12: Всі крапки над і - кінець.

Я сидів у кав’ярні біля університету і чекав на свою міцну каву. Я її не дуже любив, але після всього, що сталось я чомусь захотів її випити. Потрібно розібратись в своїх почуттях до Мінхо. Невже та ніч залишила слід у вигляді закоханості до нього? Страшно. Страшно закохуватись. Ми не так давно знайомі, а я починаю відчувати тягу до нього. Це ж ненормально? Можливо я просто хочу запевнити себе в цьому? Але навіщо я це роблю? Думки перепливали з одної в іншу. Я пішов з пар. Вперше. Я тільки-но вступив до університету, а вже прогулюю. Соромно, але назад я не повернусь. Занадто боляче дивитись йому в очі.

До столика підійшов офіціант з моїм замовленням. Поставивши його мені на стіл, він запитав чи потрібно мені ще щось, а коли я заперечно покивав головою, то він поклонився і покинув мене, переходячи до інших відвідувачів. В цьому місці було так приємно. Запах свіжої випічки та кавових зерен лоскотав ніс. Інтер’єр в молочних тонах. Так і хотілось зробити купу фото на телефон та викласти в якусь соціальну мережу, щоб потім отримати нуль лайків.

Кава в пластиковому стаканчику виглядала дуже смачно, незважаючи на її справжню гіркоту. Будь-яку гірку та несмачну цукерку можна загорнути в гарну обгортку, після чого всі хотітимуть її купити. Але у висновку вони розчаруються. Мої ноги під столом трусилися від нервів, а руки огортали теплий напій. Тільки доща за вікном не вистачало задля повної атмосфери та вайбу мого настрою.

Дзвіночок над дверима задзвенів, що означало, що прийшов новий відвідувач. Це вона. Дохі. Я погодився з нею зустрітись, щоб навіки розставити всі крапки над і, але й так зрозуміло, що крапка там лиш одна. І вона позначає кінець. Дружити з нею більше не вийде, бо я прекрасно розумію, що вона мене обдурювала, а після того залишила одного.

Мій опущений погляд розглядав дерев’яну підлогу, яка приємно та тихо скрипіла, коли по ній йшли. Скрипіння нагадувало дні, коли я був у бабусі в селі та бігав босим по старій хатині.

— Джісон, – на моє плече опустилась рука, — Привіт, дякую, що погодився зустрітися.

Коли я підняв очі, то побачив зовсім іншу Дохі. Її зовнішність змінилась. Раніше вона завжди ходила з розпущеним волоссям, а зараз воно акуратно закріплене крабиком на потилиці. Та і сам колір змінився. З темно-коричневого в світло русявий. На обличчі грала ніякова, добра усмішка. А очі бігали, не затримуючись потримати зоровий контакт.

— Привіт, – мовив я, та обережно прибрав її руку з свого плеча. Хто знає, чого вона хоче насправді? Якщо знову змусить мене довіритись їй, а потім кине?

Дівчина опустила погляд та відступила на крок. Зробивши вдих-видих, вона сіла за стіл. Покликавши жестом офіціанта, вона замовила ягідний чай. Пам’ятаю, як ми дивились фільм у мене вдома та пили такий самий чай з, нами спеченим, печивом.
Дівчина поклала руки на стіл, нервово зжимаючи їх в кулаки. Було видно, що їй ніяково. Спочатку робить, потім думає? Для чого вона мене покликала?

— Як ти?

Я подивився на неї і ми зустрілись поглядами. То тільки зараз її цікавить, як я? Рік до цього її не цікавило це? Її не цікавило як я, коли вона брехала мені дивлячись в очі, коли підставляла мене разом з Мінхо. Їй не було соромно?

— Нормально, – сказав я з роздратування в
голосі.

— Виглядаєш кепсько.. – мовила вона, постукуючи нігтями об стіл. То зараз вона ще й обзивати мене буде?

— Приємно чути, – хмикнув я. Я в шоці з її нахабності. Прийти сюди після року брехні і говорити, що я виглядаю кепсько? — А ти виглядаєш жалюгідно, – я опустився на спинку шкіряного дивану.

Вона сумно посміхнулась. Щось все-таки в ній змінилось. Вона неначе… Подорослішала?

— Джісон, я знаю, що ти злишся на мене.. – почала, — Я тут, щоб роз’яснити  тобі все і більше не відчувати себе винною.. – подивилась у вікно, — Я розумію, що ти можеш мені не пробачити, і це рішення очевидне, але.. Я спробую вибачитись таким способом.. Це все, що залежить зараз від мене, – вона повернулась до мене. В її очах була надія? Чи ці очі також мене дурять?

