Прокидатися в обіймах розніженого Юнгі до безумства приємно. Чонгук це визнає кожного разу, варто йому розплющити свої очі і побачити сплячого Міна. Ранки, які можуть бути наповненими метушнею, все одно відчуваються тягучими, повільними і ніжними. Якщо б Чону сказали, що він буде прокидатися із кимось в ліжку і відчувати себе найщасливішим у світі лише від цього, він би засміявся в голос. Але зараз він тут і він дійсно щасливий.
Колись Гук вважав, що треба встигнути за життя зробити так багато, щоб був сенс, щоб оглядатися назад і думати, що все це мало сенс. Але зараз, здається йому і не потрібно бути старцем, не потрібно поспішати і лізти на особливо високі скали, щоб бути переконаним у тому, що життя вдалося.
Він хотів визнання, він хотів бути розумним, успішним, бути впевненим, що може все. І от з’явився Юнгі. Який заповнив все це так швидко і успішно. Визнання? Гук має його з повна. Коли Мін у хвилини зневіри Чонгука, нагадує йому про те, що той молодець, що робить все чудово, навіть, якщо не виходить щось конкретне, він зможе це подолати. Старший завжди дивиться сповнено віри і похвали. Пишається всім, щоб не зробив Чон. Навіть, якщо це щось просте, по типу приготування їжі чи обраного одягу зранку. Розум? Виявляється, не потрібно знати все. Достатньо мати людину, яка буде знати те, чого не знаєш ти. І достатньо попросити про допомогу, ти її отримаєш. Якщо ви обидва чогось не знаєте, ви проведете ніч за вивченням і вже завтра ви будете здатні це подолати. Успішний? Ну можливо, Чонгук має хорошу роботу. Його бізнес процвітає, але це робота не однієї людини. А про можливості і годі говорити. Тому що молодший відчуває, що може. Бо є поруч людина, яка завжди залишається на його стороні, тримає за руку і йде вперед з ним в ногу.
Чон завжди забував у списку цілей слово «коханий», бо вважав це неможливим, складним. Але ось тут лежить Юнгі, який любить Чонгука. Так, він може не часто про це сказати. Та все ж сніданок завжди теплий, дім наповнений їхніми запахами і присутністю, обійми такі ж комфортні і рятуючі, поцілунки п’янкі і гарячі. Цього достатньо.
- Гукі, перестань дивитися, як я сплю, ти ж не Едвард з Сутінок, - Юнгі бурчить собі під ніс, все ще не розплющуючи очі.
- Нічого не можу зробити із собою, ти гарний, Белла. – Чонгуків голос сповнений тисячі смішинок.
- Я не прекрасний, взагалі не дуже гарний. – Мін говорить це у плече свого хлопця, ховає там своє обличчя, щоб не червоніти занадто явно.
- Ти гарний і я поясню тобі, чому, - Чон прибирає пасма Юнгі з обличчя його, ніжно проводить пальцями по шкірі, пестить і ніжить. – Краса не тільки у зовнішності, хоча і з цим в тебе все чудово. Але найбільша твоя краса у твоїх думках, у тому, як багато ти вмієш дарувати і як сильно можеш любити. Це дійсно прекрасно і я не можу відвести від тебе погляду.
Гук цілує ледь відчутно, його голос – шепіт сповнений прихильності, вдячності і любові. Те, як він гладить по голові, дозволяє все ж заховатися у собі. Все це каже про його почуття більше ніж слова. І Мін це відчуває. Йому не потрібно підтверджень. Тут все сповнено цією повагою і турботою, які пробираються під шкіру, розганяють кров, змушують жити і насолоджуватися новими викликами, шляхом, який вони проходять вдвох.
- Ти прекрасний. – Юнгі говорить це так щиро, аж серце завмирає.
***
Юнгі любить весну. Йому здається, що вона наповнює собою легені, чи можливо, це тільки цього року все відчувається саме так. Цвітіння сакури змушує затамовувати подих, споглядати його, бачити купу людей, які романтизують цей момент і тримати Чонгука за руку, який рветься зробити мільйони фотографій з цим явищем. Мін правда насолоджується цим. Навіть пару селфі, які тепер збережені у пам’яті телефону, підбивають на те, щоб радіти кожному моменту.
- Юнгі, я хочу тебе сфотографувати на фоні сакури. – Чон веде за руку старшого прямо до дерева.
- О господи, ні, чому в мене відчуття, що я чую голос своєї мами?
- Юнгі, на вулиці знову без шапки? – Гук імітує голос пані Мін, щоправда виходить доволі погано.
- А ти поїв сьогодні, Гукі? – варто молодшому відійти від свого хлопця і залишити його біля дерева, той кричить голосом пані Чон.
- Посміхнись мені. – Чонгук дійсно фотографує декілька разів і у манері професійного фотографа, коментує кожен знімок своїми «прекрасно», «чудово», «більше експресії».
Мін пару разів висовує язика для фото і тикає факі у кадрі, але Чон лише сміється і хвалить старшого. А потім показує кожне фото, нахвалюючи без зупину. Юнгі лише дає підсрачник і побачивши, як Чонгук готується до помсти, біжить вперед з усіх ніг. Хай хто і що каже, але життя все ще цінне.
