Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
- Фелікс, ну де ти там, поквапся! – голос Чанбіна з коридору.
- Вже біжу! - Йонбок швидко друкує повідомлення в месенджері та натискає стрілочку відправки. Вибігає з кімнати, тягнучи сумку та намагаючись не випустити з-під пахви куртку.
- Ну, сонечко! – Бінні усміхається на всі тридцять два, перехоплює ремінь торби з рук друга і вони біжать по коридору до ліфта, двері якого тримає Чан.
Ці двоє з розгону влітають в кабіну. Їх посмішки відбиваються у дзеркалах, помножуються, сяють. У них нарешті вихідні. Справжні! Останні місяці були такими напруженими та виснажливими. І всі розуміли, щоб не вигоріти остаточно, потрібно зупинитися і перевести подих. Навіть Бан Чан, який завжди роботу ставив на перше місце, цього разу погодився, що відпочинок за містом це гарна ідея. Хоча робота нікуди від нього не ділася, чи краще сказати він від неї. Через плече у лідера висіла сумка з ноутбуком. Раптом натхнення прийде, щоб встигнути записати пісню, а може і аранжування вдасться зробити за два дні на природі.
Заміська садиба, куди досить часто виїжджали на відпочинок різні гурти, мала репутацію надійного сховку від надокучливих очей папараци, сталкерів та фанатів. Велика приватна територія з гарним озелененням, надійна охорона, приємна тиша та можливість усамітнитися. Тут можна було дозволити собі розслабитися, поплавати у басейні, посмажити барбекю, посидіти біля вогнища у вечорі. Спробувати відчути себе звичайними людьми, які проводять вихідні у колі друзів чи родини.
Заїхавши по дорозі у декілька крамниць, до великих супермаркетів їм заходити не хотілося, занадто високі шанси бути упізнаними, особливо коли твої фото ледь не на кожному бігборді, вони нарешті добралися до пункту призначення. Їх помешкання вихідного дня було двоповерховим будинком із терасою та величезними скляними вікнами до підлоги, що надавали споруді особливої легкості та просторості. Хан з Чанбіном одразу побігли вибирати собі кімнати.
- Мінхо, давай швидше, - Джисон перестрибував через дві сходинки, - Чанбін погрожує зайняти кімнату із самим великими ліжком!
Лі Ноу удавано байдужий тоном ліниво цідив слова:
- Мені байдуже, яке буде ліжко…
- А мені ні! – Хан вже на другому поверсі, - Бо я не хочу спати у тісноті, мені потрібен простір.
- Ага, тому ти постійно тулишся до мене… - тихо проговорив Мінхо, киваючи.
Синмін, що якраз проходив повз, спалахнув до самих кінчиків вух. Бан Чан хмикнув. Фелікс, що тягнув пакети з їжею, засміявся. З будинку чулися викрики та тупіт.
- Гей, хату не рознесіть, ви чортяки! – лідер зайшов до просторої вітальні на першому поверсі, акуратно поклав сумку з ноутбуком на дивані.
Мінхо та Фелікс одразу пішли на кухню розкладати продукти. Чан провів своїх хлопців прискіпливим поглядом. Світла голова Лікса щезла за дверцятами холодильника. Лі Ноу подивився на Кріса, розвів руками, усміхнувся, ну що ти, все ж добре. Той лише кивнув у відповідь. «Може і правда варто відпустити ситуацію, розслабитися, перепочити. Адже вони задля цього сюди і приїхали, - Чан забрав ноутбук, теж пішов на горішній поверх, – Не можна ж постійно все контролювати. Та і Фелікс виглядає, якщо не щасливим, то у досить доброму гуморі. Взагалі, він після тої колаборації з ATEEZ якось змінився. Став спокійнішим. Так, більш задумливим, але не депресивним. І, здається, спілкування з деким із мемберів продовжилося поза робочими моментами»
День був сонячним. Вода в басейні виблискувала холодною синявою. Йонбок, розібравши пакети з їжею, вийшов на терасу другого поверху. Він оперся на перила, мружився від яскравих променів. У кишені завібрував телефон сповіщаючи про нове повідомлення. Хлопець поспіхом витягнув гаджет, відкрив месенджер. Йому написала мама. Він посміхнувся, швидко набрав відповідь, відправив повідомлення. Покрутив плоский прямокутник у руках. Знову відкрив вкладку месенджера. Полистав контакти. Його палець завмер біля іконки одного з абонентів. Хлопець нахмурився. «Навіщо я це роблю? Та сидіти і просто чекати чогось невідомого – я більше не можу. Краще так… І нехай все вирішиться сьогодні.» Пальці торкнулися екрану, активуючи віконечко чату. «Я – божевільний… чи просто втомився від невідомого,» - хлопець поспіхом набирав текст. За його спиною почулися швидкі кроки.
