Чи варто взагалі казати, що вихідні, які наступають після найнапруженішого тижня завжди найбільш жадані і найкоротші за весь період життя? От ніби засинаєш в п’ятниці, але бісів календар вже показує неділю. І куди ділася субота? Юнгі чесно намагався прожити ці два дні максимально розслаблено, не встаючи з ліжка і не відлипаючи від екрану ноутбука з легким ромкомом на фоні. Але час летів невблаганно. Тому в момент, коли на телефоні заграла мелодія виклику, змінюючи улюблену пісню огидним рінгтоном, Мін мало не викинув телефон у вікно благаючи його заткнутися і бажано назавжди, щоб більше ніхто не міг знайти втомленого життям чоловіка. Але все ж пересиливши себе, він бере слухавку, намагаючись подавити в собі рвотний рефлекс і бажання послати всіх і кожного.
- Йо, зануда Юнгі вже на зв’язку, чи я розмовляю з його дратівливою особистістю? – веселий голос на тому кінці ще більше змушує бажати смерті чи то собі, чи то іншим.
- Привіт, Хосок, я збрешу, що радий тебе чути, тому ближче до справи. – Мін чесно вже мріяв зупинити цю розмову, але як би то не було, дослухати було варто, бо якщо Хоба розізлиться, то навіть Юнгі не впорається з цим натиском почуттів. А вибачатися не хотілося зовсім.
- Ох, добре, я зрозумів, значить все ж, це втомлений Мін зі мною говорить, - жарт пролетів в нікуди, але загострювати на цьому увагу ніхто не став. – я чому дзвоню, я типу в місті і хотів би зустрітися, може в барі, який біля твого дому, може все ж висловиш мені свою повагу і піднімеш сраку з ліжка, пересадиш її на стілець за барною стойкою?
Хто б знав, наскільки сильно на цьому моменті все нутро благало зобразити білий шум і під крики «погано чути, вибач», кинути слухавку і вимкнути телефон на найближчі років двісті. Але по-перше, це все ще не ввічливо, особливо до друга, який пройшов і вогонь, і воду, і роки страждань в школі за партою разом з тобою. По-друге, навіть, якщо Юнгі виключить телефон, Хосок не з тих людей, хто просто складе ручки на колінках і поважатиме твої проблеми з телефоном. Він прийде під двері квартири і буде дзвонити і бити кулаком до остаточної своєї перемоги. Коли Мін, шаркаючи ногами, доповзе до дверей і все ж не відчинить їх.
- А якщо я не хочу? – робить спробу відмовитися, заздалегідь знаючи абсолютно весь сценарій діалогу.
- Ну Юнгі, - тягне останню літеру благаючи і вдягаючи маску «ну як ти можеш відмовити такому милому хлопцеві, як я», - я не так часто буваю в рідному місті, ми бачимося може раз або два на сезон, невже ти не сумуєш за мною?
Мін не сумує, бо на це не вистачає ні сил ні часу, як не крути. Але цього Хосокові краще не знати. Він розізлиться, а то чого гірше, ще й образиться. І після такого Юнгі взагалі не матиме шансу ні відмовити, ні вижити загалом. Бо совість просто не дасть заснути. А понеділок вже завтра. Тож варіант лише один.
- Добре, я зрозумів, о котрій я маю бути біля бару? – Голос Міна все ще звучить так, ніби з нього вибивали це запитання батогом.
- Об одинадцятій буде нормально, я думаю. – Хосок звучить щасливо. І це однозначно хороший знак. Юнгі розслабляється, хоча явно не свої бажання виконує, але що ж не зробиш для друга-вітамінна, який хочеш чи ні, все одно змусить йти за ним. Не важливо куди, чи на північ, чи в бік півдня (хоча б пінгвінів побачить).
- Добре, я прийду, до зустрічі, маленький вимагач. – чоловік випускає з себе хриплий сміх, немов видих, чомусь насолоджуючись тим, що на тому кінці зв’язку людина кричить «ура» у всю горлянку (добре, що салюти не запускає).
