Розділ VII. “Темні води”

Після завершення обходу я хотів повернутися до джерела. Я ще не вияснив усього. Смак води досі залишав металевий присмак у роті, а сон — печаль, яку я не міг забути.

 

Та до млина я так і не дійшов.

 

— Кіріане, — гукнув знайомий голос.

Озирнувся. Ілко, Мирош й Гер, як завжди втрьох, підійшли з тим типом усмішок, які ніколи не віщують нічого хорошого.

 

— Ми тут подумали, — почав Гер, — що, може, вода в ставку теж винна. Ну, мало що. Може, діти плавали чи пили звідти, а ми й не знаємо.

 

Я вагався. Причиною хвороби мало бути джерело. Але якщо й справді щось пропускаю?

Щось все всередині кричало «ні», але… я не був упевнений. 

 

— Добре. Подивимось.

 

 

Ставок зустрів нас зеленим блиском. На перший погляд — галявина. Та варто було придивитись — і видно було, що поверхня рухається. Водорості, пліснява, листя. Тільки десь видніється мутна вода. Тут не те що пити, сюди і ногу мокати не хочеться.

 

— Оце місце — ідеальне, щоб тонути, — кинув я.

 

— Що, страшно стало? — засміявся Мирош.

 

— Просто нема чого тут робити. Діти навіть би не дісталися до води не впавши.

 

Я розвернувся, щоб іти.

 

Та хлопці стали переді мною.

 

— А куди це ти зібрався? — Ілко дивився вже без усмішки.

 

— Назад, — відповів я спокійно. — Ви самі сказали — глянути. Я глянув.

 

— Та ні. Ти так не вивертишся. Думаєш, кращий? 

 

— Чужак, а поводиш себе, наче головний, — додав Гер

 

Вони наблизились.

 

Перший поштовх був слабкий. Другий — сильніший.

Я відійшов назад.

 

І раптом… земля під ногами зникла.

 

Під шаром зеленої плівки була не тверда поверхня. Була вода. Холодна, густа, повна гнилизни й коріння.

 

Я зірвався вниз.

 

І одразу — тиша.

 

Моє тіло обвили водорості, слизькі, міцні, як мотузки. Я намагався вирватись — марно. Ноги заплутались, груди здавлювало. Кожен рух лише затягував мене глибше.

 

І тоді я почув його.

 

Шипіння.

 

Спершу тихе. Потім — голосніше. І не одне. З різних боків. Знизу. Позаду.

 

Пташки над водою зірвались і зникли. А на березі хлопці розгублено схилилися.

 

— Ей! Чудаче? — хтось спробував підійти трохи ближче, але не зміг.

 

— Тут же глибина максимум по коліно була? Чого він не випливає? — занервував Ілко.

 

— Він же не потонув? — хрипів хтось, — Це ж був просто жарт. 

 

Хлопці почули шипіння. Неприродне, наче ехом розлилося навкруги. 

 

— Він сам винен! Сам впав! — закричав Гер, — Треба ушиватися звідси. 

 

Не встиг хлопець і кроку ступити, як його схопили за сорочку і з усієї сили почали трясти. 

 

Троє перелякано дивилися на Кеса.

 

— Де Кіріан?! — вже не говорив, а ричав Кес.

 

— Він впав у воду, — Ілко вказав пальцем на місце де виднівся клаптик мутної води.

 

Тні наче затанцювали. Щось рухалось до мене.

 

І тоді я побачив їх.

 

Русалки. Довге волосся тяглось у воді, немов живе. Рот розтулявся, й усередині — зуби схожі на ножі. Вона вже тягнулась до мене…

 

Але раптом зупинилась.

Очі — великі, глибокі — зупинились на моїй рані.

 

І тоді інша русалка, що пливла збоку, мовила беззвучно, як думкою:

 

— Я ж казала. Наш. Не людське це дитя.

 

Вони почали розплутувати мої ноги. Працювали швидко, обережно. Та я вже не міг дихати. Легені пекли. Очі заплющились.

 

І тоді… хтось схопив мене зверху.