— Мені це потрібно було раніше, – сказав я. Я ображений на неї. Мені боляче згадувати все, через що я пройшов через її гордість.

— Просто дай мені шанс, будь ласка, – сказала вона сумним, але тихим голосом, неначе розуміла всю свою вину переді мною. То, може, вона справді розуміла? Все таки прийшла все роз’яснити. Якщо б вона не відчувала вини переді мною, то не прийшла б. Якщо вона відчуває вину, то, все ж, вона має серце.

— Добре. Розказуй все, – я кивнув, не дарма ж я сюди прийшов. Стільки років дружили.. Я маю послухати, що вона мені скаже. Мені жаль себе, тому я вислухаю її, щоб віднайти нарешті спокій і не повертатись до минулого.

Вона кивнула, беручи до рук, принесену офіціантом, чашку. Вона хотіла приховати те, як трусились її руки.

— Та вечірка… Це я все підлаштувала, — вона дивилась на мене, прикусивши губу, очікуючи відповіді. Але я й так це вже зрозумів.

— Продовжуй, – я кліпнув.

— Скоріш за все Мінхо тобі вже все розказав.. Я була з ним знайома, і не тільки.. Ми б мали одружитися, він справді мені подобався, але.. – вона запнулась.

— Так так так, він не хотів цього шлюбу, тому зробив все, щоб його не сталось, а ти образилась і вирішила споганити йому життя. Це все я знаю. Але я до чого тут? Що я тобі зробив? Чому ти вибрала саме той момент?? Чому підставила і мене?? – я не витримав, мене дуже цікавила справжня відповідь.

— Бо і на тебе я була зла, ти так вправно обійшов мене у цьому, – вона опустила голову, — Вибач, будь ласка, я не могла змиритись з тим, що мене кидають через хлопця.. – вона нервово потерла потилицю.

Що.

— Не зрозумів, – я підстрибнув на дивані, бо діалог почав набирати обертів. Все ставало лиш заплутаніше, — Як обійшов? Де? Ти про що?
 

— Ти не знаєш?.. Я думала, якщо ви живете разом, то.. Ну.. – вона забігала очима.

— Ні, Дохі, я ні хріна не знаю, і зараз анітрохи не розумію. Про що ти, чорт візьми, говориш? – я не тупий хлопець, в голові я вже давно склав цей пазл, але все ж, не міг повірити. Можливо, я помиляюсь?

— Мінхо.. Він же закоханий в тебе вже декілька років, ти не помічав? – вона витріщилась на мене, неначе це було дуже навіть очевидно.

— Мінхо? Лі Мінхо? Закоханий? В МЕНЕ? – я почав махати руками.

Невже?.. Але він не показував цього.. Чи це я, дурник, не помічав? В моїй пам’яті лиш те, як він цілує грьобану Джійон в аудиторії. Це брехня.

— Так! Тому саме вас закрили в тій кімнаті. Фелікс від початку знав, – вона почала говорити голосніше та впевненіше.

В моїй голові пролетів спогад. Фото на столі. Фото, на якому позаду був я. Його слова: «ми знову разом». Це означало, що.. Я йому подобаюсь ще відтоді?.. А його слова в ту ніч… «Це не випадковість». Він.. Він це все планував? Все, що було між нами сплановано?

— Як давно? – чітко запитав я, вже не сумніваючись в своїх думках.

— Роки 2 вже так точно.. Ще до пропозиції шлюбу.. Він мені чітко дав зрозуміти, що йому подобаєшся ти..

Не встигла вона договорити, як я підскочив, обпершись об стіл.

— 2 грьобані роки? Ти серйозно? Чому ти мені нічого не сказала? – я був злим. Я був злим на Мінхо. Він весь цей час вдавав, що тільки недавно познайомився зі мною?

— Це б ще більше зіпсувало мою репутацію.. – вона скривилась, розуміючи, як це жахливо звучить.

— Дякую за роз’яснення, – вийшовши з-за столу, я швидко покрокував на вихід.

— Джісоне, вибач!! – дівчина вже встала, щоб наздогнати мене, але я заховався за дверима.
 

