Перше правило, яке Юнгі засвоїв у стосунках з Чонгуком: «Не дозволяй Гуку підходити до мікрохвильовки». По-перше, це стрес для обох. У Чона він викликаний «о Боже, чому сосиска стріляє, мені страшно, відпусти мою сосиску цілою», а у Міна – «Чонгук, не треба виделку з розетки виймати, просто зупини розігрів». Чесно, старший не думав, що у боса компанії і у Чон-можу зробити все круто і самостійно-Чонгука така паніка на кухні. По-друге, все ще хотілося, щоб квартира залишилася цілою, бо неадекватна реакція молодшого реально змушувала задуматися про те, що орендодавець здире подвійну ціну за руйнування його «затишного гніздечка для холостяків» (буквально так було написано у анкеті про здачу квартири).
Друге правило: «Говоріть одразу про проблеми». Тут паніки не було ні у кого. Лише надуті щоки і тиша, яку варто було різати ножем. Ні, Юнгі, звісно, знав, що діалог важливий, але змусити себе хоча б видавити з себе претензію, було важко. Але на диво, навіть, після довгого мовчання (три години – рекорд), ні у кого не виникало бажання кричати, в основному обидва приходили на кухню (ставили між собою мікрохвильовку, заради загрози) і пояснювали свої відчуття доти, поки усі проблеми не були вирішені.
Мін, з подачі Чонгука, все ж записався на курс до психолога. З початку було доволі важко говорити, кожна зустріч відчувалася так, ніби старший грав у шахи, намагаючись приховати стратегію і більшість своїх думок, але вдавалося кепсько, тому з часом, він навіть зміг себе відпустити. Чон був поруч, забирав після кожного сеансу і вислуховував кожну думку, що виникала у старшого після години спілкування із фахівцем. Було видно, що молодшому це не менш важливо і Юнгі щиро був вдячним. Хоча це і лякало іноді, але чим частіше він бачив в очах Гука питання і прийняття, тим більше серед буденних фраз Міна з’являлися «люблю», «ціную», «найкращий для мене». Чомусь це не соромило, не викликало бажання втекти від своїх почуттів, заховатися під м’якою ковдрою. Можливо причиною тому була терапія, але Юнгі певен, що причина була саме у романтичному Чонгуку, який приходив до Міна завжди з пакетом смачної їжі і букетом квітів у іншій руці. У тому, що молодший завжди водив у затишні кафе, щоб провести час разом чи у кіно, на фільми, які подобалися обом. А ще тому, що Чон майстерно запам’ятовував всі вподобання старшого, будь-то музика чи жанр книг, марка автомобілей, колір одягу, улюблена їжа чи дитячі мрії. З таким партнером, хотілося показувати почуття, дарувати і запам’ятовувати навзаєм. Хоча ні, Мін бреше, не «партнером», саме з Чонгуком. Бо хтось інший, не міг би бути настільки ідеальним.
Так, Гук міг погано готувати, міг бути занадто надокучливим іноді, був часом самовпевненим і дратуючим, але це не виключало його «ідеальності» для Юнгі. Будь-яку страву, можна було переробити разом, коли Чон клеївся, як банний лист, Мін насолоджувався (хоча ніколи не забував підколоти), якщо ж молодший дозволяв собі нагадати про те, який він чудовий, старший із великим задоволенням спочатку підтверджував, а потім нагадував про всі провали, щоб життя малиною не здавалося. Це було весело, трохи сумбурно, але затишно для самого Юнгі. От, яке значення було в цього «ідеально».
***
- Милий, ти сьогодні не хотів би сходити на побачення? – Мін не звик запрошувати Чона, бо зазвичай другий все організовував, але сьогодні хотілося зробити перший крок і старший собі у цьому не мав права відмовити.
- З тобою я хочу ходити на побачення завжди. – руки Чонгука обіймають ніжно за талію, притискаючись до спини Юнгі, молодший відчуває себе затишно, ніби тут йому і місце і, судячи із реакції іншого чоловіка, це взаємно.
Кожна така мить, здається чимось неймовірним, ніби все оживає навколо. Навіть, якщо за вікном зимний день січня, навіть якщо їхнім стосункам вже майже місяць, все це відчувається, немов середина квітня, яка пахне початком, теплом і відчуттям, що буде тільки краще. Мін не сумнівається в цьому не на мить, поки в цих обіймах і поруч із Чоном, який цілує у скроню ледь відчутно.
