Що відбувається в голові людини, яка усвідомила себе і те, якими зрадниками виявилися її мозок і серце? Правильно, вимірює відстані в квартирі агресивними кроками і монологом з подушкою. От цим займається і Юнгі рівно через тиждень після розмови у барі з Чонгуком. Та сама неділя, яка зазвичай викликала бажання жити життя, будувати прекрасні реалії, де він безробітній дивиться чудові серіали про садистів і вбивць. А замість цього, що він робить зараз? Розгойдує гойдалки залишків своєї нервової системи перепадами від «та не може бути» до «ні, це точно воно». На п’ятому колі, Мін не витримує і починає бити свого бідного слухача, який спокійно лежав на дивані. Ну що за чортівня?
Якимось магічним чином виявилося, що у Чонгука дійсно багато якостей, за які можна дозволити собі його розглядати. Хоча той максимально намагається тримати дистанцію і своїм образом надмірної особистості намагається відлякати інших, коли відходиш на пару кроків назад, можна помітити і турботу, і бажання облегшити всім життя. Хоча всі будуть казати, що він негідник, але варто побачити, як він приносить невеликі смаколики в компанію, як перероблює роботу, знаючи, що у працівника і без того завантажений графік, як просить комусь допомогти з чимось буденним, бо сам не має можливості цього зробити. Юнгі описав би Чонгука словом «турбота», хто б що не казав. Але це слово належить йому, від початку і до кінця.
Важко зізнатися, але моментами, коли Міну було дано побачити, як Чон допомагає нести документи своїй секретарці, і самому хотілося бути на її місці. Бути слабким, так, щоб чужа турбота була необхідною. Але Юнгі не з тих, хто дозволяє собі будь-які прояви потреби в комусь. Це він рицар на білому коні, який при виникненні якихось проблем, летить розбирати їх всі самостійно. Навіть, якщо найбільша проблема буде тут, в його руках, язик не повернеться сказати «будь ласка», навіть погляд не видасть. І що б не сталося, він буде казати, що все нормально. Ні то сподіваючись, що хтось помітить сам, ні то, щоб всі залишили його самого.
Як би далеко думки не заходили, вони все одно повернулися до Чонгука. До його гарного обличчя і не менш привабливого тіла. Зараз навіть голос трохи медовий здавався таким гарним, що лице самого Міна нагрівалося краще, ніж від алкоголю.
- Ну от чесно, ніби і без того проблем було мало, ще й симпатія до свого боса. Так давно не було і от знову. – шепотів чоловік, трохи заспокоївшись і сівши на диван. Тепер подушка була в міцних обіймах. Руки не переставали гладити ребристу поверхню тканини. Так, ніби предмет декору здатен пізнати ласку і перейняти собі ті краплини ніжності з океанів, які були в самому Юнгі саме зараз.
Не те щоб це лякало. Але вже зараз Мін був готовий сказати все про закінчення цієї ситуації. Він не мав нічого проти почуттів, щиро вважаючи, що люди ми лише тоді, коли емоцій багато, коли любимо. Але плисти в цій водоймі, яка може виявитися лише калюжею, важко. Завжди було важко. Ніяких сумнівів, лише осад тяжких шкодувань – от що залишалося на виході. І, була б його воля, він би із величезним задоволенням ніколи не дозволяв цій рідині заповнювати свої легені.
Глибокий вдих і видих. Це має допомогти, принаймні зараз. Юнгі плететься в душ. Його думки не покидають розрахунки того, що рахувати дуже тупо. Реації, розмови, чужі емоції. Чоловік знову і знову програє різні ситуації відмов, різні реакції, озвучуючи всіх дійових осіб, обираючи той варіант, який більше до смаку. Але навіть зараз він відчуває пустоту, яку сформовають ці безглузді дії. Йому б мовчати. Викинути все з голови, щоб там розпускалися троянди тиші, але замість цього, квіти зайняли своїм цвітінням живіт, руки, легень, пробираючись до серця, що колотилося загнаним кроликом в миті небезпеки. Дихати важко і в очах темнішає. Холодна плитка стіни слугує опорою, поки Юнгі повільно ковзає нею вниз, дозволяючи потокам води змочити волосся, заспокоїти нутро.
В ліжку не стає легше, але чоловік намагається відігнати всі ті теорії, намагається закрити свій рот від усіх голосних роздумів і розмов із самим собою. Виходить правда кепсько. Правий бік. Спина. Лівий бік. Перед очима лежить та сама подушка і Мін притискається до неї, мимоволі уявляючи на її місці тіло Чонгука. Перший повноцінний вдих і бурмотіння «обійми мене на ніч», потім ще декілька спроб дихати повними грудьми, коли в моменті він бачить картину того, як руки Чона обвивають його талію ніжно, турботливо, захищаючи. Так. Безпека. Хай то буде вигадкою, але саме так Юнгі здатен відчути, що йому немає чого боятися.
