Юнгі розуміє вперше, що щось пішло не так у вівторок. День не відрізнявся від вже минувших, але для Міна стало здивуванням те, що він сам виступає тим добровольцем, який заносить кожен документ в кабінет Чон Чонгука. Ні, звісно минулого тижня він заходив в цю печеру монстра не менше разів, просто особливо ніколи не був ініціатором такої події. Не сперечався, але й не поспішав зустрітися знову. Але от Юнгі тут, стоїть перед столом Чонгука вже в третє за день і задається питанням «а чому така честь випала саме цьому придурку і демону?». Чон в свою чергу лише читає чужий звіт, сканує кожне слово.
- Передай пану Со, що звіт не поганий, але треба виправити після другого абзацу стиль написання. – настанови прості і це змушує навіть радіти, що інформації не багато.
- А у нас літературний конкурс у звітах? Стиль написання, серйозно? – бурмоче Мін собі під ніс, не вирішивши, чи варто це чути Чонгукові взагалі.
- Так, я хочу цікаву казочку про цифри і числа, щоб було цікаво і драматично. – без особливої награності звучить, ніби актор озвучування забув, що його персонаж не старше років шести.
- Які ми ніжні, - Юнгі приховує посмішку, яка так і лізе на обличчя, коли уява підкидає картинки маленького боса, який благає маму купити того робокопа з мультика, бо там навіть дверцята у машинки відчиняються. – Добре, я передам.
Мін не замислюючись забирає папірці зі столу. І так само йде з кабінету. Ніхто не кидає фраз на останок і ніхто не зупиняє, що не дивно, бо роботи по горло. Але чомусь всередині образливо. Хочеться продовжити бесіду, перевести її в щось глибоке, розбавлене жартами і метушнею, яка з’являється кожного разу, коли ці двоє перетинаються. Тільки за дверима Мін розуміє, що щось не так. Звичний для нього автопілот абсолютного пофігізму чи дратівливість зараз дають збій, змінюються зацікавленістю, бажанням знати, вивчити досконало поверхню і глибину. Це не те, чого він хотів. І це до болю знайоме відчуття, яке в його житі ще жодного разу не було передвісником чогось доброго. Чогось, чому варто було б піддатися.
Юнгі йде до свого місця занурений в ці думки. Він не відчуває тривоги чи страху, але і розуміти все це. Знати відповіді на питання, які мали б з’являтися одне за одним, йому знати зовсім не хочеться. Тому чоловік впевнено ігнорує весь той потік, що охоплює його розум, змушуючи танути льодяні айсберги.
***
Як би там не було, Мін завжди вирізнявся чесністю по відношенню до себе. Глибоким аналізом себе і інших. Можливо тому він зараз направляється до знайомих дверей з стаканчиком кави, яку купив зранку у найкращій кофейні міста, на шляху на роботу в середу. Чонгук вже на місці, знову сидить серед купи паперів. Зараз, як ніколи очевидна тінь втоми на його обличчі. І це вперше, коли Юнгі все ж дозволив собі побачити її. Обличчя людини, а не звичний образ ідеального роботу, яким так хотів здаватися сам Чон.
- Раночку, всім рабам Божим! - прозвучало трохи пихато з боку Міна, але він майже не корить себе за це і не думає «може перебір?».
- Хіба не я тут рабовласник? – Чонгук дивиться прямо в очі Юнгі, не уникає прямого контакту темних озер.
- Повірте, зараз ваші раби виглядають краще за вас. – чоловік підходить ближче і ніби між ділом ставить гіркий напій на стіл, прямо перед тим документом, який Чон читав хвилину тому.
Чонгук в свою чергу лише посміхається втомлено, все ще намагаючись здатися непереможним. Можливо, йому б вдалося, якщо б перед ним стояв би хтось інший. Але тут і зараз стоїть саме Юнгі, який звик бачити більше, ніж інші. Звик випробовувати своїм поглядом тих, хто потрапив до списку «цікаво».
- Я завжди чудово виглядаю. - хто б міг зупинити цей самовпевнений потік? Хто б міг довести зворотне?