***
Центральний океанаріум і на дворі сніжить. Старший дійсно сподівався, що вони зможуть поїхати сюди одразу разом, але у Чонгука з’явилися справи. Його мати попросила допомогти їй у магазині, бо наближувався день народження батька і якщо Гук був готовий відмовити і попросити перенести зустріч на іншу дату, то Юнгі наголосив, що це було б не дуже ввічливо, тим паче, що більше години це не забере.
Попри центральну вулицю міста, попри вихідний, людей зовсім небагато. Скоріш за все, це через достатньо прохолодну погоду, але Міну все одно. На ньому тепле чорне пальто і шарф по самий ніс, на голові каптур від худі Чонгука, який той так вдало забув у старшого вдома. Одяг все ще пахне молодшим і Юнгі не зізнається, що запах цей заспокоює.
Він прийшов трохи завчасно. Хай і виглядає він спокійно, але пальці тремтять самі собою, бо запрошувати на побачення викликає тонке поколювання під шкірою і бажання, щоб все пройшло, як найкраще. Побачити посмішку Чона і його очі, що блищать від захоплення – це, що давалося саме Міну, те що дозволялося побачити саме йому. Тому це легке переживання і передчуття було таким солодким і важливим. Бо сам Гук значив надто багато.
***
Чонгук запізнюється всього на хвилину, але Юнгі бачить, як той біжить з усіх ніг. Як його щоки червоніють, як дихання збивається. Нічого страшного немає у запізненнях, тим паче таких, але Міну приємно, що не він один такий придурок, який переживає про все, що стосується людини, яку любиш.
- Ти довго чекав? – Чонгук посміхається, немов дитина, світить своїми кролячими зубками і зараз він зовсім не той мачо, яким звик здаватися. Зараз він весь для Юнгі, милий і збентежений своїм запізненням.
- Ні, зовсім нещодавно прийшов. – це неправда, але яка різниця? Мін прийшов раніше, бо всидіти на місці було вже неможливо, молодшому не обов’язково про це знати. – Готовий?
Лише один погляд у бік дверей і Гук розуміє без слів. Він киває у відповідь і переплітає пальці їхні між собою, розуміючи, що рука Міна сьогодні тепла і саме вона гріє сьогодні Чона. Добре, що більше не треба придушувати посмішок. Мін за це вдячний всім, бо яскрава усмішка з оголеними яснами, так і розквітає на обличчі.
***
Усередині панувала м’яка напівтемрява. Обидва чоловіка ніколи не були великими шанувальниками світла, залишаючи місце для комфортної темряви з мінімальною ілюмінацією у вигляді ліхтариків на ялинці чи стінах. Так само було і тут, лише акваріуми підсвічувалися приємними вогнями, даючи змогу розгледіти найрізноманітніших морських істот.
Чонгука завжди цікавив підводний світ. Йому завжди подобалося те, що так просто не побачиш, завжди подобалося спостерігати за невідомим, вивчати і дізнаватися нове. Варто було їм опинитися у величезному тунелі із прозорими стінами, Гук затамував подих, спостерігаючи, як прямо над ним пропливає акула, а за нею ще одна. Він не відпускав руки Юнгі, його хода уповільнилася, вся увага була саме на цих чаруючих істотах, які граційно рухали плавниками і хвостом, розрізали своїм носом воду, не потребуючи поверхневого повітря.
Мін спостерігав не лише за рибами, а і за Чоном, який зараз, здавалося, зовсім втратив зв’язок із цим світом. Це тішило. Сам старший ніколи не мав любові до риб чи води, більше віддаючи перевагу горам чи лісу, але він любив Чонгука. Спостерігати за ним, підмічати, з яким подивом, з яким захопленням молодший проводжає своїм поглядом тих істот. Всі реакції Гука були настільки щирими, що Юнгі мимоволі посміхнувся, його пальці самі потягнулися до телефону, щоб зробити знімок, поки цього ніхто не помічає.
- Подивись, які вони швидкі, - сказав Чонгук , вказуючи на скатів, що пропливали надзвичайно близько до скла.
- О, вони нагадують мене, коли я бачу, що робочий день скінчився і я можу забути про існування колег і свого боса на наступні декілька годин. – Мін явно жартує, а Чон ведеться, як дитя.