Після десяти хвилинного прощання з вічними «я люблю тебе» у виконанні Хосока, , Юнгі все ж дали змогу покласти трубку і видихнути хоча б на хвилинку. Коли у вухах маже не дзвенить і коли пісня на телефоні все ж таки закінчується. Мін повільно переводить погляд на годинник, який дуже чітко дає зрозуміти, що на збори залишається нещасна година, а чоловік навіть не пам’ятає, чи був він у душі сьогодні чи все ж таки це було вчора. Нещасне «якого біса я погодився?» так і залишається висіти у повітрі рушницею, яка так і не вистрелила.
***
Юнгі щиро намагався вдягнутися як найпростіше. Довго перебирав базові футболки, сперечаючись сам з собою і висуваючи аргументи за чорну чи за білу, але все ж світла сторона перемогла. І це було можливо вперше, коли траурний одяг відійшов на задній план. Беггі джинси з величезними розрізами на колінах, ніби він збирається робити якісь фізичні вправи (промовчимо про стосунки Міна і спорта, бо там все дуже складно, щось на межі треба і лінь). Постоявши коло дзеркала з хвилин п’ять і перевіряючи, чи виглядає він хоча б трохи святково, було прийняте рішення додати верхню сорочку від чоловічого кімоно, чорну тканину якого прикрашали білі дракони, що немов привиди туману обхоплювали спину і рукав. Трохи потерті берци і прикраси зроблені під золото. Ну зовсім простий образ. І все одно, що на трьох пальцях з п’яти на лівій руці вже блистіли перстні. Чорні пасма спадали на обличчя, трохи завиваючись, ніби хвилі все ще спокійного океану.
Так виглядати і рухатися немов ти дійсно впевнений кожному прийнятому тобою рішенні – образ створений роками назад. Юнгі було так комфортно. Це підсилювало віру в те, що все навколо нього саме в його руках і саме він це все контролює. Підсилювало віру в те, що той, хто зараз дивиться на нього з дзеркала всередині був таким самим. Від початку і до кінця.
Покрутившись біля відображення ще хвилин десять, він все ж вийшов з квартири, сунувши в кишеню картку, ключи і телефон. Навушники і без того вже бовталися на шиї. Юнгі йшов неспішно. До зустрічі залишалося ще пів години, як раз достатньо, щоб не поспішати і на мілісекунди затримувати погляд на листях дерев, що вже пожовтіли і трохи скинули свою крону, на розводах бензину в калюжах і на вогнях вечірнього міста, які зараз дарували спокій, якого іноді так сильно не вистачало.
***
Біля бару метушня. В таких місцях завжди було саме так. Натовпи курців і тих, хто вже явно перебрав, але ще не був готовий закінчити свій «відпочинок». Сказати, що Юнгі такий відпочинок зовсім не подобався – це дуже нахабно промовчати. Але чоловік це робить для друга. Маленька жертва заради кринжових історій, приправлених десятком любовних ліній, які Мін вже навіть не намагався запам’ятати ні за кількістю, ні за іменами (ця інформація вже завтра не буде актуальною). Хоча так було завжди, тому Юнгі навіть не дивувався, просто насолоджувався процесом стьоба друга і деяких його «особливо» унікальних пасій.
Чон Хосок летить, ніби вітер, але налітає на Міна з такою вагою, ніби слон, що вирішив спробувати себе в екстремальних стрибках з поверху так двадцятого. Юнгі ледь втримує свою вагу і цього дурня в своїх руках. Судячи з усього, другий навіть і не помітив того, що чуже тіло хитається. Ідіоти – щасливі люди, не інакше.
- Юнгі, ти що, вирішив полонити серця кожного з присутніх сьогодні? Такий гарний, я навіть не впізнав. – Хосок розглядає Міна, ніби вперше бачить. Гладить тканину кімоно, відтягує білий воріт, заглядає на футболку.
- Якщо ти так збиваєш з ніг і незнайомців, то я здивований, що ми зустрічаємося саме біля бару, а не в приміщенні з м’якими стінами. – трохи сором’язливо промовляє Юнгі, така увага його інколи позбавляла дару мовлення (ну не звик він до такої кількості компліментів і такого погляду).
