5: Гра почалась.

— Проходь сюди, – відкриваючи двері в дім, говорив я Мінхо. Всю дорогу ми мовчали. Кожен був зосереджений на своїх проблемах в голові. Ну а мій телефон розбився. Таке враження ніби він не просто впав, а його переїхала машина! Прийдеться купувати новий, тільки де гроші взяти…

— Хані, ти вже вдома? – почулось з дальшої кімнати, – як все пройшло? – мама виходить з моєї кімнати. Ну і що вона знову там робила? Завжди, коли мене немає вдома вони нишпорять там. Я не знаю, що таке особистий простір, от що вони тільки хочуть там знайти?!
— О, ти не один.. – вона перевела погляд з мого незадоволеного обличчя на мого друга, і тепер незадоволена була вона. Хоча можливо тільки я помітив це, бо Мінхо просто представився.

— Добрий день! Я Мінхо, – він поклонився.
— Так, мамо, все пройшло добре, я вступив, прийшов речі забрати, – штохнувши Хо в напрямку своєї кімнати, сказав я. Не хотів я, щоб вони розмовляли. Ось чому не можна хоча б раз зробити вигляд, що вона рада моїм друзям? Завжди дивилась на всіх зверхньо. Знала б вона, хто батьки Мінхо, то ноги б йому цілувала.

— Джі, ану йди сюди на хвилинку, нехай твій друг почекає не тебе, – склавши руки на грудях, з дуже недобрим поглядом позвала вона мене. Що вона знову хоче? Мінхо невпевнено подивився на мене 
— Почекай, – заспокійливо кивнув я, та пішов на кухню для чергового діалогу з моєю крикливою мамою.

— Що тобі? Знову будемо сваритися в присутності гостей? Любиш ти таке, напевно, – нервова посмішка прикрасила моє лице.

— Ти мене за дуру тримаєш? Ти думаєш я не знаю, хто той хлопець? Я прекрасно пам’ятаю, чому ви вдвох рік тому опинились в участку, і які слухи про вас ходили! – вона навіть не намагалась говорити тихіше. Яку реакцію мені показати? Чого вона від мене чекає? Пояснень? Виправдань? Чи хоче, щоб я прямо зараз вигнав Мінхо за двері?

— Для чого ти заводиш цю розмову, я не розумію? Я прийшов на пару хвилин забрати вже зібрані речі, що тобі знову не так? Я покину сьогодні цей дім, і не буду тобі заважати нічим, будеш насолоджувались гарний життям, – насправді я знав, чому вона почала цю розмову.

— То це правда чи що? Ви з ним в тій кімнаті..

— Досить! – я не дав їй договорити, – нічого у нас не було, це тупі жарти однокласників, досить мене цим діставати, я вже задовбався тобі пояснювати одне й те ж! Я не гей, скільки вже можно?! – я аж підскочив на місті від злості. Кожна згадка про ту вечірку від мами закінчується тим, що вона намагається вивідати спав я з Мінхо чи ні. Я розвернувся і швидко пішов до речей.

В кімнаті сидів спантеличений Хо. Він мовчки спостерігав за моїми різкими рухами.

— Візьми, – не повертаючи до нього обличчя сказав я, показуючи на сумку. А той мовчки, без ніяких питань взяв її до рук.

Я, забравши валізу, ще раз вийшов до мами, щоб попрощатись з нею.

— Прощавай, – награно посміхаючись та махаючи сказав я, та ми з Мінхо швидко покинули це місце, яке я називав стільки років домом. Прикро, що моя мета – покинути його. Але вони самі винні. Можливо, вони не бажають мені нічого поганого, і можливо, справді переживають, але я нічого такого не помітив в їх діях чи словах. Через вечірку знаходитись з ними в одному приміщенні було нестерпно. Тато після того випадку неначе зненавидів мене. Став частіше пити, але, на щастя, я дуже рідко бачив його вдома. А мама стала істеричкою. Після кожного мого запізнення без попереджень, вона повністю обнюхувала мене і розпитувала, чи не натворив я ще чогось, чи не поєбався я ще з якимось хлопцем по п’яні. Ні, вона не була проти геїв чи лесбійок. Вона була проти мене. Їй завжди було всеодно, щасливий я чи ні, їй було цікаво тільки те, що на цей раз про мене скажуть її подруги, чи сусіди. Я б не злився на неї, якби це не переходило в ЩОДЕННІ сварки. Мені було комфортно тільки тоді, коли вдома нікого не було. Але ж так не повинно бути, так?