- По-перше, про якого там боса ти хочеш забути, любий? А по-друге, нагадай-но мені, коли в останнє ти йшов вчасно, а не через додаткові декілька годин перепрацювань?
- Ну, я просто тобі компанію складаю.
- Але ж твій бос жахливий, - очі Чона звужуються, він дивиться хитро, читаючи.
- Так, бос в мене ще той індик самовдоволений, добре, що ти не такий, Гукі. – показувати язика своєму хлопцеві може і не ввічливо і Юнгі вже давно не три роки, але нічого страшного, в двадцять вісім, також можна дозволити собі бути дитиною.
Чон сміється ледь чутно, залишаючи в пам’яті образ вічно холодного і серйозного старшого, який ходить з тату і пірсингами, а ще показує язик, на манер невдоволеного кошеня. Мін тягне за руку вперед, коментує щось про риб-клоунів і сперечається з Чоном про те, що риба-крапля – шматок пудингу, який втратив форму. Чонгуку смішно з усього, він жметься ближче, щоб відчувати це тепло ще й фізично. Бо це найцінніше, що є в них.
***
Варто переступити поріг зали із медузами, навіть вираз обличчя Міна змінилося. Атмосфера була казкова, ці граційні тіла створінь морських, що переливалися усіма кольорами в ілюмінації. Це було схоже на танець світла, що чарує, манить до себе ближче, щоб поглинути все інше.
- Знаєш, можливо, це прозвучить занадто романтично і тупо, але все тут нагадує мені всі ті відчуття, що ти даруєш мені, - голос Чонгука звучить так тихо і близько до вуха, Юнгі реагує майже одразу, мурахами по шкірі і легким тремтінням.
- Що ти маєш на увазі?
- Глибина, вона поглинає, затягує на саме дно, щоб показати красу навколо. Коли ти поруч, мені здається, що я серед води, відчуваю наповненість моменту і те, який ти неймовірний, неосяжний, неможливий, та все ж чаруючий. – Чонгук так само спостерігав за дією у акваріумі, але було видно, що проживає він зовсім не його рухи, а ті відчуття, які вдалося відкрити для себе.
Мін ніколи не бачив себе таким. Він був звичайним для себе. Приземленим, прив’язаним до каміння, тим, кому не піднятися на крилах в небо. Але те, як бачив його самого Чон, було дивовижним. Зовсім незвичним і особливим. Ніби тільки ці слова і мали б звучати для старшого все його життя, щоб затямити їх нарешті, внести їх у свою біографію червоними рядками.
- А ти для мене це світло, яке чарує своєю яскравістю і гармонійністю, - Мін посміхається ніжно, ледь усвідомлюючи це. – Знаєш, ти завжди у центрі уваги, вражаєш всіх і кожного, змушуєш йди за тобою, знову і знову, перевершуючи себе і це не здається чимось важким, бо твоє сяйво не сліпить, а повільно проводить вперед, ніби тільки його присутність може дати відчуття спокою і віри.
Чути таке від Юнгі, який не звик покладатися на когось, звик бути своєю безпекою і бути безпекою для інших. Так, це однозначно щось надзвичайне, Чонгуку здається, що за ці слова він віддав би все. За те, щоб це не було лише коливанням повітря, а правдою. І от, ця щирість на долоні, прям перед очима. Цей погляд, ці руки, що гладять скули Гука, ці губи, що посміхаються з любов’ю всього світу. Так, Чонгук не всесильний, але він буде поруч, буде утирати сльози з цього обличчя, сподіваючись, що цей погляд ніколи не наповниться болем, єдиний його клопіт, єдине, що має значення, щоб жодна волосина не впала з голови Юнгі. Ніколи.
- Тобто ми у гармонії, доповнюємо одне одного? – голос звучить на хриплих ладах. Молодший такий лише, коли прокинеться, але видно навіть це правило змінне.
Мін не відповідає нічого, лише цілує м’яко губи Чонгука, ховає у цьому поцілунку посмішку, поки на обличчі другого вона розквітає. Хай дивляться інші, можуть пошепотітися за спинами чи побудувати теорії про те, чи це нормально. Це зараз немає ніякого значення. Достатньо того, що поцілунок горить на губах, зігріває краще за пальта і теплі рукавиці.