***
Міну не обов’язково тут бути, але він серед колег, які весело сміються, обговорюючи зранку все, що сталося минулих вихідних. Навіть Юнгі вставляє в полілог пару жартів. Всі в компанії вже не дивуються голосу нелюдимого чоловіка, радісно приймають того в свої розмови. І це навіть має свій шарм.
- Доброго ранку, бачу всі сьогодні такі веселі, хочете більше роботи? – Чонгук виникає ні звідки. І декілька працівників навіть здригаються, а потім немов мурахи розбігаються на свої місця під низку вибачень. Лише Юнгі лишається на місці, спостерігаючи за діями інших.
- Ви завжди починаєте свій день із залякувань? – голос не тремтить і всередині спокій.
- Так, подобається спостерігати за реакцією, - Чон говорить самовпевнено і у Міна або галюцинації, або дійсно він не чує ноток тих, які бос так намагався додати в свій голос. – А ти чому ще не на робочому місці?
- А мені лінь. – дуже відверто і сам Юнгі того не очікував.
- Є дні, в які тобі не лінь? – звучить, як знущання.
- Залежить від роду занять, якщо ми про роботу, то мені лінь завжди. Не сподівайтеся на те, що я буду летіти сюди з думками про таке «захопливе» діло, як створення сайтів.
- Можу тобі запропонувати документи переписувати. – Чонгук знає, якою буде реакція, тому відкрито посміхається, сподіваючись все ж почути те, що йому хочеться.
- Вам знову потрібна допомога? – старший дивиться в очі з нотками стурбованості. Чон очікував зовсім іншого.
- Ні, все добре, як допишеш сайт, можеш йти додому, ти і без того багато зробив за останні тижні, а свою роботу ти можеш виконувати і вдома.
Чонгук не знає, чому він це каже, чому робить саме такий холодний вираз обличчя. Це виходить підсвідомо, ніби звір, який відчуває небезпеку шукає шляхи відходу. Юнгі це бачить. Чує. Але не виглядає здивований, ніби очікував саме цього все своє життя. Він знизує плечима і забирає свій рюкзак.
- Значить я можу піти прямо зараз, немає ж різниці, коли саме піду. Обіцяю допрацювати все і скинути, як найшвидше.
Чон не додає нічого. Мін чесно чекає, але побачивши в чужих очах пустоту, вирішує, що цього більш ніж досить.
Кроків не чути. І крики вже десь далеко. Юнгі все одно. Він в навушниках, йому і до того не було до цього діла. Але гидотне почуття відкинутості скулить кинутим собакою і Мін робить музику голоснішою.
***
Юнгі любить бути вдома. Любить зону абсолютного комфорту і затишку під назвою стіни. Йому подобався вільний графік, робота без комунікацій і музика з колонки. Подобалася і тепла ковдра, що лежала на ногах, щоб зігріти звично холодні ступні. Але чоловікові абсолютно було не до вподоби, коли все нутро благало спілкування. І добре ще, коли це бажання могли задовільнити будь-які особи. Але коли хотілося говорити годинами з конкретними людьми, Міна розривало на шмаття. А шукати привід, щоб написати – найгірша з цін, які можуть бути.
Юнгі гіпнотизував чат весь день. Навіть після того, як скинув фінальний вигляд проекту у відповідь прилетіла лише реакція на повідомлення з піднятим в гору великим пальцем. Залишалося важко видихати і знову оновлювати додаток, в якому не з’являлося нічого нового.
На годині десятій вечора, чоловік відкриває пляшку коньяку, розводить рідину два до одного, щоб алкоголь переважав над колою. І мало не за два ковтки випиває все. Він роздратований своїм відчуттям потреби. Дратується від згадок і думок, від цікавості. Третя склянка йде слідом за першою, бо коли була друга, Юнгі не запам’ятав. Руки знову тягнуться до телефону і тепер вмілі пальці набирають якесь дурне і нерозумне: «А можна словами, чому свої пальці тичете?». Відповідь з’являється майже одразу.
Бос-садист (заблокувати):
Який ти грубий.
Робота хороша.
Ви:
Це все? Просто хороша?
Бос-садист (заблокувати):
А я маю тобі оди співати?
Ви:
Так, можете починати, я чекаю
Бос-садист (заблокувати):
О, великий і прекрасний пан Мін, ви чудово попрацювали
Цей сайт виглядає неймовірно
Ви:
Не дуже щиро, але я закрию на це очі сьогодні
Ви чому не спите?
Бос-садист (заблокувати):
Не встиг закінчити декілька проектів
Юнгі майже не вагається, не думає про наслідки. Він просто зависає над телефоном секунд десять, ніби очікуючи того часу з рівною кількістю хвилин і годин, щоб все ж написати.
Ви:
Можу допомогти
Все одно спати поки не збирався
Бос-садист (заблокувати):
Якщо хочеш
Мін хоче і робить. Так швидко він ще ніколи не біг за ноутбуком, мало не падаючи пару разів. Він перевіряє кожен документ по декілька разів, розуміючи, що даних не вистачає.