****

— Ось твоє ліжко, – показуючи на двоповерхову конструкцію, говорив Мінхо.
— А яке саме?.. – в кімнаті було всього 4 ліжка, отже тут можуть жити 4 людини, але в кімнаті занадто чисто..
— Будь-яке, в кімнаті будемо жити тільки ти і я, – дивлячись на мене говорив хлопець.
Сука, та в мене очі на лоба вилазять від такого тону. Він неначе насміхається наді мною. Йому весело бачити мою реакцію на таку прямоту?

— Добре! – щось занадто голосно сказав я це слово, перестарався з награною впевненістю…
— Ахахаха, та чого ти так нервуєш, не кусаюсь я, – вщипнувши мене за щоку, сказав він.
— АЙ, що ти робиш? – я приклав руку до місця, яке одразу ж почало щіміти, – щипати то нащо??
— Я ж не кусаюсь, а треба якось задовільнити свої хотіння, – з посмішкою сказав він.
— Які ще хотіння?.. – що я собі надумав в цей момент знає тільки Бог і я.
— Та жартую я, ахахаха, бачив би ти своє лице, на білку схожий, ахаха, – показуючи на мене пальцем і не стримуючи сміх, горланив він на всю кімнату. А я видихнув, і одразу насупив брови, спостерігаючи за веселим настроєм хлопця. Хоч комусь тут весело.

— Йди кудись, я речі розкладати буду, – відвертаючись від нього, сказав я, – хочу сам побути.
Мінхо затих. Скоріш за все, він зараз пильно дивиться мені в спину. З ним весело, але занадто багато спілкування за один день. Моя соціальна батарея розрядилась.

****
*від лиця Мінхо*

Після того, як ми побули у Джі вдома, він став ще більш напружений чим був. Я чув всю їх розмову з мамою. Стіни в їх домі тонкі.. Чому він так прагне донести до них, що не гей? У нього сім’я гомофобів, чи що? Він здається таким самотнім. Судячи з усього, сваряться вони дуже дуже часто. Залишати мені його зараз одного, чи ні.. Він такий милий та сором’язливий, що хочеться подіставати та посміятись з нього. Ніколи раніше себе так весело не відчував, як поряд з ним. Я хочу стати йому гарним другом, а чого хоче він? Рука потягнулась до його плеча.
— М? – він повернувся, – то ти підеш, чи ні? – його погляд так і прагне прогнати мене. Моя рука опустилась.
— Добре.
Я покинув нашу кімнату. Але я нікуди не піду, буду чекати під дверима. Всеодно мені нема куди йти. Я зупинився біля вікна, та заліз на підвіконня. Спостерігав за видом з 3 поверху.

*від лиця Джісона*

Що за дивне відчуття? Він так дивився на мене, ніби я зробив йому боляче, прогнавши. Якщо ми будемо жити з ним весь час разом, то колись ми зблизимось. Він і так спілкується зі мною, неначе я його кращий друг, чи взагалі щось більше. Але нам не можно зближатись. Ні з ким не можно. Він гарний хлопець, але я не хочу закохуватись. Я не гей. Я бі. Про що я взагалі думаю? В думкам Мінхо можливо навіть думки такої не проскочило, а я вже влюбив себе в нього і заборонив сам собі з ним спілкуватися.. Нісенітниця. Ніяких зближень. Після того, як я розклав речі по полицях, я став пильніше оглядати кімнату. Стіл Мінхо. Цікаво… Я підійшов. Все ідеально прибрано. Рамка з його фото з випускного, до вечірки. Такий милий. Здавалось, я пропалив дірки очима. Квіти, Хо, смішний капелюх, а ззаду метушня. В метушні стояв я. Я що дивлюсь в камеру?