- Тільки після тебе, - друг якось по дитячому показує язик, навіть так і не скажеш, що людині двадцять сім років, має освіту, червоний диплом і стабільну роботу. Точно має бути якась найобка. – Добре, підем, мій сексуальний і привабливий друг, який здатен трахнути пів бару одним лише своїм виглядом, нас чекають чудові години за віскі і розмовами про все на світі, окрім роботи і відстійних історій про надокучливі дед-лайни, бо буду чесним, воно висить над моєю душею, але я максимально роблю вигляд, що їх немає.
Хто-хто, але Хосок той, чия дитяча душа житиме вічно. Видно за них двох. І Мін цьому радий. Радий, що хтось настільки яскравий не проти стояти поруч з чорною хмарою по типу Юнгі, обіймати того за плечі і сміятися дзвінко. Змушуючи свого протеже сміятися за будь-якої погоди, за будь-якого настрою, за будь-яких незалежних умов.
***
Години спливали непомітно. Мін вже не пам’ятає, коли в останнє так багато щиро посміхався. Що там казати про Юнгі, якщо навіть м’язи його обличчя явно відчували напруження. Але було якось все одно. Особливо, коли пляшка віскі була на половину пустою. Хосок все балакав, без зупинок, а Міну іноді вдавалося вставити свої п’ять копійок жартами чи вкрай «експертною думкою» в області психології, коли він з розумним виглядом ставив діагноз «він уїбан».
Такі розмови були зручними, бо Юнгі міг просто мовчати і сміятися, поки Хосок дуже вдало заповнював собою весь ефірний час. Згадалися навіть часи шкільні, коли всі навкруги казали, що голос Хоби чутно завжди, а от голос Міна тільки в моменти, коли хтось заїбав і він в манері гримучої змії своїм шипінням попереджав жертву, що через секунду він буде готовий задушити голими руками. Це дійсно було смішно. І сам Хосок визнавав, що не раз підливав олії у вогнище, щоб інші школярі не сміли в їхній бік нічого казати. «Злий дядько Мін Юнгі прийде по твою душу і вирве її без жалю і сліз». І люди вірили. Чесно, скільки б раз вони вдвох не обговорювали цю тему, сміх неможливо було зупинити. Тому що Юнгі взагалі був не з тих, хто дійсно любив до чогось прикладати силу, та і ті, хто знав його достатньо близько, прекрасно розуміли, що він навіть комаху вбивати не стане (тільки кричати на неї матюками, щоб та, нарешті, знайшла вікно). Але абсолютно всі підтримували образ, який наклався сам собою.
Десь на одній третій залишку віскі, Хосок вже був «готовий». Він вже обожнював весь світ, обіймав Міна вдесяте і клявся йому в любові кожну секунду. На це Юнгі лише сміявся, гладив по голові і шепотів відповіді на кожне зізнання. Хосок був задоволений на всі сто відсодків. Щось ще бурмотів про те, наскільки він щасливий, що має такого друга. Але розібрати ті слова було неможливо в силу того, що балакуча субстанція притиснулась до плеча і казала плечу всі ці речі. Тому Мін просто продовжував обіймати того, хай хоча б так думає, що його розуміють.
В якийсь момент Хосок підскочив на ноги зі словами: «там гарна дівчина, піду підкочу, чекай на мене, любий» і граційно, майже не петляючись пішов в бік тієї, хто полонив його погляд. Зупиняти не було сенсу, бо Юнгі здавалося, що в такому стані, його друг максимум здатен скласти «привіт» і все. Але на диво, ті двоє навіть почали діалог, можливо дама теж була в такому стані, тож серед незв’язних звуків вони порозумітися мали.
- Не думав, що пан Мін буває у таких місцях. – голос взявся ні звідки і в перші секунди Юнгі подумав, що це галюцинація, але на жаль, варто було йому повернути голову, його зустріла знайома постать.
Біла майка і якийсь простий костюм пісочного кольору у вуличному стилі. Мін чесно не дуже розуміє таких костюмів, бо єдині асоціації, які виникають у нього самого – «прораб втік з роботи і зайшов у генделик», не вистачає бруду, а так було б ідеально. Але хто ж зрозуміє ту молодь. Майка відкриває вид на підкачене тіло і забитий татуюваннями рукав. Чонгук точно знає, що привабливий. Про це каже і його вічно самовпевнений погляд і постава. Те як він без сорому підкреслює всі ті досконалі речі, які в ньому є.
