почав швидко натягати на себе. Здригнувся від доторку вогкої та холодної тканини до розпашілої шкіри. Згріб решту речей, відніс та поклав на стільницю. Стояв, не підіймаючи голови. Обсмикував край кофтини, яка зовсім не бажала опускатися нижче талії.
Уйон мовчки поклав мобільний на стіл. Світло ліхтарика розбавило суцільну пітьму примарними тінями. Почав неспішно вдягатися. Зашипів крізь зуби:
- Холодне… - натягнув поверх футболки худі. Його темні очі зблиснули, коли голова з’явилася у вирізі кофти, - Чому ти написав мені, якщо хотів бачити когось іншого?
- Що? Тобі? Я… не писав, – Фелікс обхопив себе руками за плечі. Він тремтів так сильно, що цокотіли зуби.
Чон лише хмикнув, взяв мобільний та відкрив вкладку з повідомленнями, простягнув смартфон ошелешеному Йонбоку. Той швидко перечитав текст. Прикусив губу. Телефон ледь не випав йому з рук.
- То що?… - Уйон забрав ґаджет із його похололих тремтячих пальців.
- Я… - Фелікс без сил опустився на підлогу, його плечі судомно сіпалися. Хлопець присів поряд із ним. Обійняв, притуляючи до себе.
- Ей… тихше… - Уйон гладив його по голові, заколисуючи, мов мале дитя, - Просто, можеш сказати, що в біса відбувається?
- Це… я… господи, що ж я накоїв! – Лікс утнувся в груди мембера не в силі більше говорити, лише схлипував.
***
Фелікс говорив довго, плутано, по часі зупиняючись , щоб перевести подих. Уйон не перебивав. Сидів мовчки поряд. І, коли нарешті, Йонбок замовк, безсило опустивши голову на коліна, потягнувся до нього, змушуючи притулитися до своїх грудей спиною. Від нього віяло теплом. Так знайомо. Затишно.
- Знаєш, я зараз як у кіно потрапив. Але ні… В кіно такого не покажуть. Занадто сюжет неймовірний. Як то кажуть – навмисне не придумати, - Чон посміхнувся.
- Так, напевно… Але ж… - Йонбок посовався, влаштовуючись зручніше в обіймах мембера, - Таке тільки я міг утнути… Так переплутати, кому відправляти повідомлення. І як можна було тебе не впізнати?…
Хлопець закинув голову назад, намагаючись розгледіти обличчя Чона, що дивився на нього зверху. Гроза вщухла, небо знову було чистим, місяць у повні освітлював все навкруги своїм сріблястим мерехтінням.
Уйон хмикнув.
- Ну… знаєш… Моя бабця колись казала, що у темній кімнаті всі кішки сірі…