11: Якби я від початку знав..

В мене ставались раніше приступи тривоги, але я думав, що це поодинокі випадки, і такого більше не буде, але виявилось інакше.

— Джі.. – відсторонився від мене Мінхо, коли запевнився, що моє дихання стало знову рівномірним. — Що з тобою?

— Це… Я не знаю, мені просто стало не по собі від такої кількості людей в аудиторії, – зморщивши лоба я відійшов на декілька кроків від співрозмовника. Насправді, мені не хотілось, щоб він бачив мене таким. Мені не хотілось, щоб мене взагалі хтось таким бачив. Слабким та заплаканим. Ганьба.

— Панічна атака?.. – припустив хлопець.

— Можливо. Все, давай забудемо. Дякую, що побув зі мною та заспокоїв, – я дивився на м’який вираз обличчя Хо та на його сяючі очі. Він переживав. — Ти справжній друг.

Він кивнув головою.

— Нічого, – видихнув, — для цього друзі і потрібні, – постукав мене по плечу та розвернувся, щоб повернутись назад на пару. Ось так просто, неначе нічого і не сталося. Ну а дійсно. Чого я очікував?

Як тільки двері за ним закрились і Мінхо заховався від мого погляду, я почув якусь суперечку супроводжену криками. Десь неподалік. Я озирнувся. Ой, а вони що тут роблять?

На лавці подалі сиділи Фелікс з Синміном, а Хьонджін стояв поряд і щось пояснював, чи просто кричав, хто його знає, що то він робив, але я вирішив підійти.

— Чому ви тут? – потираючи скроню, я наблизився. Синмін просто мовчки за всім спостерігав.

— Оооо, Джі, привіт тобі. А де Мінхо? – розвалившись, неначе король, Фелікс запитав та дивився кудись позаду мене, шукаючи, вочевидь, свого брата.

— На парі. Де ще йому бути? – піднявши брову огризнувся я.

— Ну наприклад у твоїх обіймах, – хмикнув біловолосий.
То вони бачили нас? Я не помітив, як вони підходили.. Соромно, що мене бачили таким ще й вони..

— Фелікс! – підстрибнув Хьонджін. — Як ти можеш таке говорити? Краще давай розкажемо, чому ми прийшли.

— Боже, добре. Якщо коротко.. Дохі повернулась, – він спостерігав за моєю реакцією, а мої очі почали розширюватись.

— Хто хто?? – перепитав я, щоб впевнитись. Може, мені почулось?

— Дохі. Забув її чи що? – скривився Лікс.

То мені не почулось? Дохі повернулась? Та сама
Дохі, яка була моєю подругою, обдурила мене, і поїхала в іншу країну? Чого б це їй повертатись?

— Пам’ятаю. Чому вона тут? – я намагався стримати емоції, щоб не показувати сильної зацікавленості, але насправді мені пиздець як цікаво, чому вона тут.

— За тобою мабуть засумувала, – посміхнувся хлопець, а потім, коли не побачив ніяких емоцій на моєму обличчі, продовжив, — Та звідки я знаю, чого її приперло. Можливо, знову хоче зіпсувати життя комусь з вас, – двинув плечима. — Неважливо. Просто передай ці слова Мінхо. Думаю, для нього це буде важливо.

Я кивнув.

— Добре..

— Ну все. Дякую за вашу виставу на порозі, – звернувся він до мене, – і за компанію, – звернувся до Синміна. — Пішли, драмаквін, – глянув він на секунду на Хьонджіна, і пішов вперед, а Хьонджін попрощався з нами, та побіг за своїм другом кричучи щось по типу: «яка ще драмаквін», а Фелікс у відповідь лиш посміхався, та гладив його по голові. Мило. Я став помічати, що поряд з Хьонджіном він стає ніжнішим, і навіть слідкує за своїми словами. Інколи.

— Мда…. Хто така Дохі? – нарешті встав з лавки Синмін та підійшов до мене.

— Довга історія.. Краще пішли на пару повернимось. А то залишимось без пари, – мовив я, та пішов до приміщення, на що Синмін двинув плечима та пішов слідом.

***

— Хм.. Яку саме будемо робити постановку? – запитала дівчина, звертаючись до Мінхо.

Всі розділилася на пари. Кожна пара складалась з першокурсника та другокурсника. У кожного своя тема, яку вони оберуть на свій розсуд. Треба розіграти невеличку сценку, щоб побачити, які почуття тобі найскладніше зіграти, та над чим треба буде більше працювати. Я був в парі з якимось хлопцем, з яким ще навіть не познайомився.

Наша компанія з нашими партнерами сиділи в кругу і обговорювали наступні дії.