- Не дуже радий вас бачити, пане Чон, - відверто відповідає Юнгі і робить ковток з склянки, де лід вже розтанув.
- Як грубо, - Чонгуку абсолютно все одно на чужі слова і вираз обличчя. Він сідає поруч, де не так давно сидів Хосок. – пане Мін, ви добре відпочили на вихідних?
- О так, дні без вас такі чудові, - вся ця розмова була без сенсу і Юнгі фізично відчував, як чужа компанія зводить його з розуму. – а ви?
Чонгук сміється і наливає в свою пусту склянку той віскі, що залишався в пляшці. Він розслаблений, ніби дійсно насолоджується тим, скільки дискомфорту завдає людині поруч.
- Теж зміг виспатися, шкода, що вже в понеділок і залишку цього відчуття свободи не залишиться.
- Тут не можу не погодитися, але що зробиш, якщо заради грошей приходиться йти на такі жахливі жертви, як робота.
Посмішка Юнгі сама собою з’являється на обличчі, він сам того не розуміє, як тіло трохи розслабляється, дозволяючи всьому цьому дійству розвертатися на його очах. Чонгук в свою чергу дзеркалить чужу посмішку на своєму лиці, дозволяючи лягти їй рівним слідом.
- Я так розумію, що твоя єдина мотивація – гроші.
- Не погоджуся з вами, моя мотивація – вдосконалення. Як би там не було, скільки б роботи не накопичувалося чи важкість графіка, вони не бентежать мене. Поки я можу відчути, як я зростаю і стаю кращім – мені більш ніж подобається. А гроші – приємна винагорода. – Юнгі говорить не замислюючись, він вже давно прийшов до цього висновку особисто для себе. З роками і досвітом це стало абсолютно домінуючою думкою в сфері роботи. – Але урізати мені заробітну платню не смійте, заяву на звільнення я вмію писати не гірше, ніж писати коди чи рахувати.
Людину поруч смішить відповідь. Ніби Мін намагається передбачити кожну фразу і кожен рух Чонгука (хоча Юнгі правий, бо на язиці вертілося «тоді можеш працювати безкоштовно, я буду радий»).
- Добре, залишу твої фінанси такими, які вони є. – Чон шепоче мало не на вухо, в його очах тисячі хитрих бісиків танцюють навколо вогнища. – Чесно зізнаюся, я і сам люблю в роботі саме вдосконалення себе, своїх знань і вмінь, здійматися вище за ті уявлення і очікування інших, які бачать в мені лише молодого і недосвідченого хлопця. Відстоювати себе. Доводити, що я навіть кращий за те, що вони могли собі уявити. Присмак перемоги – те, що безперечно манить мене знову і знову віддавати всього себе ділу, що горить в моїх руках.
Юнгі ніколи не бачив світ так. Для нього відстоювати варто слабших. В його світі очікування – чужа відповідальність і він ніколи не жадав злітати вище, ніж треба. Він просто робить це для себе. Йому не важливі медалі і дипломи. Просто хоче виправдати всі ті можливості, що є в ньому.
- То ви любите зривати куш, - заключає Мін. – Що ж, в цьому ми різні. Я хочу знати те, що знаю і вмію, поповнюючи свою скарбничку «зміг». Мені не потрібно схвалення, не потрібні погляди, мені достатньо того, що бачу я сам.
- Але хіба не весело бачити шоковані обличчя тих, хто помилився? – Чонгук щиро питає і це вперше, коли він дійсно виглядає дитиною в очах Юнгі.
- Весело, але я не дивлюсь на інших, обличчя зкукуруджені, нічого естетичного. – Мін фиркає і Чон не може не розсміятися, згадуючи всі «трофейні» вирази.
- Дійсно, особливо, якщо це старигани, які так тішаться своїм «я в мої роки».
Юнгі згадує нещодавнього замовника і може дати руку на відсіч, що він як раз з таких, тому стримати свій тихий, майже німий сміх не здається можливим.
- Добре, ти правий, я згадав пару гримас, вони були потішні.
