РОЗДІЛ ІV: "Важливий охоронець”

Я перевірив пульс дитини ще раз. Шкіра залишалася гарячою, але дихання стало рівнішим. У тиші, яка повисла в кімнаті, навіть потріскування миски в моїх руках здавалося гучним.

 

Я відклав для матері потрібні настоянки та ще раз розповів, що та коли пити. Жінка кивнула.

 

— Я все зроблю. Дякую, — її голос тремтів, але не ламався.

 

Вона взяла набір обережно, ніби це було щось більше, ніж просто ліки. І я радий був тому, що хоч хтось мене тут сприйняв серйозно.

 

Позаду — глузливе хмикання.

 

— Аж професор, — прошепотів Ілко. — Пахне травами — і вже вважає себе вищим за нас.

 

Я не обертався.

 

— Якщо захочеш — дам і тобі. Але, може, почнемо з банального: навчишся не плутати деревій із дурманом.

 

Смішок більше не було.

 

І весь цей час… Кес мовчав.

 

Він стояв трохи осторонь, руки схрещені, погляд напружено спостерігав за всім, але не втручався. Не сміявся. Не зупиняв інших. Його обличчя залишалося незворушним — як камінь, на якому нічого не видно, доки він не почне тріскатись.

 

Я відчував його погляд, але не зустрічався очима. 

 

Коли ми вийшли з хати, я перевірив список. Наступним був його будинок. Я відчув, як напруга змінилась — хлопці миттєво стали тихішими. Один із них навіть пошепки сказав:

 

— То ми йдемо до…?

 

— До будинку голови селища — коротко відповів я.

 

Кес нічого не сказав. Просто пішов уперед.

 

І ми рушили слідом до будинку, де хворів його брат.

 

Будинок сім’ї Кеса стояв ближче до середини селища, виглядав доглянутішим ніж більшість. Дах укритий соломою, біля входу — тин із сушеним зіллям і підв’язаними пучками м’яти. Двері відчинили ще до того, як ми постукали.

 

— Проходьте, прошу, — жінка, що з’явилась на порозі, була гарна — з м’якими рисами, світло-пшеничним волоссям і поглядом, що одразу запам’ятовувався. — Ви ж помічник Витана? Кіріан?

 

— Так, — кивнув я. — Прийшли глянути на хворого.

 

— Я — Лада, мати. А це, — вона ледь встигла ухилитись від дітей, що промчали повз, — Стефко і Тая. Вони старші за Микоша.

 

— Ти хто? — зупинившись, спитала дівчинка.

 

Я вже думав відповісти, але мала ткнула пальцем в Кеса.

 

— Не знаємо таких ворчунів іди звідси, — надула щоки дівчинка. 

 

Я повернув голову до Кеса, який був явно не здивований поведінкою сестри.

 

— Що ти вже зробив? — запитав я, вперше за сьогодні зустрівшись з поглядом хлопця.

 

— Народився, — сухо кинув Кес та пройшов першим в дім.

 

Слідом я увійшов у кімнату, де лежав хлопчик. Він був молодший всіх. Бліде обличчя, спітніле чоло, очі заплющені. Але дихання — рівне. Температури зараз не було.

 

Його стан був… легшим, ніж у решти дітей.

 

Я оглядав його повільно, уважно — пульс, шкіра, дихання. Потім звернувся до Лади:

 

— Коли все почалось?

 

— Вдень перед вашим приїздом. Спочатку просто втома. Потім гарячка. Ми намагались збивати — узварами, компресами, як уміємо.

 

— Пив воду зі старого джерела?

 

— Так. Як і всі ми. Ми ж не думали… — її голос стих.

 

Я відмітив у себе — час початку, симптоми, попереднє лікування. Все логічно. Все звичне. Але ця дитина, схоже, не так тяжко хворіла і, можливо, вже одужувала. 

 

Тоді в чому різниця?

 

Я відчув це, як тягуче ковзання по шкірі.

 

Погляд мимоволі впав під ліжко.

 

Спершу — тінь. Довга. Легка. Потім — блиск. Очі.

 

Не людські. Не тваринні. Але свідомі.

 

Я не здригнувся. Лише трохи відвів долоню від тіла дитини.

 

Щось під ліжком… дивилося на мене.

 

Не з ненавистю. Але й не з довірою. Воно перевіряло.

 

Чи я прийшов із добром? Чи забираю щось, що йому належить? Чи я чужий у його хаті?

 

Я відвів погляд, навмисно повільно. Повернувся до ліків. Почав пояснювати матері, що давати, як часто, чим протирати.

 

Вона слухала уважно. Діти бігали по кімнаті. А Кес… стояв біля стіни, з руками в кишенях, і все спостерігав. 

 

Цікаво, чи нормально, що людина чимось схожа на свого домового? Чи це домовий схожий на людину? 

 

Коли я закінчив з усім, то мале створіння під ліжком наче заспокоїлося. Я почав збиратися та відходити від хворого, як відчув короткий взмах чи то руки чи то хвоста. 

 

Хотілося би з ним поспілкуватися. Явно щось знає. 

 

Але якщо я тут почну розмовляти з чимось під ліжком, то вже мене почнуть лікувати.

 

Нарешті закінчивши ми вийшли з будинку. Сонце вже піднялося вище, нагріваючи запилений простір між хатами. Учні одразу пожвавили.

 

— Ну що, «цілитель»? — кинув Ілко, підходячи ближче. — Щось твої ліки не сильно допомагають. Пані Лада можливо краща лікарка. Молодший виглядає зараз набагато краще.

 

Хтось із інших хихотів, хтось просто спостерігав — але все в їхніх очах читалось: Ти нам не рівня. І ми це покажемо.

 

Я проігнорував. Уже звик. Відкрив сумку, перевіряючи, чи нічого не забув. Планував піти сам — удень до джерела, поки світло й тіні не такі довгі.

 

Але мене зупинив голос за спиною:

 

— Кіріане, — тихо, майже невиразно, — зачекай.

 

Я обернувся. Кес стояв ближче, ніж зазвичай, і дивився не на мене.

 

— Ми йдемо далі, — Кес глянув на учнів. — Ви — додому.

 

— Що? — Ілко запнувся, наче об стіну. 

 

Я вже збирався сказати, що все гаразд, що можу сам… але не встиг.

 

Один з учнів — високий, плечистий — раптом проходячи повз зачепив мене плечем. Навмисно.

 

Ніхто не наважувався щось питати чи сперечатися з Кесом, але було відчутно їх незадоволення. Вони пішли. Не одразу, але пішли. І тільки коли останній зник за поворотом, Кес видихнув.

 

— А тепер за лопатою, — сказав він та розвернувся.

 

— Ти серйозно там перекопати все надумав? — стривожився я.

 

Сподіваюся він жартує, бо зробимо тільки гірше. 

 

Я спробував наздогнати впертого хлопця.

 

Зрозумів, що він не жартує. 

 

Кес повертався вже з лопатою та дуже серйозним виразом обличчя. Якщо у Кеса та домового схожі характери, то я не здивований, чому стан хворого покращується. Дух з усіх сил захищає цю домівку та людей в ній. 

 

— Ходімо. Вдень легше буде розібратися та не натрапити на щось дивне.

 

І ми рушили вдвох. До джерела.