— Не знаю.. Маєш щось на увазі? – запитав Хо.

— Можливо щось про кохання? Це буде дуже легко та сподобається викладачеві! – відмовила та.

— Кохання? – він на мить застиг, — Знаєш, закоханість в мене виходить грати найгірше . Не думаю, що у нас це добре вийде..

— Може і ми нарешті обговоримо нашу тему? Я Бан Крістофер Чан. Можна просто Кріс, або Чані, – простягає руку, очевидно, мій партнер, перебиваючи мої спостереження.

— Я Хан Джісон, – простягаю руку у відповідь, та жму чужу.

— Джісон.. Знайоме ім’я.. – тихо пробурмотів той собі, але я на це нічого не відповів. А що хіба, може помилитись. Я його так точно не пам’ятаю. — Так.. Яка тема тобі до душі?

— Не знаю, але точно не кохання, ми ж не будемо як останні ЛОШКІ грати якісь соплі, так? Це аж занадто БАНАЛЬНО, так? – розкричався я майже не на всю аудиторію, після чого всі погляди, в особливості Джійон та Мінхо, були прикуті до мене. Синмін похитав головою, накриваючи очі рукою. Я так і чув це «дурень» з його вуст, але він нічого й не вимовив.

— Ам… Ну.. Звісно не будемо, якщо ти так вважаєш.. – ніяково відповів Чан. — Давай обміняємось номерами, і вже потім все вирішимо, окей? – напевно він не хотів, щоб я видав ще бозна що, щоб на нас всі дивились. Ну ось. Мінус репутація, та щоб вас…

— Окей, – мовив я, після чого просто продиктував йому швидко свій номер, а після спостерігав, як він кланяючись перед купою поглядів покинув кімнату.

— Ну ти і бовдур, – шикнув Синмін, який вже підповз до мене поближче. — Ти занадто палишся, розумієш?

— Що? Ти про що?

****

Пари закінчились, тепле повітря під вечір ставало душним, що нагадувало, що ще зовсім недавно було літо. Я мовчки йшов вперед дивлячись собі під ноги, а поряд йшов такий же мовчазний Хо. Ми все ж в одній кімнаті живемо, тому цього не уникнути. Синмін сказав, що якщо я буду продовжувати поводитись так дивно, то кожен дурень зрозуміє, що я нерівно дихаю до Мінхо, але хіба ж це правда? Все що я відчував до нього — це роздратування. Якого чорта він не обрав мене в пару? Ні, ну серйозно. Я розумію, що між нами не все так просто, є деякі нюанси, але ж якщо ми продовжуємо спілкуватись як друзі, то міг би й скласти компанію у виконанні завдання своєму другу.

Тиша між нами з кожним разом ставала все напруженіше, з кожним кроком, шелестом листів, та стукітом кросівок об бруківку. Тиша була занадто гучною.

— Ой, Мінхо! – я зупинився, від чого зупинився і хлопець поряд, дивлячись на мене запитально. — Дохі. Дохі приїхала, вона повернулась в Сеул! – обличчя хлопця напроти скривилось, — Це Фелікс сказав, він приходив сьогодні зранку.

— Знову вона. Чому їй знадобилось сюди їхати? – роздратовано, але без здивування говорить він скоріше сам до себе, аніж до мене. — Сподіваюсь, це не якийсь черговий, підлий план моїх батьків, – рушаючи з місця промовляє він.

І ми знову йшли в тиші до самого гуртожитку, але на цей раз в повітрі була не тільки ніяковість, а й роздратування та злість.

Коли ми були перед дверями кімнати, я згадав, який конфуз був сьогодні зранку. Ойой…

— На тобі. А що це з моїм чайником? – увійшовши, та починаючи одразу роздягатися, говорив Мінхо, але злість, здається, спала.

— А…. – я закрив двері. — Вибач.. Я обпікся і упустив його на підлогу.. – те, що я ще погрався ним у футбол Мінхо знати було не обов’язково.

— Он воно як.. Зрозуміло. Купиш новий, – казав через плече, знімаючи сорочку. Його спина була така чиста та широка, що я задивився на нього. Спочатку спина, потім плечі, м’язи рук. Він здавався доволі сильним.

— Ах, мені боляче, ти ж так дірку в мені пропалиш, повернувшись до мене, посміявся Хо. Погляд сам ковзнув по його тілу. Такий привабливий без футболки, так і хочеться торкнутись. Але зловивши себе на цій думці, я одразу подивився йому прямо в очі. Він стояв та посміхався одним вуголком губ навіть і не думаючи одягатись. Я почервонів.

