РОЗДІЛ V: "Тиша, що приваблює"

— Наче дерева не дають нам пройти, — бурмотів Кес, пробираючись крізь гілля, — Може, це дух ліні.

 

— А може, це просто ти втомився через спеку, — кинув я, пригинаючись під гілкою. — І звинувачуєш бідні дерева.

 

— Ні, дерева я ще пробачу. А от тебе — залежить від того, що ми сьогодні знайдемо.

 

— Сподіваюся твоє почуття гумору, — сказав я.

 

— Я не звик жартувати. Це у мене саркастична самооборона.

 

— Від кого?

 

— Від тебе. Бо поруч із тобою завжди стає або моторошно, або…

 

— Або що? — перепитав я.

 

— Нічого, — тихіше сказав Кес, — Ми вже прийшли. 

 

Я побачив той самий похилий млин, мов втомлений від спогадів. Біля підніжжя — джерело. Ідеально чисте.

 

— Якось… надто красиво, — пробурмотів я.

 

Кес кивнув. Вода в джерелі була прозора, аж синювата. Виблискувала на сонці, як дзеркало. Навколо — тиша. Без вітру. Без тіней. Жодної присутності, яку я відчував учора.

 

— Наче місце для відпочинку, — сказав я.

 

— Не знаю, як тобі, — сказав Кес, витираючи піт із чола, — а я б зараз скупався.

 

— І нащо я пройшов всю цю дорогу? Помирай або підхоплюй прокляття, будь ласка, без мене, — трохи побурчав на хлопця.

 

Схоже у Кеса піднявся настрій від того, що його братові стає легше. Але він все ще тривожиться. 

 

Я присів біля джерела. Подивився на воду. Чиста. Свіжа. У спеку вона виглядала… принадно.

 

Але саме в тому й була проблема. Бо нічого не було підозрілим.

 

— Думаєш, вона… якось змінюється? — озвався Кес. — Типу, вночі активна, вдень — спить?

 

— Можливо, — я не відривав погляду. — В день та ніч стан дітей якось змінюється?

 

Кес став поруч, оглядаючи млин.

 

— Та ні. Увесь час погано, а з часом стає тільки гірше, — Кес притих, — Тільки от братові стало краще.

 

— Бо у вас в домі є охоронець, — просто сказав я. Мені здалося, що після вчорашнього, Кес спокійно прийме це.

 

— Ти про що? — звучало нерозуміння в його голосі.

 

— Домовий. Ти точно чув про них, — я продовжував сидіти біля води, але інколи підіймав погляд на Кеса, — Мабуть хтось із сім’ї задобрює його смаколиками. Він був дуже насторожений, та готовий захищати дім навіть від мене. Думаю і прокляття він стримує. 

 

Кес кліпнув очима та трохи нахилився.

 

— Так, а ну спочатку. Ти бачиш домових? Правильно зрозумів? — сів він вже прям біля мене, — Ці самі домові можуть захистити від прокляття чи що воно там? І якщо це так і твоя стріха не полетіла у вирій, то чого в інших домівках діти не одужують? 

 

— Там немає домових… І взагалі якихось хатніх духів. 

 

Кес дивився на мене все ще не вірячи.

 

— Я ніби і вірю тобі, а ніби якась маячня. 

 

— А вчорашній шепіт біля джерела та купа хворих дітей, то нормально? — підняв брови та подивився на Кеса у відповідь.

 

Хлопець хотів щось сказати, набравши повітря в груди, але зупинився та повільно і голосно видихнув. 

 

— Одні питання і я не знаю з чого почати, — Кес окинув поглядом джерело, млин, лопату, — Може, розкопаємо навколо? Пошукаємо нечисть, якісь кістки?

 

Я швидко піднявся.

 

— Ні. Почнемо з огляду. Спершу — руками, потім — лопатою. Інакше ще розбудимо щось, що краще не чіпати.

 

— Знову загадки. Це точно поганий знак.

 

Я кивнув убік млина.