- Як самовпевнено. - Мін не сперечається і не намагається головою підмахувати на звуки чужих слів. – Я чув декілька працівників захворіли, тож прийшов допомогти чим зможу.
Ті хто знав Юнгі без пауз зауважили б, що спільні чати він ніколи не читає, пролистує до кінця чи до згадки його самого в звалищах подібного типу, де між робочих питань з’являлися «хотів поділитися, моя донечка намалювала мене, дивіться» чи «сьогодні трубу прорвало, я так ненавиджу це життя». А також, кожен з друзів Міна в один голос би кричав, що без прохання про допомогу чоловік полізе надавати її у декількох виняткових ситуаціях. Перша з них – пряма загроза комусь. Терпіти знущання над іншими, бачити сльози на обличчях людей, які не винні в конкретній ситуації – було над силою Юнгі. Тому він був готовий робити все, щоб таких картин не було намальовано перед ним. Другий випадок – люди, які були важливі. Для Міна не проблематично сидіти ночами за поробками для племінника чи робити його домашню роботу, поки старший брат не знає, що Юнгі вирішує диференційне рівняння замість його сина. Коли серед ночі дзвонив Хосок з бажанням просто виплеснути втому і пожалітися на життя, чоловік спокійно діставав ноутбук, кричав у слухавку, що його друг має приблизно п’ять хвилин, щоб скинути потрібний документ на пошту, щоб сам Мін вирішив хоча б десять відсотків з того, що так губило душу Хобі.
Але ж до якого випадку відносився Чонгук? Юнгі просто ігнорував всі ці умовності. Легше робити, не називаючи, що це і чому саме так. Поки течія його несе, він готовий плити так, хитаючись на кожній хвилі.
- А що там з твоєю частиною роботи?
- Ви не бачили? Я вже закінчив. – Мін відповідає ніби між ділом, ніби задача, в якої дед-лайн десь через тижні два, але виконана за добу – звичайна справа до кожної недобитої собаки. Хоча Чон не дуже дивується (монстри вражають), так само спокійно киває на знак згоди.
- Добре, тоді допоможи мені перевірити звіти, бо їх стільки, що мої очі в купку сходяться.
- Косоокість вам пасуватиме.
- Твої компліменти завжди влучні, я ціную твої зусилля. – Чонгук говорить без агресії і навіть ноток злості немає, тому Юнгі розслаблено посміхається лише губами. Забирає з столу кілька звітів, на які вказав Чон раніше і прямує на вихід. – Чекай-но, ти каву забув! – в слід кричить керівник.
- То не моя! – остання фраза, яка залишається в кабінеті разом з Чонгуком і зі стаканчиком, на якому написано: «я найкращий в світі придурок!».
***
Іноді бувають моменти, коли Юнгі відчував себе підлітком, якому сказали, як і що правильно, але він в манері «я знаю краще», робив так, як підказувала сеча в голові. Так от, саме зараз залишки його здорового глузду підказували встати і поїсти у кафетерії сам, або з колегами. Насолодитися рисом з карі чи що там заплановано на сьогодні. Але зайва рідина в голові так і підштовхувала Міна на не дуже розумні (йобнуті) вчинки. Наприклад, запросити Чон Чонгука приєднатися до їхньої компанії «втомлені, але мотивовані» за їжою.
З одного боку, а що тут дивного? Ну він ніби теж людина, має харчуватися і відпочивати. З іншого боку, дивним тут є лише Юнгі. Тому що запрошення від нього звучить, як пряма погроза отруїти. Особливо після всіх «попереджень» в голос і подумки. Тому Мін все ж спирається на здоровий глузд і прямує на запах приправ.
***
Що втомлювало по справжньому – читати велику кількість текстів, які були по справжньому не цікаві, а ще й ті, які написані були про статистики, витрати, прибутки і роботу. Так і просилося переписати в жанрі жахів. Але Юнгі стримувався. На п’ятому звіті, йому вже хотілося знайти смітник, щоб відправити ці папірці у політ. Та все ж, чомусь в голові був образ Чонгука, який так само вичитував кожен. Так само виділяв те, що варто виправити чи перевірити, тому чоловік не міг собі дозволити розслабитися ні на мить. Знову і знову перевіряючи все до маленьких деталей, ком і двокрапок.
