Розділ VIIІ. “Кес. Тривога в середині”

— ВИ ЩО, ЗОВСІМ?! — мій голос розлетівся над селищем, глухий, як грім у вузькій долині.

 

Хлопці мовчали. Мирош тримався за подряпану руку, Ілко відвертався, Гер тремтів, але ще намагався тримати вид.

 

Я підскочив до нього першим.

 

— ЩО У ВАС В ГОЛОВАХ?! НА ЩО ви сподівались?! — я схопив його за комір, — Що він згорнеться клубком і розплачеться? Що ви повипендрюєтесь і будете сміятися?!

 

Гер не встиг відповісти. Мій кулак влетів йому просто в щелепу. Його голова смикнулась убік, а сам він похитнувся й ледь не впав.

 

— ЩЕ РАЗ, — прогарчав я. — Хоч один із вас спробує наблизитись до нього. Хоч подивиться косо. Хоч слово… хоч ПІВ-слова — я вас сам відтягну до того болота. Зв’яжу мотузкою. І залишу там. Подивимось, як ви жартуватимете зі своїми новими «подругами».

 

Я кинув останній погляд — і обернувся до Кіріана. Він сидів на землі, ще блідий, очі — тьмяні, але тримався. 

 

Я підняв його обережно.

 

— Йдемо, — тихо сказав я. 

 

Коли ми заходили на моє подвір’я, малі саме кидалися якимись дерев’яними «мечами» біля тину. Побачивши нас, вони завмерли. 

 

— А що сталося? — спитав брат, але я тільки махнув рукою: потім.

 

У хаті матір озвалася з кухні:

 

— Кес?! Що сталося?! Ви не поранені…

 

— Потім, мамо. Прошу. Просто… — я ковтнув повітря, стиха. — Потім.

 

Я провів Кіріана до кімнати. Відкинув постіл та посадив на ліжко, сам дістав рушника з підвіконня й простягнув йому.

 

— Витрися. Тебе ще трохи — і можна було б розтирати оцтом, як мертвого.

 

Він слабо кивнув і взяв рушник. Мокрий одяг липнув до тіла, і кожен його рух здавався повільним, як у воді.

 

Я відкрив скриню й почав корпатись у ній — шукаючи щось із сорочок.

 

— Це… забирай. Он, сорочка й штани, — сказав я, кидаючи на край ліжка. — Перевдягнись. Я зараз…

 

Я зробив крок до дверей. Але.

 

Краєм ока — випадковий рух. Лінія плечей. Майже білий силует під мокрою сорочкою. Гнучкий, але міцний. І тонка, вузька талія, яку раніше ховав тканинний мішок з каптурами, ремінцями, пляшечками.

 

Він не такий худий, як здається. І не такий слабкий.

 

Я заплющив очі. Обережно, Кесе.

 

— Я принесу узвар, — пробурмотів я і майже вибіг з кімнати.

 

На кухні я сперся об стіл і вдихнув глибше, ніж за весь день.

 

Пальці тряслись.

 

 Узвар ще був теплий. Я налив у чашу.

 

Він дихає. Він живий. Він у моєму домі, а не на дні ставка. Все добре. Все… ні, не добре.

 

— Кес? — тихий, але чіткий голос матері вирвав мене із думок.

 

Я озирнувся. Вона стояла у дверях, притиснувши до грудей рушник. У її очах — тривога, змішана зі звичною материнською підозрою.

 

— Що сталося? — запитала вона. — І не починай з «нічого».

 

Я на мить мовчав. Потім зітхнув.

 

— Ми… просто хотіли глянути ставок. Ну, той, що внизу селища, в лісі.

 

— Той ставок? — підняла брову.

 

— Та. Він весь заріс. І, чесно, ми не відразу зрозуміли, де берег. Кіріан пішов трохи не туди, провалився. Було глибше, ніж здавалось. Я витягнув його.

 

Мати зітхнула. Довго й голосно.

 

— Хлопці. Ніколи не дорослішають. Вам хоч три, хоч двадцять, хоч сорок — все одно лізете туди, де не слід. Та кожен раз вас просять: не ходіть туди. А вам що? Наче вам медом намазано. Або русалки кличуть.