- Йонбок, ось ти де! А Чан тебе шукає. Давай, ідемо готувати їсти, бо я голодний, як вовк! – Хан наближався до нього і вже за мить його голова опинилася над плечем Фелікса, - А з ким ти тут переписуєшся?
- Ні з ким, - хлопець натиснув на стрілочку відправки, і вимкнув екран.
- Ну, покажи! – Хан спробував забрати у Фелікса телефон. Той спритно перекинув ґаджет з руки в руку, але Джисон не збирався відступати.
- У тебе хтось з’явився, адже так? – Хан хитро примружився.
- Ні, зовсім ні! – Лікс намагався вивернутися із руку друга, але той не відпускав його. Вони вовтузилися біля перил. Аж тут із будинку вибіг Синмін:
- Ей! Там хьон нас кличе! А ви тут чим таким зайняті?
- У Йонбока хтось з’явився, але він не признається! – Хан різко обертається, штовхаючи Фелікса під лікоть. І в той же момент щось із тихим сплеском падає у басейн унизу.
- Чорт! – скрикує Лікс.
- Ой… - Джисон прикриває рот долонею.
Вони обидва зриваються з місця та біжать донизу. Фелікс на ходу скидає худі, стрибає на одній нозі, намагаючись позбутися кросівок. Виплутується із штанин та кидається у крижану воду.
- Фелікс! – Бан Чан вискакує з дверей вітальні, - Божевільний! Вода льодяна!
- Він… телефон втопив… - Хан тупцяє поряд із краєм басейну, нервово трусячи головою.
- Неси рушника, чого стоїш! – лідер штовхає Джисона в напрямку будинку, - Ще не вистачало, щоб він застудився!
***
Йонбок у довгому махровому халаті, сидів на низькій канапі у вітальні, з горнятком гарячого чаю у руках. Мокрі пасма волосся прилипли до скронь. Бан Чан походжав по периметру кімнати, кидаючи роздратовані погляди то на Фелікса, то на Джисона, що завмер біля стола.
- Ну, чисто діти малі! – не міг заспокоїтися лідер.
- Хьоне… ну… з ким не буває, я ж не навмисно…
- О! Яке полегшення! – Кріс зупинився навпроти Хана.
- Я… ми повернемося і я йому телефон куплю, - Джисон ще нижче опустив голову, - Пробач…
Фелікс мовчки сьорбав чай. Його не стільки засмучувало, що телефон був безнадійно зіпсутий, як те, що він не встиг побачити чи його повідомлення прочитали та яка там відповідь. Звичайно, якщо вона взагалі буде.
Мінхо чарував над м’ясом на грилі. Здавалося, що він був повністю поглинутий цим процесом, не помічаючи нічого навкруги. Але це була омана. Його чіпкий уважний погляд ніби сканував простір, фіксуючи найменші, здавалося би такі незначні деталі, які потім зможуть багато чого розповісти. Лі Ноу притрусив шматки, що шкварчали над вогнем приправою. Уважно подивися на Хана, мимохідь кинув погляд на Фелікса.