- Ого, ти перейшов зі мною на «ти», як не ввічливо по відношенню до свого керівництва. – Чонгук каже це в жарт. Йому все одно на звернення і на те, як на нього будуть дивитися ті, хто не намагається зачепити його насправді.
- Зараз неділя, тож сьогодні ти не мій бос.
Чонгук перевіряє час на своєму телефоні, а потім розвертає екран до Міна.
- Вже друга година понеділка, так що фактично, я вже твій бос.
- Все одно, ми в барі, тому зроби вигляд, що я правий.
Чонгук лише киває і прибирає телефон в кишеню. А Юнгі майже пишаючись собою припіднімає голову вище, ніби тільки що переміг в останньому рівні надскладної гри.
- Хочеш ще випити, я сплачу? – Чон пропонує майже буденно, ніби це їхня звичка. Зустрічатися в барі після важкого тижня і проводити час за розмовами, про всі думки, що відвідували їхню голову під час роботи чи поза нею.
- О ні, боюся, що якщо вип’ю ще трохи, то полізу на стіл танцювати. – Юнгі сміється, прикриваючи кулаком свою посмішку.
- Я з радістю це засніму і буду тебе шантажувати на роботі, коли тобі буде лінь туди йти.
- Чон Чонгук, ви такий не чесний, заманюєте працівників таким брудним чином на роботу.
- Поки я такого ще не робив, але заради тебе, готовий зробити виключення.
- Зробіть виключення і подаруйте мені відпусту посеред року на тижнів так п’ятдесят. – Юнгі дивиться звужуючи очі, немов незадоволений кіт.
- Жирно тобі буде, - Чон чесно намагається порахувати, скільки це днів, але чесно кажучи, алкоголь змив з розуму автоматичний калькулятор. – Юнгі, що ти думаєш з приводу іншої нашої команди?
- Дурні. – коротко відповідає Мін. Не те, щоб йому зовсім немає, що сказати (такого взагалі не буває ніколи), але все ж він вирішує не сильно вдаватися в подробиці і деталі.
- Можливо, але все ж, я думаю, що вони дуже віддані. Бо жоден не попросив дати додатковий вихідний ні по серед тижня ні після. Хоча я бачив, що деякі були вже у тому стані, коли мозок просто не спроможний добре обробити інформації, але сиділи до останнього, намагаючись звіти довести до розуму.
- Так, звісно. За рівнем відповідальності, я не зустрічав настільки згруповану команду. Але думаю, в них є причина бути такими. – Юнгі вагається, щоб сказати те, про що думає, але все ж, причин не казати менше, ніж протилежних. – Коли керівник так само відповідально ставиться до своїх задач, а ще й зверху бере додаткові, не допрацьовані документи, жертвуючи сном і їжою. Жодна доросла людина просто не зможе дозволити повісити весь проект на одну особу.
Чонгук дивиться на Юнгі шоковано, а Мін в свою чергу просто продовжує свій монолог, розрізаючи звуками свого голосу весь шум, що є навкруги. Залишаючи лише свої струни домінантними.
- Я був не один, - все ж перебиває Чон, - ти працював не менше, змушуючи покладатися на себе не тільки колег, але і мене. Найбільше з усього я ціную в людях розум і вміння користуватися ним. І ти це вмієш, правда. Я не знаю твоїх можливостей і потенціалу. Але коли ти працюєш, коли берешся за роботу, яка зовсім не дотична до твоєї, коли береш на себе лідерство – ти стаєш непереможним. Абсолютним. Не вблаганим. Тим, до кого не можна підійти. Бо навіть я відчуваю прірву, коли бачу тебе таким. Надихає.
Юнгі ненавидить всі ці сцени, де головний герой чує фрази, які колись давно були необхідні йому. Ненавидить, як у тих персонажів завмирає серце, забуваючи про свою пряму функцію. Ненавидить трепіт. Але що зробити з тим, що прямо зараз він той самий персонаж. Схоплений за слабкість, яку тільки що, простими словами перетворили на найбільший сплеск всередині. Мін не хоче визнавати, але це було приємно. До біса приємно. І чому саме зараз Чонгук виглядає настільки необхідним?
- Дякую. – все що залишається – шепотіти і благати всіх Богів, що посіли Олімп колись давно, щоб Чон не побачив те, наскільки важливими були ці слова.