— Одягайся вже! – відвівши погляд кудись в сторону, швидко кинув я, але він почав підходити. Так, добре. Спокійно, він завжди так себе поводить. АЛЕ Ж НЕ БЕЗ ФУТБОЛКИ. Поки я думав, куди себе подіти, його тіло притиснуло мене до стіни. Від нього віяло теплом та дуже смачним парфюмом, який завжди пах на всю кімнату, коли він кудись збирався.

— Джісон, – тулячись носом до моєї щоки сказав. В мене мурашки пробіглись по шкірі. — Я ж бачу, що ти хочеш торкнутись мене, – проводячи кінчиком носу лінії по моїй щоці,  він спускався до шиї.

Мене завжди дивувало, чому я завжди просто мовчки стою як вкопаний та нічого з цим не роблю. Все дуже просто. Я не хотів нічого з цим робити. Мені дійсно подобались такі дії від нього, і десь потайки всередині я тільки цього від нього і чекав. Але ж це точно не про кохання, це про гру? Губи торкнулись шиї, лишаючи мокрий поцілунок. Думки вмить розвіялись і я лиш чув власне серцебиття.

— Мінхо, що ти робиш? – нарешті відреагував я.

— Чому ти стримуєш себе, якщо хочеш мене? –  підняв погляд на мене. Його очі були такі.. Задурманені? Неначе туман, і ця посмішка.. Така приваблива.. Дивлячись на його губи, я уявляю, які солодкі вони на смак.

Тяжко видихнувши, я все ж зміг видати:

— Не розумію про що ти. Я нічого не хочу, – а в думках одразу ж пожалкував про ці слова, бо все протилежне тому, що я сказав.

Мінхо дужче усміхнувся та стукнув пальцем по моєму носику.

— Ти не вмієш брехати, – хихикнув, а після цього його обличчя змінилось на постійне, беземоційне. — Чайник. Не забудь, – сказав, після чого повернувся до свого минулого місцезнаходження та одразу надягнув футболку. А я так і стояв на місці, думаючи, чому я відчуваю бурю емоцій від його доторків.

****

— Слухай, Хьоне, то ти будеш з Джійон сценку про кохання розігрувати? – запитав я, натягуючи толстовку. Новий день. Нові цілі. Новий я. Вчора я придумав безліч відмовок, чому мені не хочеться, щоб Мінхо був в парі з тією дівкою. Бо їй подобається Мінхо, бо вона хоче використати сценку для своєї вигоди. Вона хоче стати з ним ближче. Але все ж, яке мені діло? Всі ці відмовки якраз виглядають так, неначе я ревную. Але це ж не так! Я просто не хочу втрачати друга.. Але ж він не перестане зі мною спілкуватись через неї. Тоді кого чи чого я боюсь?

— Так, кохання, – закотивши очі, відповів той. — Якщо чесно, не дуже хочеться то розігрувати, але якщо вона так хоче, то нехай буде. В мене всеодно немає інших ідей, – двинув плечима.

Серйозно? Немає ідей? Та можна зіграти будь-що, а в нього немає ідей? Та я йому зараз штук двісті накину, тільки б вони не грали ту срану любов.

— І цілуватись ви будете? – запитав я, наче запитую я це просто так, як звичайне запитання, і неначе всередині зараз не відбувається якийсь хаос від страху бути поміченим.

— Можливо. Ти скоро там? Пішли вже, – подивився він на годинник та почав мене підганяти.

— Пішли, – тихо відповів я, намагаючись не думати про те скоре «можливо».

****

— Я вважаю, що ти повинен признатись йому, – говорить мені Синмін, після моєї 20-хвилинної розповіді про те, чому в парі з Мінхо повинен бути я.

— Та ти не розумієш! Немає в мене до нього ніяких почуттів! Він повинен бути зі мною хоча б через те, що довше мене знає. Та якого чорта він з нею взагалі? – майже підстрибуючи продовжував я.

— Боже, досить! Признайся вже самому собі, що все ж він тобі подобається. Ну не психував би ти так, якби ви були лише друзі, – у Синмо голова вже боліла від незамовкаючого Хана.

Але ж як він може мені подобатись, якщо я сам вирішив залишились з ним друзями? Якщо б це було дійсно так, то чи вчинив би я так? Чи все ж я просто злякався такої близькості за такий короткий час. Він приваблює мене як людина, це я визнаю. Але на рахунок любові.. Це вже занадто.

— Ні. Він мені не подобається, – твердо мовив я.

— Та це вже навіть смішно. Поглянь на себе зі сторони. Як тільки він контактує з Джійон, ти зі шкури лізеш, щоб він звернув на тебе увагу. Я не здивуюсь, якщо ти продумуєш якийся план по руйнуванню їх пари, – склавши руки на грудях, доволі аргументовано відповів друг на мої заперечення.