Я був до чортиків злим. Що це все, бляха, означає? Він знав мене до того, як ми встигли познайомитись! Фелікс також це знав? Ось чому він так дивно реагував на все, що я говорив про Мінхо, все посміхався, телепень волохатий. Він зливав інформацію про мене? Що, якщо та зустріч, коли я лежав на бруківці, була також не випадковою? Тільки-но я думав, що знайшов друга, тільки-но більш менш розібрався в своїх почуттях до нього.. Я.. Чорт, як же він мене бісить. Він будував плани по завоюванню мого серця? Як він зробив так, щоб  я відчував себе так.. так жахливо, коли він тримає в руках іншу, а не мене? Як він зробив так, щоб я незліченні хвилин залипав на його губи? Як він зробив так, щоб я йому повірив в те, що він вперше мене бачить?

Я був злий абсолютно на все. Доходячи до дверей своєї кімнати, я мало їх не вибив. В кімнаті нікого. Пари все ще йдуть, а Мінхо в університеті. Я сів на його ліжко і чекав. Тепер я все знав, і в мене були наміри зробити так, щоб Мінхо сказав ці слова вголос.

****

Була вже 6 вечора.

— Проходь, – відчинилися двері і першою, кого я за ними побачив була Джійон. Приїхали називається.

— О, Джісоне, ти тут? Куди втік з пар? – посміхаючись запитала дівчина, закидаючи свій портфель на моє ліжко зверху. А не охреніла вона часом?

Мінхо з-під лоба наглядав за нами, нічого не говорячи.

— Ти чому тут? – вставши з ліжка запитав я.

— Аа.. Репетицію проводити будемо, так, Хо? – вона посміхнулась, повертаючись до хлопця позаду. А чорти б вас побрали. Їм мало сьогоднішньої репетиції в універі? Там вони цілуються при всіх, а сюди нахріна прийшли? Репетирувати сцени «справжнього кохання»? Якраз ліжко є.

Власні думки додали масла в вогонь. Не буде цього.

— Не цього разу, – я посміхнувся, та забравши її портфель з мого ліжка кинув їй у руки, — На вихід.

Дівчина витріщила очі, не очікуючи такого тону.

— Що??

— На вихід кажу, на сьогодні репетиція відміняється. Завтра будете зажиматись в танці. Ви мені будете заважати, – я приобійняв її за плечі, ведучи до дверей, від яких вона не так далеко відійшла.

— Що з тобою? – озвався Мінхо, коли двері за дівчиною тріснули з великою силою.

— Зі мною все чудово, друже, – я почав підходити до нього, — А з тобою все в нормі? Пам’ять не втрачав на днях? – я штовхнув його до стіни.

— Що ти робиш, бляха? – встиг він викрикнути до того, як зустрівся спиною з твердою поверхнею.

Я взяв його за комір.

— Це ти мені розкажи. Що ТИ робиш, Мінхо? Навіщо ти її сюди припер? – я махнув головою на двері.

— Відпусти мене, ти ревнуєш? – хмикнув він, але не дивлячись на своє прохання, він не виривався.

— О ні, Мінхо, я аж ніяк тебе не ревную, – я сильніше натягнув комір, — Я лиш хочу зрозуміти, для чого ти це робиш.

— Можливо, вона мені подобається? – посміхнувшись, він нахилив голову вбік.

Я послабив хватку.

— Подобається? Впевнений? – приблизившись до нього, майже йому в губи процідив я. Його зіниці розширились.

— Що ти хочеш від мене почути? – холодним тоном сказав.

— Хочу сказати, що я сьогодні бачився з Дохі. Вона мені так багато цікавого розповіла, що офігіти можна, – скривив губи я.

Мінхо ковтнув. Ми були занадто близько.

— Хочеш почути, що мені подобаєшся ти? – запитав він, після чого, одним швидким рухом, поміняв нас місцями. Тепер за комір тримав він мене, а я стояв, зажатий між стіною та ним, — Справді хочеш це почути?

Я мовчав.

— Хочеш знати, що я мріяв про тебе декілька років? Що я закоханий в тебе без тями? Хочеш це знати? Хочеш знати, як я не спав ночі, думаючи, де і як мені тебе зустріти? Хочеш знати, що я був безмежно радий бачити тебе тут? Це ти хочеш від мене почути? – запитав він, піднявши брови.
 

— Я хочу почути правду від тебе, – дивився я на нього, а злість спадала, бо серце починало випригувати з грудей. Я був напружений.