Йонбок завжди був доволі неуважним до ґаджетів, часто губив їх, лишав без нагляду, без паролів. І його абсолютно не турбувало те, що хтось міг скористатися його смартфоном. Але не цього разу. Кмітливий Хан дуже правильно підмітив невідповідність у поведінці Лікса. Отже… що такого було в тих повідомлення, чому Фелікс не хотів щоб їх побачили сторонні?
З іншої сторони – холодність та, можливо, удаваний спокій Фелікса зараз наводив на думку, що там дійсно не було нічого важливого. І правда саме така, як і було зазначено. Йому написала мама. Тим більше, що він попросив Чана надіслати повідомлення, щоб вона не хвилювалася, бо він залишається на всі вихідні без зв’язку. Отже, принцип леза Оккама, насправді у більшості випадків працює безвідмовно. Не роби зайвих припущень там, де є достатньо вичерпна та очевидна відповідь. Лі Ноу зітхнув, перегорнув соковитий стейк.
- Єнііі, поможи мені, будь ласка, з овочами, - звернувся до Чоніна, що сторожко споглядав за мемберами. Ай Ен підскочив чи то від не сподіванки, чи просто знервований, відклав свій телефон і почимчикував до холодильника.
Кроки на сходах – до вітальні спустився Чанбін:
- А що тут у вас так смачно пахне?
- Стейк, як апетитно, а до м’яса можна взяти пиво, - позаду йшов Синмін. Завжди стриманий та мовчазний, зараз він був неприродно говірким та метушливим. По його вилицях розтікся яскравий рум’янець. Волосся стирчало безладно на різні боки.
- Вечеря буде готова за пів години – як справжній су шеф виголосив Мінхо.
Фелікс відставив горнятко, підвівся, потягнувся, мерзлякувато повів плечима:
- Тоді я маю трохи часу… Хочу прийняти теплий душ і переодягнутися в щось сухе.
Він пройшов повз Чанбіна, підморгнув Синміну та почав підійматися сходами догори.
Бан Чан, нарешті, всівся на дивані. Хан, зробивши великий гак, щоб оминути лідера, перемістився у зону кухні, ближче до Мінхо. Той легко обійняв хлопця за плечі, ткнувся носом у шию, видавши ледь чутний вібруючий звук мрррхххх. Джисон на секунду завмер в обіймах Лі Ноу, дихаючи трохи глибше, ніж звичайно.
- А десерт… буде? – спитав тихо.
- Ага… буде, - Мінхо кивнув.
- А який? – Хан відсторонився від хлопця, що вправно порався біля плити.
- А це кому що до смаку припаде… - Лі Ноу легенько ляснув його по дупці.
***
Вони сиділи на терасі, споглядаючи як за виднокраєм ховається натомлене за день сонце. Легкий легіт ворушив віття дерев. Потріскували поліна у вогнищі. Аромат кориці та шоколаду линув з кухлів, що парували на таці. Джисон дрімав, поклавши голову Мінхо на плече. Бан Чан дивився у небо, напівлежачі у плетеному кріслі. Синмін, Чонін та Чанбін грали у Катан. Фелікс сидів трохи осторонь, відсторонено спостерігаючи за рештою.
День пройшов легко та весело, якщо не згадувати про прикрість із телефоном. Але саме вона засіла скалкою в його свідомості. Хлопець старався дихати якомога спокійніше, хоча всередині нього все кипіло, мов у котлі. Думки вирували у мозку, зводячи його з розуму від хвилювання. Якщо він дзвонив, а я не відповів? Це тепер буде тупо. Хоча я ж написав, що відповіддю буде те, що він зробить. Але… Навіть, якщо він відповів на повідомлення… Я же не знаю що саме… Навіщо взагалі мені треба було писати то довбане повідомлення! І що робити тепер? Йти? Лишитися? Якщо він приїде, а я не прийду, тоді… Ні, краще я піду. Нехай прочекаю даремно, але так краще… Навіть якщо виглядатиму дурнем, бо він не прийде, але про це ніхто не буде знати окрім мене самого. Принаймні поки що. А що робити, як він розповість? Ні… я чомусь впевнений, що не розповість.