Розділ VI. Кес

Я ще кілька хвилин стояв перед дверима, навіть коли Кіріан уже зайшов. Здавалося, тиша всередині його дому ввібрала в себе щось інше — не спокій, а напруження. Немов щось чекало. І я теж. 

Вперше за багато днів я відчув тривогу не за себе, не за брата. А за нього.

За хлопця, що говорить із водою й не лякається тіней.

Коли я нарешті рушив, то почув за спиною шепіт і приглушений сміх.

— Ей! — вигук. Різкий. Сміх за ним. Я обернувся.

До двох хлопців, що скоріше за все чекали мене, підійшов ще один.

— А що, ви тепер з травником подружки? — кинув Ілко. — Ходили обніматися чи цілуватися десь? 

Жарти Ілка, як завжди, тупі, як стара сокира.

— Не ревнуй. Наступного разу тебе на побачення покличу, — спробував віджартуватися у відповідь, — Хоча, краще твою сестру, бо пика у тебе занадто дурнувата. 

Всі, включаючи Ілко, зареготали.

Я зітхнув. Зібрався йти геть, але вони пішли поруч. 

— Ну принади в Ілкової сестри, що треба. Шкода обличчя схожі, — засміявся менший, — Якщо з цим порівнювати, то навіть травник симпатичніший, я згоден. 

— Ти що про мою сестру сказав? — Ілко награно схопив хлопця за комір та почав трясти. 

— Та ні, — додав третій, — сестра Ілко явно краща. У неї немає такого моторошного погляду, наче крізь тебе дивиться і не бачить.

Хлопець зробив вигляд, що здригнувся. 

— Можливо просто дивитися нема на що, — сухо кинув я.

— Він дивак. І ходить, мов усе знає, — повернувся до всіх Ілко, — Може, краще буде, якщо ми йому покажемо, де його місце?

Мене це все вже почало бісити.

— Годі вже з тими дитячими дурощами, — кинув я, не дивлячись. — Краще б ви щось справді корисне зробили ніж «виховувати» помічника лікаря.

— Ого. — Ілко присвиснув. — То це що, дозвіл? Якось налякати? Бо ми вже думали…

— Це не дозвіл, — пробурмотів я. Але, мабуть, запізно.

Я зайшов у дім. Двері за мною зачинилися і вже не чутно було розмов ззовні.

Троє хлопців продовжували йти далі по вулиці. Собаки у дворах навіть не лаяли через спеку.

— Слухай, — сказав молодший Гер — Можна його витягти до ставка. Ну, знаєш, того болотистого.

— І що? — скептично підкинув Ілко. — Просто попити з ним чаю?

— Та ні, — Гер хихикнув. — Ну у воду — хлюп! Там не дуже глибоко, але береги такі в’язкі та мулесті, що вилазити звідти він буде години зо три.

— Буде як справжній болотяник, — засміявся Ілко. — Його зверхність одразу посипеться. 

Вони сміялись.

Бо їм здавалося, що завтра — просто розвага.

Ранок наступного дня був не менш спекотний. Проміння ледь лягало, а дихати вже було важко.

Я зайшов до кімнати молодшого брата. Він ще спав, але колір обличчя був значно кращий. Дихав глибше, вже не гарячий, і навіть уві сні щось нормально казав, а не бурмотів — щось про кішку, яка вкрала суп.

Я усміхнувся — трохи. Обережно.

Він іде на поправку.

І все ж… думки не відпускали. Вода. Кіріан. Його очі вчора після того ковтка. Його тиша. Те, як він ледь не провалився кудись, де я не зміг би його витягти.

Чому я дозволив йому піти самому додому?

Але на роздуми не було часу. Треба було вже збиратися. Я швидко одягнувся, зібрав речі та побіг до хати Кіріана і його вчителя.

Навчання проходило звично. Нас знову поділили на групи. Цього разу я потрапив у групу до учителя — обхід, ліки, пояснення. Я слухав, робив усе, як належить. Але очі… постійно шукали його.

Кіріан був у другій групі.

Після обходу я направився до хворого, у якого мала бути друга група, але там вже нікого не було. Вирішив почекати Кіріана біля його хати.

Але минали хвилини.

І його все не було.

Я хотів побачити, чи він у порядку. Запитати, чи чує той шепіт.

І… сказати, що може залишитись у нас на ніч.

Ні, не просто тому, що я так хочу.

Бо я пам’ятав, що він казав про домового. І що хотів би з ним поговорити.

І бо я сам… хотів побачити, що там є.

А може, я просто хотів ще годину поруч мовчання з ним.

Я вже майже збирався йти додому, коли почув голос:

— Ти Кіріана шукаєш?

Обернувся. Один із молодших учнів — худий, з розпатланим волоссям.

— Так. Ти його бачив?

— Угу. Так він з хлопцями до ставка пішов. Хоча в таку спеку там не вода, зелена калюжа з жабами.

Мені вистачило п’яти секунд, щоб усе з’єднати.

Ставок.

Кіріан.

І ті троє.

Вони не зрозуміли мене вчора. Зовсім.

Я не подякував. Просто побіг.

І серце в грудях билося, як барабан.