****

— Ох ця метушня з останнім дзвоником, — я не любив шумних місць та скупчення людей, мені завжди стає зле, — і випускники ці, – дивлячись на останні їх фотосесії біля школи, говорив я, – дратують. Вони вже вільні від усього. А я..

— Годі тобі, – говорила Дохі, також дивлячись на випускників, – давай краще на вечірку зганяємо! Запросимо цих, – кивнула в сторону ще не знайомого мені хлопця, – буде весело!

****

То це Мінхо був тим хлопцем.. Який на мою думку звільнився від всього, а насправді, його скували ще більше.. Я поставив фото на місце, та вийшов в коридор. Перше, що кинулось в очі, це Мінхо на підвіконні. Я підійшов. Він що заснув? На підвіконні? Серйозно? Я нахилився, щоб роздивитись його лице. Такий розслаблений.. У нього довгі вії, гладенька шкіра, пухкі губи. Волосся спадало на закриті очі. Рука так і тягнулася їх поправити.

— Що ти робиш? – різко відкривши очі, сказав він. Я аж підскочив. Рука зависла в повітрі. Мінхо подивився на неї. Спригнувши з підвіконня, він став наближатись до мене. Я відійшов назад. А він продовжував йти. Ззаду були двері в нашу кімнату. Я вперся в них спиною. Мінхо поставив свою руку зверху. Я стояв витріщивши очі. А хлопець засміявся і натиснув на двері, які з легкістю розкрилися і ми були в кімнаті.

— Це ти що робиш? – запитав я налякано. Десь всередині промайнула цікавість, від якої мені стало ще більш страшно.

— В кімнату зайшов, спати збираюсь, – посміхаючись, Мінхо сів на ліжко, – в тебе милі руки, – він засміявся і ліг, заплющивши очі. А я так і стояв посеред кімнати, не знав куди мені подітись. Наше спілкування схоже на гру. Цікаво, грає він себе в цій грі, чи когось іншого. Він фліртує, чи це манера спілкування така? В будь-якому випадку я не повинен реагувати на це. І де вже там руки милі? Я подивився на них з обох сторін. Почувся сміх.

— Не віриш? — не підіймаючись з ліжка, сміявся Мінхо. Я швидко опустив руки.
— Та ну тебе, – я вийшов з кімнати. Здається, він хоче пограти в гру. Цікаво, хто з нас виявиться професійнішим гравцем. Я посміхнувся своїм думкам. Пограємо з ним в гарних «друзів», якщо він вже почав майже на кожному кроці підколувати мене цим. Ось і потренуюсь на ньому. Програє той, хто перший перестане грати. З цією геніальною на мою думку ідеєю я повернувся на своє колишнє місцезнаходження – середину кімнати.

— Швидко ти, – тихим голосом донеслось з ліжка.

— Моє ліжко буде зверху твого. — Мінхо наче током вдарило.

— Що? – ого, його лице здатне на таке яскраве вираження здивування… Якщо чесно, я сам не очікував таких дій від себе. Гру то я собі придумав, а ось правила до неї та план — ні. Та і це ж просто ліжко, не під однією ж ковдрою спати.

— Я хочу спати зверху, — показуючи пальцем наверх говорив я. Не знаю, як я буду там спати.. Я можу звалитися звідти, знаючи те, які у мене неспокійні сни.

— Ну добре, — все ще здивовано погодився той. І все? Ніяких запитань чому, для чого? Хіба це не дивно, що є таке саме вільне спальне місце, але я вибрав те, що ближче до нього, на його половині?

— Лягай, – сказав той, впавши далі дрімати. Ну добре.