РОЗДІЛ IV: "Зачіпка”

Я дивився на джерело, де вода текла так тихо, що здавалося — вона застигла. Поверхня не відбивала місяця. Лише темрява. 

— Не підходимо, — промовив я. — Зараз — ні. Щось тут не так. 

Кес мовчки кивнув. Ми почали обережно обхід. Трава навколо була висока, деінде прим’ята, ніби хтось ходив тут до нас. Повітря трималось вологе з ледь вловимим запахом гнилої деревини.

— Нічого не видно, — пробурчав Кес, піднімаючи вище факел з вогнем. Світло виривало з пітьми обривки — біля млина старий вівтар. Тут мали святкувати врожай, а можливо навіть весілля.

— Усе мовчить, — додав Кес. — Не чути навіть цвіркунів.

— А ти хочеш той шепіт почути? — додав я.

— Якщо це у тебе почуття гумору таке, то краще закінчуй. 

Я весь час відчував щось на межі зору. І кілька разів… побачив.

Тінь. Нечітку. Високу. Вона не рухалась, лише стояла в тумані біля самого краю джерела. Але варто було кліпнути — і її вже не було.

Я не сказав нічого Кесу. Все одно не побачить.

Ми обійшли млин. Старий, але в ньому я не помітив нічого дивного.

— Якщо діти пили цю воду, — нарешті промовив я, — значить, причина — тут. Але ми нічого не знайдемо цієї ночі. Темно. І… щось ховається.

Кес хмикнув, зітхнув крізь зуби.

— Завтра вдень. Прийдемо, подивимось краще. Зверху донизу. З лопатою, якщо треба.

Я кивнув. Але в грудях лишалась тривожна вібрація.

Коли ми відійшли, я кинув останній погляд через плече.

І… тінь усе ще була там.

Стояла. Дивилась. Не йшла. Не кликала. Ще ні.

Повернувшись, ми мовчки розійшлися по своїм хатам. Кес був повністю в своїх думках та хвилюваннях. 

Заходячи в будинок, я не міг перестати промотувати в голові все, що сталося за ці дні. Багато моторошних тіней, голосів, духів… І ніяких створінь, яких я раніше часто бачив у будинках, хліві чи просто у дворах. 

Я озирнувся та прислухався. Вчитель, схоже, вже спав у дальній кімнаті, але більше нічого живого я не відчував.

— Невже в цьому будинку немає домового? — тихо підійшов до кімнати, де спав учитель, та сів на своє ліжко.

Дім відчувався неживим, хоча ми були в ньому. Ні покутника, ні навіть жодного буйного шишига не чути. 

А чи відчував я щось в інших домівках, коли ми ходили до хворих дітей? Цього ніяк не міг згадати, але завтра потрібно перевірити.

З цими думками я просто провалився у тривожний сон.

Новий день почався з сильного запаху трав. Учитель уже не спав. Його руки змішували ліки з тією точністю, з якою інші поводяться з мечем.

— Цього разу розділимося, — сказав він, не дивлячись на мене. — Вчора ми оглядали разом, сьогодні треба встигнути більше. Я піду на північну околицю. Ти — на південну.

Він простягнув мені невеликий шкіряний пакунок із настоянками та відварами.

— Даєш тричі на день. Поясниш, як готувати обгортки. Якщо температура не спадає до вечора — дають оту синю настоянку, дві краплі на чашу. І не сперечайся з матерями. Вони знають, як їхні діти поводяться в гарячці.

Я кивнув, тримаючи ліки.

— Учнів поділимо, — додав учитель. — Зі мною йдуть п’ятеро. З тобою — решта. Хай дивляться та не заважають.

«Решта» стояли трохи осторонь — п’ятеро хлопців мого віку або трохи старші. Хтось підозріливо кривив губи, хтось демонстративно ковиряв землю носком чобота. Один із них — Ілко, здається, — не зводив з мене очей із тією усмішкою, яка завжди обіцяє неприємності.

— Ну що, «помічник лікаря», готовий вчити нас, як бинти мотати? — кинув він. Сміх був короткий, але гострий.

— Якщо не запам’ятали ще з учора — сьогодні повторимо, — відповів я спокійно.

Ми вирушили. Трохи далі від селища, у крайній хаті, лежала хвора дитина — хлопчик років восьми. Тремтів, шкіра гаряча, губи потріскані. Плями вже підступали до обличчя. Мати — змарніла жінка з пшеничним волоссям, — тримала його за руку і дивилася на мене з тривогою, перемішаною з надією.

Я діяв швидко: обтирав дитину відваром з вільхи, давав малі дози настою, пояснював, як зробити обгортання. Хлопці стояли збоку, дивлячись то на мене, то на мати. Знову були усмішки, тихі хмикання, але вже не так голосно.

— Цікаво, — озвався Ілко, — а ти хочеш стати як твій вчитель? Чи просто прикидаєшся, що щось знаєш?

— Якщо будеш менше базікати, щось вивчиш і сам, — кинув я, не обертаючись.

Мати мовчала, але я бачив, як куточок її вуст сіпнувся в ледь помітній усмішці.

Коли дитина трохи заспокоїлася, я нарешті запитав:

— Ви казали, що всі діти пили воду з джерела. Раніше подібних випадків не було? Джерело здається старе, дивно, що тільки зараз почалися захворювання. 

— Раніше не було. На моїй пам’яті точно, — відповіла жінка. — Колись це місце вважали священним. Там робили обряди на врожай, на очищення. Молились, співали. Молодята йшли до джерела, щоб освятити шлюб.

— Але тепер обряди не проводять?

— Після війни… ні. Чули? Колись давно, під час нападу, кілька людей сховалися в млині. А одна жінка, з дитиною, просила їх пустити. Але ті відмовилися. Вважали її відьмою. Не пустили. І її вбили.

— А ті, що були в млині?

Жінка знизила голос.

— Коли вони вийшли — розбійники були мертві. Всі. Наче захлинулись. Хоч до джерела — ще метрів із п’ять.

Тиша затягнулась. Навіть хлопці мовчали.

— А декілька тижнів тому у нас худобу намагалися вкрасти. Якраз це було з того боку де млин. Худобу відбили та повернули, але одна дитина зникла.

— Не знайшли?

— Ні. Навіть слідів не було. Думали, що ті негідники замість худоби утягнули та продали.

Я подивив

ся на дитину, що спала на ліжку, і раптом згадав тінь. 

А чи можливо… що вона забрала когось раніше.