— Це правда. Я кохаю тебе, Хан Джісон. І я, як справжній ідіот та боягуз, жив з цим декілька років, бо боявся втратити можливість хоча б просто спостерігати за тобою, – він відпустив мене, — Я мріяв про тебе. Мріяв розказати тобі про це через декілька років, коли ти закохаєшся в мене так само як і я. Мріяв поцілувати тебе після цих слів і назвати тебе своїм, не сумніваючись в своїх словах. Я мріяв назвати тебе своїм хлопцем, — він ткнув у мене пальцем.

Я дивився на нього, а всередині мене було торнадо. Я відчував, що хочу торкнутись його.

— Тоді назви, – я притягнув його до себе та дістався його губ своїми. Він занадто сексуальний, коли говорить з таким серйозним лицем. Мінхо завмер. Але коли мої руки перемістилися йому на щоки, він обійняв мою талію, та притиснув ближче до себе. Його обійми були ніжними. Він поглиблював поцілунок, а я забував про все на світі. Я більше зовсім не злився. Навіть на той поцілунок з Джійон я забив. Є тільки я і він. Він сказав, що кохає мене і я йому, якогось хріна, вірю.

Він повільно відсторонився, і розгублено дивився на мене. Його самовпевнена маска спала з обличчя.

— Це значить?.. – він запитально нахилив голову вниз, очікуючи відповіді.

— Так. Це то і значить. Декілька років чекати не потрібно, бо я вже в тебе закоханий, телепню, – почав посміхатись я, спостерігаючи за реакцією старшого.

Його губи розплились в посмішці, показуючи кролячі зубки. Він прижав мене до себе одною рукою.

— Ти не уявляєш, який я зараз щасливий, – говорив він.

— Я чую. Твоє серце зараз вибухне, – сміявся я, слухаючи ритми його серцебиття.

****

— Гарний з мене актор вийшов? – питав Мінхо, лежачи у мене на колінах.

Ми були на ліжку Мінхо.

— Дуже навіть непоганий, а говорив, що не вмієш грати в любов, – дивився я на нього, гладячи по волоссю.

— Так я її і не грав. Я її приховув, а це було дуже важко, особливо, коли ти так близько.

Я нахилився, щоб чмокнути його.

— Дурень, – хихикнув я.

— Ти уявляєш, скільки я людей напряг заради цього твого: «дурень»? – він почав сміятись, обіймаючи моє коліно.
 

— Тільки не кажи.. – я злякався того, про що подумав.

— Це я попросив Джійон з тобою познайомитись та так поводитись зі мною, – він обвів поглядом кімнату, неначе сам до цього всього непричетний, — У Фелікса попросив про те довбане завдання.

— Та ну нііі, Джійон? – я прикрив рота рукою, — Цілуватись було твоєю ідеєю!? – я насупив брови.

— Це робота актора, Джі, – він піднявся, — Не дуйся, – він повалив мене на ліжко, — Мені потрібен тільки ти, – він накрив мої губи своїми, а мої долоні моментально обійняли його за шию.

Мені подобалось кожне слово сказане ним. Він так вдало змушував мене вірити йому. Іноді я боюсь, що він просто грає якусь роль, а не справжній зі мною. Він вміло може грати байдужість та зацікавленість. Єдине, що заспокоює мене, це його серце та очі. Поглянувши йому в очі, я бачу блиск, який з’являється тільки для мене, а коли чую серце, то помічаю, що воно б’ється в унісон з моїм. Дякуючи Дохі та її вибрикам, ми з Мінхо разом, як і повинно бути.

— Тепер на практиці замість Джійон буду я, затямив? – відсторонившись від його губ, сказав я.

— Затямив затямив. Бач як добре, одну букву вчителю в записах змінити і все, – засміявся він, міцно обіймаючи мене, тим самим блокуючи мої кінцівки.

— Що ти сказав?? Хееей, – я кричав та сміявся, намагаючись вирватись, але він лиш закинув ногу поверх моїх і я був повністю позбавлений особистого простору. В цей момент я зрозумів, що закохався ще тоді, коли вперше побачив його посмішку.

Так ми і заснули. В обіймах. Вдвох. Закохані та щасливі.

Багато чого для мене залишається невідомим та незрозумілим, але все це більше не має для мене значення. Мене більше нічого не цікавить, окрім мого особистого котика Мінхо. Колись ми обов’язково знімемось в фільмі про кохання, я дав собі обіцянку. Ніяких акторок так акторів з ним, крім мене. Тепер тільки я буду цілувати його.