Під кінець тижня стало зрозуміло дві речі. Перша – Чонгук явно обожнює виклики. Не важливо, чи стосуються ці виклики його самого чи за його спиною знаходяться декілька десятків людей, які ледь дихають в темпі такої роботи. Він все одно буде продовжувати лізти на Еверест, з останніх сил хапаючись за виступи і тягнучи за собою тих, хто в гори не підіймався ні коли, обираючи повзти пласкою землею тільки вперед. Друге – Юнгі мріє бути тупим і гарним, замість цього всього. Бо як раз таки він в гори ходить і тягнути когось за собою – не велика проблема, але все ж, він любитель довгих, але максимально доступних шляхів. І в який момент він обрав стати в упряжку з Чонгуком, самому Міну не відомо, але він спокійно і майже без особливих проблем повторює рухи Чона, залишаючись на роботі до світанку з кавою і цигарками.
Сам керівник не визнає того, але все ж вражається відданості чужій, а ще посидючості і перфекціонізму. Спочатку, це здавалося очевидним, але видно рівень чужого бажання виконати свою роботу бездоганно все ж змушував задуматися про те, наскільки ж людина здатна вкладатися в своє діло.
Вони майже не бачилися під час вечірніх допрацювань, але це зовсім не означає, що крадькома погляд не падав в той бік, де сидів вічно сутулий і втомлений Мін Юнгі, зосереджений на розрахунках і зшитих паперах.
- Ти взагалі вдома з’являєшся? – ніби між ділом питає Чонгук, заглядаючи через плече іншого чоловіка, передивляючись нещодавно проведені розрахунки, перевірка і обробка яких зовсім не водили в обов’язки того, хто над ними зараз так старанно працював.
- З’являюся, але чесно кажучи, ліжко я давно вже не відвідував, думаю, воно мене вже ревнує до місцевого дивану. – Мін не відволікається від роботи, повторює записані данні лише губами і без звуку, роблячи нотатку в пам’яті «перевірено».
- Це не твоя робота, ти міг не робити. – Чонгук говорить ледь чутно, ніби боїться своїм голосом порушити чужу зосередженість.
- Так, міг би, але питання в тому, що фінальна робота залежить від цього розрахунку і якщо цього ніхто не зробить, то будемо ми бідні і смоктати лапу під праведні лекції роботодавця про те, які ми дурні і погано кваліфіковані, а я ніколи не любив слухати думку «великих фахівців» і «придурків».
- Ти взагалі не любиш нікого слухати.
- Висновки робіть самі, - Мін розвертає обличчя на Чонгука і дивиться на нього з посмішкою, явно даючи можливість прочитати підтекст. – Вам не час йти додому, пане Чон?
- Ні, сьогодні теж тут до ранку, роботи ще багато, тому будемо спати в обіймах один одного на вузькому диванчику, обіцяю тобі балакати перед сном якнайбільше, щоб ти трохи звик слухати придурків.
- Добре, якщо ви так наполягаєте, я з радістю піду додому і відвідаю своє затишне ліжечко.
Чонгука смішить відповідь. Прямо в стилі дівчини, що майстерно намагається вдавати, що їй все одно на залицяння. Від аналогії стає ще смішніше, тому що, якщо б Юнгі вмів читати думки, то простою відбивкою не обійшлося і діло б дійшло до насильства, де Мін насолоджуючись процесом, розбирав би Чонгука на кісточки і органи, продумуючи, на якому з чорних ринків можна було б продати за вигідною ціною. І те що він би знайшов такі місця, сумнівів ніяких немає.
- Добре, буду вважати, що це ти з ввічливості вирішив поступитися місцем своєму босу.
- Так, ввічливо поступаюся і бажаю вам солодких снів, а також зламати свій хребет на два, бо диван не зручний настільки, що кістки ломить весь день.
- То ти просто старий. – Чонгук граційно сідає поруч, на сусіднє робоче місце, дивиться з хитрістю, виманюючи з Юнгі живі емоції.
- Не переживайте, старість і за вами прийде, солоденький. – Мін зовсім не злиться, все ще сфокусований на роботі, але в його голосі чутно розслабленість, ніби така комунікація дійсно змушує його відпускати ситуацію зі своїх рук і насолоджуватися процесом видумування влучних фраз. Чонгука це тішить, бо він не єдиний, кому комфортно так комунікувати. Хай це не професійно і хай не є зразком вихованості, але що зробити, якщо йому подобається кидати виклики всім і кожному?
