Кіріан — не просто учень лікаря. Він нащадок родових відьом, істот, що не належать до людського світу повністю. Його зв’язок із духами та міфологічними істотами дозволяє йому бачити те, чого інші не можуть, і лікувати те, що не має ліків.
Разом із учителем він вирушає до Сторожова — селища на краю лісу, де хвороба косить дітей, а місцева вода наче пам’ятає старі прокляття. Серед учнів — Кес, син воєначальника, що бачить світ лише чорно-білим. Між Кіріаном і Кесом виникає складне, напружене почуття, яке росте, поки навколо згущуються тіні.
Кожна пригода — це нова зустріч із духами, легендами, проклятими місцями, забутими ритуалами. І водночас — це кроки Кіріана до прийняття своєї суті, своєї сили… і кохання, яке, можливо, прокляте з самого початку.
Знову наснився дим. Чорний, густий, липкий — із нього визирали очі, зелені, як весняна трава після дощу. Дуже знайомі очі. Але коли простягнув до них руку — все зникло.
Я перевірив пульс дитини ще раз. Шкіра залишалася гарячою, але дихання стало рівнішим. У тиші, яка повисла в кімнаті, навіть потріскування миски в моїх руках здавалося гучним.
Я відклав для матері потрібні настоянки та ще раз розповів, що та коли пити. Жінка кивнула.
Я ще кілька хвилин стояв перед дверима, навіть коли Кіріан уже зайшов. Здавалося, тиша всередині його дому ввібрала в себе щось інше — не спокій, а напруження. Немов щось чекало. І я теж.
Вперше за багато днів я відчув тривогу не за себе, не за брата. А за нього.
Після завершення обходу я хотів повернутися до джерела. Я ще не вияснив усього. Смак води досі залишав металевий присмак у роті, а сон — печаль, яку я не міг забути.