 

— Перевір, чи там є щось за дверима. Минулого разу не заглядали всередину.

 

— Чудово. Пошукаю ще й змій між камінням.

 

— Вони рідко нападають, якщо не почнеш із ними сперечатися та бубніти, — усміхнувся я.

 

Хлопець тільки хмикнув.

 

— А ти що будеш робити?

 

— Обійду джерело ще раз. Системно. Як вчитель вчив.

 

Кес, хоч і злегка підозріло, але пішов до млина.

 

Я лишився біля води.

 

Присів.

 

Зачерпнув долонею.

 

Пахла холодом. Глиною. Нічим зловісним.

 

Якщо діти щось бачили… може, справа в самій воді. У контакті. У тому, кого вона обирає.

 

Добре, що вдалося відправити Кеса подалі, бо він точно не дав би мені зробити заплановане.

 

Я повільно підніс долоню до вуст.

 

«Або побачу. Або загину дурнем», — подумав я і зробив ковток.

 

Смак — свіжий. Чистий. Легкий.

 

Нічого.

 

Другий ковток.

 

І раптом — різкий ривок за плече.

 

— ТИ ЩО, ЗДУРІВ?! — голос Кеса пробився крізь шелест у вухах. — Ти… ти п’єш її?! Цю воду?! СЕРЙОЗНО?!

 

Я вже не чув все чітко — навколо згустилась темрява. Але Кес тримав мене за плечі, вже тряс, витягував назад.

 

— Зупинись, ти, бісів травник! — він відтягнув мене від джерела, поставив на ноги.

 

Я моргнув. Голос відлунював, і все ще щось шепотіло у вухах.

 

— Ти… — Кес важко дихав. — Ти не нормальний. Ти краще за всіх тут розумієш, що це джерело — небезпечне. Ти перший це сказав!

 

Я нічого не відповідав. Світ навколо трошки коливався. Ніби повітря стало важчим.

 

— Якщо ти зараз почнеш марити — я тебе прив’яжу до дерева і не відпущу, доки не з’явиться твій дух-мозгоправ.

 

Я усміхнувся. Ледь-ледь.

 

— Все нормально. 

 

Кес мовчав. І більше не кричав. Але його рука ще тримала мене за комір. І, здається, не збиралась відпускати.

 

 

— Ти впевнений, що тобі не стає гірше? — його голос звучав хрипко, з напругою, яку він намагався сховати.

 

— Так, — відповів я, обережно відводячи його руку. — Просто трохи холод в грудях… Але це — не те.

 

— Не те?! — він знову загорівся. — Ти щойно випив воду, від якої діти марять, Кіріане. І кажеш: не те?!

 

— Кес, послухай. Я не бачу видінь, не чую голосів. Я… в нормі. Справді.

 

Це була напівправда.

 

Бо я вже чув.

 

Тихий шепіт, ледь-ледь, як подих вітру в закритому приміщенні. Він звучав десь поруч. Він ще не звертався до мене — але він був.

 

І я вирішив не казати про це Кесу.

 

Поки що.

 

— Ми йдемо додому, — сказав він різко. — Ти будеш лежати. І пити щось — трав’яне, будь-що. Хоч полинь. Я не знаю, чи це допоможе, але щось треба робити.

 

Я кивнув. Шепіт більше не ховався. Він тягнувся за мною, як тінь на сонці — нечутний для інших, але впертий.

 

Ми мовчки дісталися до мого дому. Я вже хотів зайти, коли помітив, як Кес зупинився перед дверима. Стояв, як той, хто прийшов сказати «до побачення», але не був певен, що може піти.

 

— Ти мене чекаєш на випадок, якщо я впаду? — спробував я пожартувати.

 

— Може, — відповів він. — А може, просто… думаю, чи варто залишати тебе самого.

 

— Я не сам. Скоро має повернутися вчитель.

 

— Ти казав, що домові захищають від прокляття, — згадав хлопець.

 

— В цьому будинку немає ніяких духів, — я злегка похитав головою.