Зазвичай, люди навколо Чона вважали його зверхнім, нарцисичним і він не міг сказати, що це далеко від правди, це дійсно було так. В більшості ситуацій він не вбачав в інших хоча б половини тих якостей, які змушували його поважати чи хоча б рахуватися з чужою думкою. Він звик покладатися лише на себе і свої сили, чітко розуміючи що і як він хоче. Для нього не існувало поняття «притримування порад», він або хотів і робив, або не хотів і ігнорував. Чонгуку це було звично, бо це і був він сам. Але, на жаль, на шляху «лиходія» мало хто зустрічається з тих, хто дійсно може стати поруч, позаду, або попереду. Частіше за все, на будь-яку фразу молодого чоловіка реагували однаково. Поважали і відходили в сторону. Навіть, батьки і брат. Але що дивувало в Юнгі? Саме можливість бути протилежним відображенням. Він стояв навпроти, дивився в очі, дзеркалив посмішку і гострі фрази з неменшою самовпевненістю. Але варто було Чонгуку подивитися за свою спину, він бачив згорблену спину Міна, який не хотів доводити нічого, не збирався займати високе становище, тішився заниженим очікуванням, які дозволяли йому залишатися зосередженим на собі і своєму комфорті, до моменту, коли не зустрічалися ситуації, де варто злетіти, показати свої бездоганні білі крила.
Юнгі вводить потрібні цифри, його пальці швидко перебирають клавіатуру, він нашіптує собі данні, трохи матюкається, коли пальці попадають не туди і видихає, ніби згадуючи, що лікарі рекомендують дихати в таких ситуаціях.
- Пане Чон, я надішлю вам цей документ, ви маєте перевірити всі розрахунки.
- Я довіряю тобі, тому немає потреби в перевірці, просто надішли документ, щоб я міг його додати до основного проекту. – Чонгук позіхає між слів, він говорить впевнено, майже змушуючи вірити його словам без зайвих «але», та все ж Юнгі ніколи не був тією людиною, хто так просто міг почути те, що йому казали на пряму. Завжди залишаючи простір для здогадок, теорій і підводних каменів.
- Я б хотів би, щоб ви все ж переглянули таблицю, як ви розумієте, після такого графіку, який ми маємо зараз, я не можу гарантувати те, що там немає помилки.
- Якщо ти замість цифр не написав «хуй» чи «пішов нахуй, старий пердун», то я думаю, що проблем не буде.
- О, я, як раз, саме це і написав, ви так швидко мене розкрили. – Юнгі складає руки на грудях, дивиться на Чонгука, ніби усім виглядом доводячи, що він міг зробити це.
- Значить, я обов’язково зауважу, чия то була робота.
Мін лише кривиться, як і завжди. І Чона це тішить, як і завжди, бо що може бути краще, за щире роздратування людини, яка приховує негативні емоції і загалом завжди залишається холоднокровним?
***
В день здачі проекту всі виглядають так, ніби вони мали час на їжу і здоровий сон. І якщо такі фокуси від жінок не дивують (магія макіяжу і вміння зображати, що виношувати дитину дев’ять місяців не важко – природній талант, явно, не інакше), то чоловіки, які явно вечорами робили чи то масочки, чи то замовляння з розряду «втома пройди, я живий», виглядали теж непогано. Що стосувалося Юнгі, він чесно хотів залишитися вдома в обіймах ковдри, але за правилами, він мав бути присутнім сьогодні, і якщо на правила йому загалом було все одно, то колеги, які весь минулий день благали його прийти, бо тільки він зможе пояснити все, що вони в тому проекті написали (от чесне слово, Юнгі оратор, як і оперний співак, тобто мікрофон дати можна, але краще глухих запросити на такі виступи). Саме через це, Мін стоїть біля дверей зали для засідань і вже вшосте намагається не зірвати ту трикляту краватку і не придушити когось. Його обличчя виглядає лише трохи пом’ятим, але за відчуттями його вже давним давно вкатали в асфальт, при чому пару разів, при чому тільки заради свого хорошого настрою.
Чонгук підходить трохи згодом. От якраз ця зараза виглядає на всі сто. Що дратує не менше, ніж сама умова їхньої зустрічі. Мін не зізнається, що заздрить молодості. Що не заздрить підтягнутому тілу, яке все ще виглядає так, не зважаючи на образ життя, бо шкіра все ще здатна зберігати пружність. Що заздрить ясному погляду, який виглядає живим. Коли такий погляд був в останнє у Юнгі? Можливо у род будинку, треба маму запитати.
