Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Крики ставали голосніше. Вони наближались. Ми були дуже перелякані, не знали, чого очікувати. Двері були зачинені, вийти з кімнати ми не могли. Один варіант - вибити двері, та ніхто з нас не хотів відшкодовувати збитки за них сім’ї Хьонджіна, все ж, можливо це жарт чи якесь нове завдання у грі, або реально комусь загрожує небезпека, ми не могли бути впевнені.
— Та що там відбувається взагалі! — Мінхо був повен злості, дивлячись у його очі, можно сказати, що там літали блискавки, — що могло статися за 15 хвилин, поки нас не було?!
Мінхо ходив туди сюди по кімнаті. Нічого не залишалось робити, крім того, як чекати. Але чекати на що? А якщо на дім напали якісь бандити і зараз вбивають наших друзів один за одним? Наступними в черзі ми. Нас уб’ють. Якщо чесно, здавалося, смерть все ж була б краще за те, що відбувалось далі.
Почувся щолк, вимкнулось світло, відкрились двері. В дверях хтось стояв. Не було зрозуміло хто, тому що в руці був телефон з включеним ліхтариком, який світив нам з Мінхо в очі. Джерело крику було також в дверях, бо було настільки гучно, що руки так і підіймались закрити вуха. Тепер було зрозуміло, це був жіночий крик. Найстрашніше - це був крик Дохі.
Далі було наступне: Дохі штовхнули на нас з Мінхо з такою силою, що ми впали. Якесь дивне відчуття, коли я обгорнув подругу, я відчув руками її шкіру. Моє серце неначе зупинилось від розуміння ситуації. Вона була гола.
— Дохі? Ти мене чуєш? Що з тобою? — я був дуже занепокоєний, я не знав, куди мені діти руки, що робити. На нас все ще світив ліхтарик незнайомця в дверях. Дохі мовчала, вона так довго кричала, а тепер мовчить? Це тому, що відчула себе в безпеці? Тому що я поряд? Чи тут щось інше? В моїй голові було забагато запитань. Промайнула одна очевидна думка. Вона непритомна.
Мінхо просто за всім спостерігав з нерозумінням. Людина з ліхтариком зникла, залишивши нас зовсім без світла. На вулиці почулись сирени. Поліція? Чорт.
— Дохі, ти мене чуєш? — я перевернув її оголене тіло,— чорт, АГОВ, Є В ДОМІ ХТО? — у відповідь тиша. Мінхо вже давно піднявся і стояв біля вікна, не дивитися ж йому, на голу, непритомну дівчину.
— Тут немає нікого, всі втекли, — говорив хлопець не повертаючись, поки я переніс тіло дівчини на ліжко, щоб вкрити ковдрою, бо одягу не було, — за вікном поліція, їх викликали сюди, нам кранти, — серйозним голосом промовив Мінхо. Він був занадто спокійним, настільки, що аж лякав. Але в моїй голові зараз літали догадки, що могли зробити з Дохі. Невже її згвалтували? Перевівши погляд на її обличчя я помітив, що очі її були зав’язані. Виходить, вона не бачила, хто з нею це вчиняв, або це була якась гра. Але що робити зараз? За пару секунд сюди прийде поліція, що їм говорити? Чому ми просто не втечемо? У нас був час це зробити, але який сенс? Та і як я можу кинути свою подругу та ще й у такому вигляді? Забагато питань.
***
Почувся звук відкривання дверей, але він був таким гучним, що було не зрозуміло, відкрили двері чи вибили. Біг. Перед нами опинився чоловік середньої статури, одягнений в форму, у нього був пістолет. Чоловік направляв його то на мене, то на Мінхо.
— Ти, - звертаючись до мене говорив поліцейський, — швидко відійди в сторону, - він показав пістолетом в сторону вікна, тим самим давав зрозуміти, куди мені йти. Я без питань відійшов. Не міг же я сперечатись з ним, а то ще накормить свинцем.
Поліцейський перевів погляд на ліжко, там лежала дівчина. Він повільно підійшов, не зводячи з нас очей, та підняв ковдру. Йому вистачило секунди, щоб оцінити ситуацію. Він взяв рацію та сказав:
—Йон Хо, йди на підмогу, тут підозра на згвалтування, і викличи швидку, — поклавши рацію він накрив дівчину знову ковдрою та наказав нам йти за ним.