***
Тихі вечори чарують. Запах кави середнього помолу і книга у руках. Юнгі не може сказати, що обожнює читати. Скоріше, відчуває необхідність у книгах раз на пів року і потім читає їх пачками, без зупину. Так і сьогодні.
Чонгука немає від самого ранку. В компанії сталася проблема і старший чесно і сам рвався їхати на роботу, але Гук заборонив, бо останній тиждень Мін взагалі не спав через кількість завдань.
Сидіти вдома завжди приємно, але зараз це відчувається, ніби самотність з’їдає із середини. Юнгі перевіряє годинник щохвилини, очікуючи, коли ж нарешті відчиняться двері і коли Чон повернеться додому. Напружувало і те, що молодший відповідав на повідомлення повільно і коротко. Звісно, це значило, що роботи дуже багато і сумнівів не було, що той працює. Але Мін переживав, що Гук втомлений. Те що той не поїв навіть, сумнівів не було, бо Чонгук часто забував про існування обіду, перебиваючи голод смаком кави. А якщо роботи дійсно багато, то з’явиться він не раніше нічного часу. Це змушувало хвилюватися.
Юнгі відкидає книгу в бік, бо зосередитися на тексті вже не може. Можна було б подзвонити, але Мін вважав, що це дійсно відволікає, а якщо з’явиться час на розмови, то Гук відпише. Варіант «поїхати на роботу зараз» відпадав самостійно, вже і без того пізній час. Тож залишалося ходити з кутка у куток і розкидатися прокльонами у бік некваліфікованих дурнів, які не змогли перевірити усі документи до того, як це стало проблемою.
Мін розуміє Чонгука. Розуміє відповідальність його і підхід до роботи, він і сам такий. Якщо працюєш, то закінчи, а потім вже займайся особистими справами. Це була така установка з дитинства і це дійсно допомагало зосередитися, а коли бачиш фініш, мотивації з’являлося більше, бо очікування відпочинку підштовхувало до досягнення його. Та все ж, сидячи вдома і чекаючи без діла, Юнгі ледь стримувався від того, щоб не почати нити про те, що йому самотньо і хочеться уваги. Це не було проблемою постійною. Але варто було задуматися про несправедливість світу, в голові одразу з’являлися картинки того, як Чонгук сидить серед паперів, а не їде додому, де на нього чекають (навіть вечеря готова).
***
Чонгук заходить у квартиру тихо, але звук кроків звучить все ясніше. Чон стоїть в коридорі до моменту, поки його не знаходить Мін. У руках молодшого якась коробка велика, але Юнгі не звертає на неї ніякої уваги, відходить ближче і гладить щоку Гука дуже ніжно.
- Ти втомився? – відповідь очевидна, але Мін не може не запитати, тому що важливо почути рідний голос.
- Не сильно. – Чонгук сяє посмішкою, цілує долонь свого хлопця. – Я тобі подаруночок приніс.
Старший дивиться здивовано на коробку і охайно забирає її з рук Чона. Він обережно відкриває картонну кришку, проводить пальцями по пакуванню, а потім завмирає. Дивиться довгим поглядом на річ, що лежить усередині. У цих очах так багато емоцій, що Гук навіть губиться, не розуміючи, чи подобається старшому взагалі.
- Милий, це дорого. – Мін звучить збентежено, тихо і розчулено.
- Але ж ти хотів його собі, тож чому ні, це лише гроші. – Чонгук сідає поруч із Юнгі прямо на підлогу, заглядає старшому у обличчя. – Я обрав найкращий програвач для пластинок з усіх, що були в тому магазині, в якому ми були місяць тому. Тож сподіваюсь, тобі сподобається.
- Мені подобається, Чонгук, дуже подобається. – старший схвильований, хоча людина, яка погано його знає, не помітила б цього. Але Гук бачить, тому залишає м’який поцілунок на скроні, поки Юнгі притискається ближче і дякує дуже тихо.
***
Звуки програвача чарівні. Мін не міг собі відмовити спробувати подарунок прямо зараз. Так було завжди. Варто було купити нову зубну щітку, він викидав стару за секунду і біг чистити зуби з першої секунди, як з’являвся вдома. Тут було то саме.
Джазові пісні на фоні, розслабляють і вперше за сьогоднішній день на душі стає спокійно і тепло. Чоловік розігріває вечерю, підспівуючи пісні. Він не помічає навколо себе нічого. Навіть кроки за спиною не відволікають. Чонгук обіймає зі спини, кладе своє підборіддя на плече Міна.
- Вибач, що доводиться гріти вечерю, я думав, що буду вдома раніше, - Гук шепоче, намагаючись не переривати мелодію, що злітає з губ Юнгі.
- Нічого страшного, це не важко, до того ж ти прийшов не так пізно, як я думав. – старший не руйнує магію моменту своїм голосом, лише доповнює своїм тихим звуком.