 

— Тоді, можливо, краще залишитися у мене? — хвилювання в голосі Кеса не зникало.

 

— Хоча я б хотів поговорити з твоїм домовим, але це буде дуже дивно, — я глянув убік.

 

Пара хлопців із нашої групи стояла через вулицю, зупинившись, ніби випадково. Один упирався в тин, другий ногою ковиряв землю, але обидва поглядали прямо на нас із Кесом.

 

— Ти не думаєш, що їхня цікавість почне ставати підозрою, якщо ти ще трохи тут постоїш? — мовив я тихо.

 

Кес зітхнув.

 

— Лежи. Відпочинь. Якщо хоч що — я… — він запнувся.

 

— Я скажу. Обіцяю.

 

Я зайшов у дім, відчуваючи, як його погляд тягнеться за мною.

 

Лише після того, як я зачинив двері, почув, як Кес рушив. А ще за кілька секунд — як його наздогнали ті хлопці. Їхні голоси я вже не розрізняв. Вони розтанули у дворі, а з ними — і реальність.

 

Бо шепіт став гучнішим.

 

Я ліг. Дихав повільно. Але той голос був уже не як тінь. Він був у мені. Навколо. І за межами.

 

«…ти торкнувся… нас…»

 

Очі злипались, а розум — падав у щось тепле, темне.

 

Уві сні…

 

…я стояв у воді. Вона була до колін. Прозора. Але небо над нею було сірим, важким.

 

І хтось ішов до мене з туману.

 

Повільно. У воді не було бризок. Лише розходились кола. 

 

Коли постать наблизилась, я побачив — жінка. Волосся, як водорості. 

 

І вона сказала перше слово, чітке, як звук каменю по склу:

 

— Пам’ятай.

 

Я знову стояв у воді. А попереду — млин. Ще не покинутий. Ще не зламаний.

 

Я побачив жінку. Вона тримала на руках дитину — замотану, крихітну. Вона стукала у двері млина. Кричала. Благала. Її голос був — не як звук. Як нитка, що рветься на вітрі.

 

За дверима — люди. Вони чули. Але не відкривали. Вони шепотіли одне одному, що не можна, не варто, що вона не така. Що вона не з них.

 

Мовчання стало відповіддю.

 

А потім прийшли нападники.

 

Вони зірвали тишу, як буря зриває дах. Вони схопили жінку. Дитину вирвали з її рук. Її крик, коли це сталося, зірвався з неба і завис у воді.

 

Я не міг рухатись. Міг лише дивитися на це насильство.

 

Речі, одяг плили розірвані по воді. Біле тіло жінки лежало біля джерела. Її голос зник. Лише очі — ще тримали небо.

 

А потім…

 

Дитини більше не стало.

 

Я не бачив, як саме. Але вода… змінилася. Вона поглинула щось, що не мала б.

 

Жінка знову зірвалась із землі. Її рухи — не людські. Шкіра вже не біла, а очі… Очі зібрали увесь морок, що могли. Вона кинулась до нападників, і в цю мить усе затремтіло. Земля. Повітря. Вода.

 

Те, що сталося далі, не було лише гнівом. Це був поклик душі, яка розірвалась навпіл. І ця половина — лишилась у джерелі.

 

 

 

Я бачив, як багато років потому вода стояла спокійно. Як люди знову пили з неї, як молились на березі.

 

Але біль не зник. Він спав.

 

До недавнього часу.

 

Новий напад. Знову крики. Ті викрадачі худоби. І — ще одна дитина, яка зникла.

 

Я бачив, як щось пробудилось у воді. Не лише дух. Але й та жінка — її пам’ять та лють.

 

І тепер джерело шукає те, чого ніколи не поверне.

 

Воно кличе.

 

І діти чують цей поклик.

 

Бо душа матері… все ще шукає свою дитину. Навіть серед живих.

 

 Ця сила неправильна. Свідомість загублена у пітьмі. Вона не розуміє, що кличе їх на той світ.