- Пане Мін, не заходите? – Чонгук дивиться спокійно, навіть всі бісики на дні цих темних очей ніби заспокоїлися.
- Так, пане Чон, зайду, просто переводжу подих, - Мін не хоче здаватися слабким, не любить свої недоліки, намагаючись постійно їх маскувати за перевагами, або пофігізмом. Але є речі, які напружують. Якось, Юнгі читав у науково-популярній статті, що серед усіх страхів людей, друге місце за розповсюдженістю є страх публічних виступів. Так от. Чоловік готовий підписатися під цими дослідженнями. Бо чого-чого, але публічні виступи навіть коліна змушували тремтіти.
- Заходьте, щоб не сталося, я підтримаю, бо це моя робота. – Чон ніби бачить цей тваринний страх в чужих очах. Бачить купу почуттів і ту тривожність, яка зараз поглинає Юнгі, змушує залишатися за дверима. Чонгук заходить, притримує двері і змушує дивитися на мужню спину зовсім молодого чоловіка, який знає куди йти, який знає точку, в якій на них чекають і все що лишається Юнгі, який не відає дороги, йти за тим Мойсеєм.
***
З перших секунд, як Мін починає говорити, всі страхи відступають. Дозволяючи впевненості зайняти своє звичне місце. Він не плутається у словах, як робив то в шкільні роки. Його долоні не пітніють і він зовсім не дивиться на презентацію і документи, данні яких він запам’ятав з першого прочитання. Його голос твердий і можливо вперше, хтось чує, як він говорить в повний голос, не шепоче порад, не говорить низько, а просто пояснює так, як це роблять вчителі на дійсно цікавих лекціях. Чітко, доступно, впевнено і закохано в улюблене діло. Навіть Чонгук не здатен похизуватися такими талантами і такою гордістю до зробленої роботи.
Чон не відводить погляду, відчуваючи, як кожне слово відгукується у ньому «я зміг». Його звичне «я» поступово, з кожним слайдом, падало на коліна перед «ми». І це було нове відчуття. Невідоме і чомусь абсолютно необхідне і неминуче зараз.
Замовник не менш задоволеним. Його очі сяяли і Чонгуку зараз здавалося, що саме це суть їхньої роботи – бачити задоволення, як результат. Не слова, не гроші, а саме те, що хтось настільки щасливий, що довірився саме їм (Чонгук все одно відчуває в середині єхидне «схавав, пердун», але це вже хай залишиться лише йому).
Голоси співробітників стихають по троху. І Чон знає, що це саме його вихід. Він трохи розслаблено рухається до своєї команди, його погляд теплий і всього на секунду працівники відчувають, як мороз по шкірі біжить, бо не відомо, чи то хороший знак, чи «вас заріжуть вже завтра, не переживайте, ми повідомимо ваші родини». Юнгі на це реагує стримано (в нього і без того стресу на сьогодні багато, якщо і вб’ють в лісі десь, він лише подякує). Але все ж, Чонгук розвертається до замовника і каже заключні речення, просить задавати питання чи можливо у когось є зауваження, заздалегідь знаючи, що таких не може бути і не буде.
***
На якій секунді працівники дозволи собі згадати, як дихати? Мін не знає. Бо він згадав про таку функцію його організма лише в туалеті, коли стягнув дратуючу краватку з шиї і вмився холодною водою. «До біса такі квести, як би то не було весело, але я більше не хочу в такому брати участь, я ж не суїцидник» - тихо бурмоче Юнгі в бік раковини, ніби той був здатен підтримати чи дати пораду. Але той мовчав і це змушувало радіти, бо шизофренії на фоні «поплив кукухою в невідомому напрямку» йому не хотілося.
- Ти чудово попрацював, дякую, за твою старанну роботу. – Голос позаду сяє посмішкою і Мін занадто довго чув цей голос останнім часом, щоб не впізнати власника.
- Ви теж чудово впоралися, пане Чон, - Юнгі розвертається обличчям до співрозмовника і поправляє пасма, які так неслухняно вибилися з течії. – але більше я в таких конкурсах участі не братиму, хоч благайте, хоч плачте.
- Не буду обіцяти тобі ні сліз своїх, ні «будь ласка», але що можу гарантувати – велику кількість роботи вже в понеділок. – мила посмішка перетворюється на якусь садиську і Мін дає собі клятву, що наступного тижня він обов’язково підсипить в стаканчик кави Чонгуку миш’як.