— Але..

— Досить. Ти не вмієш брехати. Не вмієш! – крикнувши перебив Синмін. Мабуть за ці двадцять хвилин перерви я повністю забив йому голову.

Йшли коридором до потрібного кабінету ми в тиші. Зараз буде репетиція сценок, які ми маємо показати вже на наступній неділі. В нас буде час потренуватись й поза університетом, але нам виділяють достатньо годин на підготовку в стінах цього закладу, щоб скоріше побачити наші слабкі та сильні сторони. З Чаном ми вирішили зіграти сцену ворогів. Треба показати ненависть. Ох, що що, а це в мене точно вийде.

Зайшовши до кабінету всі вже були в зборі. Синмін покинув мене, постукавши по плечі. Він пішов до своєї партнерки, ім’я якої я не знав, та якось і всеодно. Поки оглядав всіх присутніх, я зауважив, що Чонін, слідкував за кожним рухом Синміна, а коли вона зустрічались поглядами, то ніяково посміхались. Ніяковість? Між цими двома? Я щось пропустив?

— Добрий день, студенти, – зайшов викладач. — Перейдемо одразу до діла. Я сподіваюсь, що ви придумали, які сценки ви розіграєте. Сьогодні я прослідкую за вашою постановкою, поки не зважаючи на акторську гру. Можливо, підкажу дещо, – дочекавшись кивка від всіх присутніх, він продовжив, — Хто буде першим?

— Ми, давайте ми, – вигукнула та особа, яку я найменша хотів зараз почути. Джійон. Я перевів погляд на Хо, який був не дуже задоволений цією ідеєю, але нічого не залишалось, як вийти на середину аудиторії.

— Добре. Мінхо та Джійон, значить, – він щось позначив в своєму записнику, — Що показувати будете?

— Кохання! – замріяно відповіла дівчина, дивлячись на хлопця, що стояв поряд.

— Вау, кохання, – вчитель трішки здивувався, — Насправді, його дуже важко грати, ви знаєте про це?

— Нічого, в нас все вийде! Це легко, особливо, коли грати тобі не потрібно, – посміялась дівчина, викликавши ніяковість у вчителя та злість у мене. От же ж. Навіть не приховує. Взагалі прямо говорить про це. Дурепа.

Далі я просто спостерігав. Дивився за кожним рухом його тіла, намагаючись віднайти хоч найменший натяк на те, що дівчина йому також подобається. Вони вирішили поставити танець. Танець закоханих, відображаючи у ньому всі свої почуття. Кожен рух Мінхо заворожував, що я б не повірив, що тільки вчора в нього зародилась ця ідея. Таке відчуття, неначе він танцює все своє життя. Це те заняття, яке дійсно підходить йому. Рухи плавні, але швидкі. Чіткі, але чуйні. Погляд відвести неможливо і від цього обличчя. На зосередженому обличчі було видно те, що йому подобається те, що він робить. Він відчував кайф від кожного свого руху, від чого відчували кайф і всі оточуючі. Якщо ти отримуєш кайф від своєї роботи, то ти виграв це життя. Я не помітив, як вони зупинились. Танець Мінхо викликав в мене посмішку задоволення. Дівчина повернулась до вчителя та щось запитала.

— Так! Чудова ідея, спробуйте! – відказав він їй, на що та аж підстрибнула, а потім підійшла до свого партнера. Вони обидва важко дихати після танцю. Повільно підійшовши, вона положила свої руки Хо на плечі, затягуючи у поцілунок. Він не пручався. Навпаки. Поклав руки їй на талію. Поцілунок не тривав довго, бо Хо розірвав його. Нахиливши Джійон, тримаючи її однією рукою, він подивився перед собою, тим самим завершуючи міні-виступ. Всі були здивовані, але почали плескати в долоні, а я завис на моменті їхнього поцілунку. Що це, бляха, тільки що було?

Наші погляди зустрілись. Моя посмішка давно спала, а серце почало калатати. Було якось.. Було якось боляче чи що? Мої широко розплющені очі дивилась прямо на нього, спокійного. Час неначе зупинився. В очах починало щіміти. Відчуття, неначе мені зрадили, хоча взагалі винен у всьому я. До того, як в мене почали виступати сльози, я встиг попроситись вийти. Приїхали. Йшовши по коридору я не розумів куди, навіщо і для чого я йду. Всередині бушує злість, образа, ненависть. А найбільша образа була на себе. Цього б цирку не було, якби я від початку знав, що я відчуваю.

Задзвонив телефон. Не дивлячись на екран, я підніс його до вуха.

— Привіт, Джісоне. Це я, Дохі. Не проти зустрітися?..