Чонгук залишає поцілунки на шиї, вдихає приємний аромат тіла в його руках. Його ніс все ще холодний, він запускає мурахи по шкірі Міна. Змушує тремтіти від дотику.
- Юнгі, - Чон вдихає у потребі.
- Гукі, - Мін звучить так само, як і молодший. Можливо, його голос нижчий. Можливо, не такий медовий, як у Чонгука і йому не вистачає і половини нот, які підвладні молодшому. Але він вторить звукам. Тягнеться до них.
- Я кохаю тебе. – Чон випускає ці слова із себе, віддає їх старшому.
Це вперше, коли він каже це. Серед безлічі «люблю», не було жодного «кохаю». Але тепер перше значення здається таким мізерним проти всіх тих почуттів, що вирують у молодшому. Він не може більше їх визначити незначним «люблю», бо це неправда.
- Я теж тебе кохаю. – З вуст Юнгі це звучить молитвою, тихою і ніжною.
Він не вірить у Богів, віддаючи перевагу людям і їхнім знанням. Але прямо зараз, якщо це значить ту відданість, той трепет серця, який з’являється у присутності Гука, він не проти молитися зізнаннями.
В світі занадто мало слів для описів таких важливих речей. Їх катастрофічно не вистачає. Чонгук це розуміє лише зараз. Йому хочеться сказати так багато, пояснити все те, що він відчуває, але виходить лише залишати безліч поцілунків-метеликів на шиї, плечах, спині Юнгі. Мін відчуває кожен. Розуміє навіть і без слів. Він відхиляється назад, віддається у надійні руки, цілує губи молодшого наповнено зовсім не пристрастю. Чон відповідає так само. Ходити на межі безумства і спокою, так бентежить серце і розум, які палають у теплому вогні.
Простір розрізає звук мікрохвильової печі, але до неї діла зовсім немає, як і до гарячої їжі. Є лише бажання віддавати себе сповна і брати не менше. Саме тому, руки Чонгука вже блукають під розтягнутою футболкою Юнгі, саме тому пальці старшого зариваються у м’які пасма Гука, притягують ніжно ближче, благаючи кохати якнайдовше.
***
Шелест постілі під Міном зовсім не заважає, навіть ковдра, що летить на підлогу, не бентежить. Для Юнгі існує лише Чонгук, який зціловує кожен міліметр тіла, залишаючи там лише палаючі згадки про дотики. Старший зовсім не знає, куди себе діти. Його руки блукають оголеним торсом Чона, його плечами. Для них обох ніжний секс – каторга. Але назвати те, що між ними «сексом» просто неможливо. Зараз, це кохання і ніщо інше. Тому і відчуття інші. Ніби злітаєш у небо, насолоджуючись тим, як несе тебе вітер над усім людським.
Чонгук цілує стегна Юнгі, не дозволяючи собі укусів чи слідів, вони і не потрібні. Його рухи сповнені ніжності, тягучості моменту. Навіть коли він входить у тіло старшого, це відчувається інакше, ніж до того. Так, ніби вони і були одним цілим весь час, але зараз з’єднуються і фізично, залишаючи безліч підтверджень в цьому лише для них двох.
Руки обох направляють тіла один одного ближче. Не дозволяючи міліметрам залишатися між ними. Важкі видихи заповнюють кімнату і запахи, що змішуються тут, зараз відчуваються всіма порами.
- Ти неймовірний, - Чон не може себе зупинити від зізнань, від опису того, що він бачить перед собою, - гарний, чарівний, прекрасний, Юнгі.
Молодший задихається у словах, у нестачі повітря. Але воно і не потрібно йому зараз. Він віддасть все за те, щоб дарувати всі ці почуття Міну. Передавати свої серце і душу старшому, бо знає, що вони будуть у безпеці тільки з ним.
- Коханий, не відпускай мене, - єдине благання, що зривається з губ саме собою. Юнгі не боїться просити про це у Гука. Завтра настане ранок, у якому вони знову вдвох, немає чого боятися. Можливо, той поцілунок, що розквітає на губах і є обіцянкою нових ранків разом.
***
В житті Мін Юнгі не існує поняття «хочу» чи «прагну», він мислить матеріями «маю» і «правильно». Йому подобається кава з льодом і міцний алкоголь, депресивна музика під ритмічний хіп-хоп і нікотин зі смаком кавуна. Він ненавидить солодке, солоне, гостре, загалом ненавидить їжу, вважаючи її дурною витратою ресурсу, ненавидить сонце і ранок, купу роботи і її відсутність, нові дні він ненавидить найдужче.
Принаймні так було рік тому, в сонячний день середини вересня. А зараз, в момент, коли небо затягнуло хмарами, він хоче танцювати під дощем, прагне відвідати кожен куточок планети. Він все ще любить каву з льодом, міцний алкоголь, нікотин зі смаком кавуна. Все ще вважає їжу дурною витратою ресурсу.
Але нові дні він любить до безумства. А, і, до речі, він кохає Чонгука, бо у кожній мрії, кожному прагнені і новому дні, є місце саме для них двох. А інше, хай залишається позаду. Це не так важливо.