Ви:
Дещо треба уточнити
Можу зателефонувати?
У відповідь знову приходить лише реакція на повідомлення. Юнгі маже не біситься, але те, що він сто відсотково навчить Чонгука відповідати на повідомлення словами – чоловік гарантує.
***
Головний біль розколює, донедавна, міцну черепну коробочку. Алкоголь – зло, це треба було б затямити, але щоразу Мін все одно думає, що скляночка біди не зробить. І от він лежить пластом на ліжку і благає вищі сили, щоб голова відсохла і відпала. Чоловік на автопілоті збирається і лише в автобусі розуміє, що їхати йому нікуди не потрібно. Та все ж вертатися не хочеться, а ще зудить бажання побачити Чонгука, який вчора висів з ним на зв’язку до третьої ночі.
Розмова про роботу була максимум на хвилин п’ять, але магічним чином, язик Юнгі розв’язався, що він під звуки клавіатури вже на хвилині десятій випитував з Чона всю інформацію, яку тільки можна було б. Виявилося, що Чонгук в дитинстві займався танцями, а ще любив малювати і співати, мріючи одного разу прокинутися відомим художником. А ще у молодшого теж, як і у Юнгі, є старший брат, з яким вони билися за можливість пограти у комп’ютер. Та ще й з такою наснагою, що у Чонгука полетіла клавіатура. Правда і сам Чон не зупинився після цього, намагаючись атакувати всім, що під руку попаде. Та все ж прийшла мама і спіймала їх на гарячому. Що було далі достовірно невідомо, але фраза «сраку пекло», більш ніж привідкриває цю таємницю. Мін сміявся від душі, уявляючи цю ситуацію і надутого молодшого, який потирає свою п’яту точку і бурмоче всі свої образи під ніс (питань чи було саме так, не виникало, Юнгі був певен, що він близький до істини).
Сам Мін теж не відставав. Розповідаючи мало не всю свою родову лінію в подробицях. Чон на тому кінці проводу сміявся не менше, зауважуючи для себе, що Юнгі має бути прийомним, судячи з того, які всі навколо нього комунікабельні і емоційно відкриті. Та все ж, це було весело, старший і сам не відмовляв собі у тому, щоб підливати все що горить в це вогнище жартів.
Але зараз манило побачити Чонгука. Дізнатися, чи втомлений він? Чи жалкує про те, що відмовив собі у якісному сні? Чи в хорошому гуморі? Чи такий самий нахохлений індик, як і завжди? Тому Юнгі не жалкує, що забув про все. Що вийшов з дому і зараз поспішає на роботу. Він біжить із зупинки одразу до кав’ярні, не помічаючи ні ароматів, ні людей, які явно роздратовані тим, що сьогодні четверг, а не жадана п’ятниця чи субота. Чоловік мало не летить до стійки, щоб зробити своє замовлення на двох. Бариста мило посміхається. І щось каже, що сьогодні у Міна хороший настрій, він чесно намагається приховати свою посмішку, але та все ще лізе на обличчя, тож він не може нічого з тим зробити. Коли він отримує свої два стаканці, чоловік не може не посміятися. «Мій бос-придурок» і «Його бос» - прекрасне замовлення для двох.
***
В компанії все така ж метушня і пару колег вже з порогу намагаються завербувати Юнгі на допомогу. Той посміхається і просить зачекати, обіцяє повернутися, а ті мало не в сльозах просять не йти. Чоловік сміється і каже, що це лише секунда часу, а ті немов діти відраховують секунду і кличуть до них. Та все ж, «бачу мету, не бачу сліз» - це про Міна. Тому він легким кроком йде до кабінету, в якому йому б було легше прописатися, ніж ходити кожного разу.
- Доброго ранку всім поціновувачам запаху фарби! - голос звучить навіть занадто радісно.
- Привіт, депресивний гном, ти що тут робиш взагалі? – Чонгук говорить на багато спокійніше за Юнгі, але те що він посміхається – більш ніж достатньо.
- Вирішив прийти і попрацювати тут. – Мін залишає каву і цукерки, які купив по дорозі (вчора дізнався, що Чон любить саме ці, тому не стримався і купив) на столі у молодшого.
Чонгук дивиться на смаколики довго, а потім на каву. Йому приємно. Увага до того, що він любить і те, що Юнгі про нього подумав. Турбота і цей погляд. Але озноб з середини пробирається до теплої шкіри. Охоплює своїми синіми язиками. Заморожує все живе, що є в Чоні.
- Юнгі, - голос хрипить і молодший ледь може проковтнути ком у горлі. – я тобі подобаюсь?
Міну здається, що на міть він почув, як розбилася порцелянова ваза, здається, що чує, як частинки виробу розліталися по підлозі.
- Напевно. – Вимовляє він впевнено, без страху і бажання заховатися.
- Вибач.. – навпроти голос, що тремтить, шкодує і б’є під дих.
То була не ваза…То був Юнгі.