 

Тепло руки, ривок угору. Повітря… не було. Я вже не дихав. І…

 

Тиск.

 

Щось гупнуло в груди. Раз. Другий.

 

Подих.

 

Ще тиск. Тепло на губах.

 

Повітря увірвалось у мене, як буря. Всередині легені палали. Було так боляче, Мов в них вугілля насипали.

 

Я намагався відкашлятися. Перекинувся на бік. Вивергнув воду. Біль. Намагався вдихнути, але нічого не виходило.

 

Наді мною — Кес. Його плечі здіймаються з кожним важким подихом, а в очах страх і гнів.

 

— Ти… живий? — прошепотів він.

 

Я кивнув. Ледь.

 

Але шипіння не зникло.

 

Тіні на воді рухались. До нас. До хлопців.

 

Лісові створіння мстиві. Вони йшли по людей.

 

І я зрозумів…

Вони вважали мене своїм. А їх — ні.

 

Усе довкола гуділо. Шипіло. Ламалося.

 

І з того гуку… виринали істоти.

 

Тіла, що не кидали тіні, а самі були наче з тіні створені. Очі, що світилися з глибини. Русалки.

 

Але не такі, як у казках. Ці були дикими. Занадто довгі пальці, які закінчувалися нігтями-гілками. Волосся чорнилося у воді, перетворюючись на водорості.

 

Одна рвонулась до Мироша, хапнула його за ногу — не втягнула, але на шкірі лишився поріз, і крик вирвався з нього, мов блискавка. Ілко озирнувся, побачив тінь, що сунеться за ним — і зойкнув. Гер захлинувся у власному диханні, обертаючись і бліднучи, ніби бачив смерть.

 

А я…

 

Я навіть не міг підвестися. Рот був відкритий, але горло стиснулося, ніби там проклюнувся корінь і тримав усе всередині. Кожен вдих різав легені. Тіло трималось тільки на тому, що серце билося.

 

І тут — ривок.

 

Теплі руки. Міцні.

 

Кес.

 

Він підхопив мене, перекинув через плече, і побіг. Гілки били по плечах, трава хапала за ноги, але він не зупинявся. Кустарник не мав значення. Дерева відступали перед ним самі.

 

— БІСОВА ВОДА! — гаркнув він, — Бісова в БІСУ вода!

 

За нами — тупіт, важке дихання. Хлопці бігли. Не жартували вже. Не кидалися словами. Бігли, бо страх перетворився на живу тінь позаду.

 

— Це не люди! — хрипів Гер. — Вони… вони СЕРЙОЗНО?!

 

— Я… я не знаю! — Ілко заплакано ковтнув. — Це мав бути жарт!

 

— Скажи це ще раз, коли вона знову за ногу вхопиться! — гаркнув Мирош, ледве тримаючись на пораненій нозі.

 

Кес не відповідав. Його щелепа була стиснута, погляд — твердий. Він тримав мене навіть коли ми вже вибігли з лісу й побачили дахи селища.

 

Вже на околиці села Кес зупинився.

 

Опустив мене обережно.

 

— Ти як? Чуєш… — його голос вперше зламався. — Скажи щось.

 

Я хотів. Дуже хотів. Але дихання лишалося уривчастим. Кожен вдих болів. Горло не видавало жодного звуку.

 

Кес нахилився, торкнувся мого обличчя. Його пальці були гарячими, долоня — тремтіла.

 

— Ти в безпеці. Чуєш? Все добре. Вони не дістали тебе. Я… я не дозволив би. Я не…

 

Він стискав мої плечі, ніби хотів повернути мені слова.

 

Я дивився на нього. Очі повільно сфокусувались. Мій мозок ще не працював повноцінно, але одне я знав напевно.

 

Я ще живий. І бачив справжніх русалок!

 

Мабуть не про це потрібно було думати, коли ледь не втонув.

 

Навколо метушилися інші хлопці — перелякані, з подряпинами, із травмами, але живі. І в їхніх очах більше не було жарту. Лише тінь того, чого вони не розуміли.

 

Того, що завжди жило у болоті і просто раніше терпіло присутність людей. 

 

І воно вже знало їхні обличчя.