Видихнути вдалося тільки після того, як робочий день підійшов до свого логічного завершення і стопка нарешті щезла з очей. Мін встає з жахливим хрустом кісток, навіть декілька працівників повертаються на цей звук, відволікаючись від зборів додому. Юнгі лише дивиться їм у відповідь, немов кажучи «я – старий, мені можна» і все одно, що головному бухгалтеру вже давно за сорок і він і в половину не може вибити з себе такий оркестр звуків.
Замість усіх слів, які б він міг сказати на прощання іншим, Мін обирає коротке «до завтра» і звичним для себе шляхом направляється туди, де не бажав з’являтися до недавна. Він стукає декілька разів, що не робив жодного разу до того. Але відповіді так і немає, тому згадавши, що ввічливістю він не відрізняється, чоловік заходить в тишу кабінету.
Голова Чонгука покоїться прямо перед ноутбуком. Осінній вітер шелестить листами, що лежать поруч з Чоном. В такій атмосфері вічно непохитний керівник виглядав зворушливо. Так, що пальці самі собою тягнулися прибрати неслухняні пасма, що падали на рівні довгі вії, лоскочачи шкіру. І Юнгі не відмовляє собі в цьому. Холодними кінчиками пальців ледь торкаючись, немов до експонату у музеї, він прибирає вихрі з обличчя. Чонгук трохи хмуриться і надуває свої губи, немов дитина, чий сон нахабно намагаються потривожити. Мін не може стримати посмішки дивлячись на цю картину. «Милий» - єдина думка, яка пробігає червоною стрічкою прямо перед очима і Мін ледь стримує себе, щоб не прошепотіти цього в голос. Він сидить поруч з Чоном, закінчує дописувати документ, який той, так і не зміг завершити. А година спливає непомітно, під звуки осінньої природи за відчиненим вікном і мирне сопіння Чонгука. І зараз робота не напружує, спина не болить. Просто спокій, яким дихає ця кімната, яким наповнює груди Юнгі.
Коли все було закінчено. Мін ще хвилину дивиться на Чона, шкодуючи, що з таким його образом треба попрощатися. Чоловік проводить по плечу молодшого, ні то заколисуючи, ні то намагаючись розбудити.
- Пане Чон, час прокидатися, робочий день закінчився. – Голос Юнгі ледь чутно, він шепоче, намагаючись не тиснути взагалі. Чонгук в свою чергу ще більше супиться і просить ще п’ять хвилинок. Мін не може відмовити, тому залишає того у світі снів. Така тиша краща за всю музику у плей листі Юнгі і він готовий послухати її ще трохи.
Та все ж хвилини не вічні і Мін робить другу спробу, тепер вже наполегливіше трусить за плече, залишаючи у дотиках звичну йому ніжність. Чон пару разів ще щось просить, але чоловік ігнорує нерозбірливі звуки, повторюючи:
- Вже час вставати, треба спати в ліжечку, а не на столі, пане Чон.
- Мені зручно і тут. – Бурмоче хрипло Чонгук.
- Вставай, ну-мо. – Юнгі сміється крізь слова. І тільки в той момент до молодшого доходить, де він і з ким.
- Пан Мін, вибачте, я видно задрімав. - Чон тре очі, якось по-дитячому і волосся з боку, на якому він лежав трохи стало дибки. – Як давно ви тут?
- Годину. – Без зайвих розмов відповідає старший, піднімаючись з місця. – Я доробив вашу роботу, тому просто збирайтеся додому і поспіть добре. Ви наше обличчя, а зараз воно м’яте і не симпатичне.
Юнгі бере свій рюкзак і за секунду закидає собі на спину.
- Гарного вечора і солодких снів вдома, Чонгук. – посмішка освітлює кабінет і Міну зараз все одно на свій звичний образ. Зараз це не має ніякого значення.