 

Я здригнувся.

 

Одного її слова було досить, щоб шкірою пробіг мороз.

 

Вона не помітила. Або зробила вигляд. Обернулась до полички, почала перекладати якісь банки.

 

— Наступного разу не те що ставок, ніякої річки і ніякого лісу. І тільки з дорослими.

 

— Мам, я вже…

 

— Ні, серйозно! — вона обернулась з ложкою в руках. — Не можете про себе попіклуватися, і щоб матір не доводити і останні нерви не тріпати, то будете ходити лише з дорослим. 

 

Я тільки кивнув. Вже з чашею в руках.

 

— Він відлежиться — і піде додому, — сказала вона трохи м’якше. — А ти… дивися за ним. І сам за собою дивися.

 

— Та дивлюсь.

 

Двері в кімнату були одразу за піччю. Але з голови не йшли її слова. Особливо ті… про русалок.

 

Я увійшов тихо, як тільки міг. Двері клацнули за спиною.

 

Кіріан сидів на краю ліжка, босий, із рушником на голові, яким намагався витерти волосся. Його плечі все ще були напружені, рухи — повільні. Очі напівзаплющені, вії вологі.

 

Я поставив чашу з узваром на скриню, обережно, щоб не гуркнути.

 

— Дай, я допоможу, — сказав майже пошепки.

 

Він трохи здивовано подивився на мене з-під мокрого рушника, але не заперечив.

 

Я підійшов ближче, обережно перехопив рушник з його рук — і провів ним по волоссю. Один раз. Потім ще.

 

Волосся було вологе, легке та наче шовкове.

 

Моя рука ненароком ковзнула до шиї — і подушечками пальців я відчув таку холодну, але м’яку шкіру. Миттєво тіло стиснулося, в легенях ніби щось підскочило. Я відсмикнув пальці… але не показав цього зовні.

 

Спокійно, Кесе. Це просто… вода. Втома. Стрес.

 

Я нахилився трохи й приклав долоню до його лоба.

 

— Ти дуже холодний, — сказав я м’яко. — Треба зігрітись.

 

Я взяв напій та дав його Кіріану. Той зробив декілька ковтків, але знову закашлявся та віддав чашу назад.

 

— Тобі треба відпочити. І… поспати. Можеш лягти тут.

 

Він кліпнув очима, але не заперечив.

 

— Лягай, — додав я, відкидаючи ковдру. — Якщо стане краще — потім підеш додому. Але не зараз.

 

Я підійшов до столу. Він уже повільно вклався на бік, притискаючи подушку до голови та підтягуючи ковдру під саму шию.

 

Кілька хвилин я просто стояв роблячи вигляд, що щось шукаю на столі.

 

Кіріан уже ліг, але не спав. Його дихання ще не було глибоким. Пальці притискали ковдру до грудей, ніби хтось міг її відібрати. Волосся розсипалося по подушці, вологе ще трохи, але вже не мокре. Шкіра — світла, майже прозора. 

 

Він… не схожий на нас.

І я не про зовнішність чи характер.

 

Я намагався зрозуміти, що саме викликає цей неспокій у грудях. Що пульсує, коли дивлюсь на нього. Тривога? Співчуття? Щось…?

 

Я не знав.

 

І, може, не хотів знати.

 

Я повільно вийшов із кімнати, прикривши за собою двері.

 

 

У кімнаті батьків де лежав брат було тихо. Я відчинив, заглянув — він спав, розкинувшись по всьому ліжку.

 

 

Я підійшов, поправив ковдру. Відступив на крок і обвів поглядом кімнату.

 

Тиша тут була трохи інша.

 

Кіріан сказав, що в домі є дух. Домовий. Що саме він… беріг?

 

Я ковтнув і тихо, майже пошепки, промовив:

 

— Якщо ти… справді тут… Не міг би ти… пригледіти і за Кіріаном?

 

Відповіді не було.

 

Але повітря стало трохи важчим, трохи… затишнішим.

 

Я не став чекати чуда.

 

Просто вийшов. І тихо зачинив двері.

 

Бо навіть якщо дух мовчить — може, він почув.