***
В поліцейському відділенні ми опинились в 21:30. Не довгою була вечірка. Дохі відвезли до лікарні на обстеження, а ми з Мінхо здали тест на алкоголь в крові. Ну і звісно його було достатньо. Ми випили немало. Але ж ми ще й неповнолітні. Викликали наших батьків. Почався допит. Я не знав чого мені очікувати. Що буде далі? Я не знав, як це вплине на моє майбутнє, та й не думав про це. Нас допитували довго і занадто грубим тоном.
— В чийому домі ви були?
— Хьонджіна
— Хто такий Хьонджін?
— Мій однокласник
— Де він зараз?
А й справді, куди подівся Хьонджін? Це ж його будинок, куди він міг зникнути. Зникли всі, не тільки він. Щось тут не так, невже вони всі реально нас кинули?
— Не знаю
Я відповів ще на декілька питань, потім ті самі питання стали задавати Мінхо, щоб перевірити брешу я, чи говорю правду. Всі відповіді збіглись. Ми не брешемо. Але й вірити нам на слово не могли, бо крім нас свідків не було. Всі сиділи в напруженій тиші. Батьки, які відпустили нас гуляти з однокласниками, сиділи оторопівши. Вони не знали, як реагувати на слова поліцейського. Можливо вони дійсно повірили і думали, що їх син гвалтівник. Тишу і роздуми кожного з нас розвіяли кроки. В відділення прийшла звістка, Дохі отямилась. Чи можно було нам до неї їхати? Ні, поїхав один поліцейський. Ніхто не знав, що саме вона бачила, і чи бачила взагалі. Що ж вона скаже на допиті?
***
— Ви Дохі? – заходячи до палати запитував правоохоронець. Він сів на стільчик біля ліжка та дістав записник, – зараз ви все мені детально розповісте, хто, що, і де. Чому ви опинились в такому стані? Ви щось пам’ятаєте? Чому у вас були зав’язані очі?
Дівчина спокійна почала розповідати, що з нею сталось. Виявилося, коли вона пішла до вбиральні, їй ззаду натягнули пов’язку на очі і закинули в якусь кімнату де її і роздягнули. В останнє вона чула голос Джісона, її друга. Біля неї було два хлопці.
— Ви думаєте це зробив Джісон? – запитав поліцейський, – ви йому довіряєте?
Дівчину застрясло. Чомусь на ім’я свого друга вона реагувала дивно і з невпевненістю вона сказала:
— Я не знаю.. Його закрили в кімнаті з іншим хлопцем, ніхто не знав, що вони там робили і для чого їм була я. Я нічого не бачила.. – пускаючи сльозу казала дівчина.
Чоловік дописав останні рядки, побажав швидкого одужання і вийшов. Він протер лоба рукою.
— Тяжко буде з цими малими, – похитавши головою сказав він і покинув лікарню.
****
Задзвонив телефон, який вирвав мене зі спогадів. Всеодно я не міг більше згадувати ті події, занадто вже часто я сидів на підлозі, дивлячись в одну точку.
— Алло?
— Доброго дня, Хан Джісон. Ви хотіли вступати на акторське? Творчий конкурс зазначено на…
Ось. Вже дуже скоро мені доведеться зіштовхнутися з ним. Зі своїм страхом. Я буду вступати на акторське. Мені доведеться співати, танцювати, розказувати вірші перед суддями. Я так боюся сцени, але бажання стати актором більше цього. Я навіть не знаю, чому саме акторське.. Я не хотів, щоб бачили, як на мене вплинув той випуск з 11 класу. Можливо, саме через це я хочу на акторське. Щоб не бачили моєї слабкості. Награно посміхатись буде моїм завданням, моєю роботою. Я дізнаюсь, як грати у щастя.
— Алло? Ви чуєте мене? Повторюю, творчий конкурс за 2 дні, чекаємо на вас, гарного дня! – жінка повісила слухавку.
Час готуватись. Скоро ми зустрінемось.