6: Мої почуття неправильні?

Пройшло декілька тижнів нашого з Мінхо спільного життя в гуртожитку. Насправді, моє враження щодо його беземоційності були хибними, він ще тей веселун! Ні один день не приходив без жартів. Найголовніше те, що він завжди влучно вирішував, куди вставити жарт, а де краще промовчати. Звісно без його підколів не обходилось, але вони ніколи не переходили межу. Він ні разу не образив мене.

— Джі, я в душ, – з рушником на плечі сказав Мінхо.

— Гей! Я теж збирався йти, — швидко підскочивши зі стільця та шукаючи поглядом свій халат, сказав я.

— То пішли разом, – він взяв мій халат з вішака, підійшов ближче та протягнув його мені. На його лиці була доброзичлива посмішка на всі зуби, але я то розумів, що вона награна. Але ми ж з ним граємо у гру. Я протягнув руку, але Мінхо притягнув мене до себе, приклавши силою мою руку до його спини, щоб це було схоже на обійми. На лиці посмішка перетворилась на легку, багатообіцяючу. Але його видав ковток, який я одразу ж помітив. Нервується.

— Пішли, допоможу тобі натерти спинку, – провівши легенько пальцями по спині хлопця, сказав я.

Я думав, що він відступить, не очікувавши такого. Я уважно слідкував за поглядом, чекаючи, доки той почне бігати, але його погляд перейшов з очей на губи, з губ на шию, а з шиї вниз. Він повільно блукав по мені очима, а його вуста привідкрились. Я облизав губи. Я інколи роблю так, коли нервую, але цього разу я не можу нервувати! Я повинен зіграти впевнено. Чорт, чому його губи виглядають такими вологими..

Його погляд повернувся на моє лице. Він хмикнув, а рукою на декілька секунд доторкнувся щоки.

— Заспокойся, я жартую, – він відійшов від мене, та покинув кімнату, а я нічого не зрозумів. Я подивився вниз. ЧОРТ, ЩО ЗА ХУЙНЯ. Я підбіг до дверей, і визирнувши крикнув:

— ЦЕ НЕ ТЕ, ЩО ТИ ПОДУМАВ, – сука як можно було не відчути цього. Мінхо, який відійшов всього на декілька метрів зі сміхом кинув:

— В тебе є декілька хвилин вирішити всі свої проблеми, поки я буду в душі, для полегшення, користуйся фантазією, – піднявши вгору руку з сердечком з пальців, він ще раз засміявся, та заховався за вугол коридору. Ні, ні, ні, це точно не через нього! Просто ми живемо разом, а отже в мене немає можливості залишитись одному і.. задовільнити свої бажання. Як же ніяково, що він це побачив, що він тепер подумає? Піздец. Але його привідкриті губи…

****

Таких історій за останній час було досить багато. Я хоть і намагався грати, ніби мені це подобається, але Мінхо завжди перемагав в цій грі. Я не міг про це не думати. Чим більше ми спілкувались та дізнавалась один про одного, тим його жарти ставали більш тактильними. Коли ми разом проводили час на вулиці, він міг мене приобійняти, коли стояв до нього задом вдарити мене по сідницях. Можливо це і переходило межу жартів «друзів», але я не жалівся. Чим небезпечніша гра, тим цікавіше.. Але грати з таким хлопцем як він — це вже небезпечно.
Він сказав, що можно називати його Ліно. Це його псевдонім такий. Коли він викладав щось в інтернет, то використовував його. Оце в нього фантазія, я б собі нічого не зміг придумати..

Кожен наш день проходив весело і мені все подобалось. Я був радий, що моїм сусідом був він. Через декілька днів буде вересень. Ще трішки і почнеться навчання. Я дуже чекаю цього. Не знаю, що мені очікувати від нього, але не терпиться почати ходити на пари, та познайомитись з кимось новим! Залишилось 3 дні. Першого вересня буде гулянка для першокурсників. Прямо як тоді вечірка. Але я не буду повторювати старих помилок. Я не буду грати ні в які чортові ігри! Але туди піти повинен, там будуть мої однокурсники.

****

— Які плани на сьогодні? — запитував Мінхо, запиваючи печиво чаєм. Ми снідали. Теплий літній ранок, чай, вільний час, за вікном співають пташки. Останні дні літа були такими спекотними. Я насолоджувався цим.

— Не знаю, можливо, піду прогуляюсь, – двинувши плечима сказав я, – хочеш зі мною? – я б хотів провести з ним час. Він єдина знайома мені людина, яка цікавить мене. Він трішки був здивований такій пропозиції, бо я ніколи не звав його з собою, це завжди робив він.

— Звісно, я залюбки, – посміхнувся він, – тоді давай вже збиратись! – він підскочив, залишивши на столі чашку з недопитою, солодкою рідиною. Чашка була надбита, покоцана, було видно, що її дуже часто використовували. Але вона все ще виконувала свою функцію, і з неї було пити чай набагато зручніше, ніж з інших, нових. Не дивлячись на всі її пошкодження, її не викидають, навпаки, з кожним новим пошкодженням вона стає ціннішою, бо чим більше можливість втратити її, тим більше розумієш, що вона стала тобі незамінною.

— Чашка сподобалась? – натягуючи на себе футболку, говорив позаду Мінхо.

— А, таак.. гарна, – встаючи з-за столу, відповів я. Задзвонив телефон. Хто б це міг бути? Не в багатьох людей є мій номер телефону.. А в кого він і є, вони про мене не згадують. Я підійшов до лежачого на столі телефону. Мама.

— Алло? – насправді, я дуже не хотів з нею говорити, але вона ніколи не телефонувала мені просто так. Ніколи не дзвонила дізнались, як в мене справи, чи гарно я себе почуваю, чи поїв. Вона не була схожою на класичних мам.

— Джі, привіт, як ти? – голос був схвильований.

— Говори одразу, що ти хотіла? Не потрібно цих невдалих вдаваннь турботливої матусі, – я вже не був радим, що підняв слухавку.

— Нам потрібно зустрітись, сталось дещо серйозне. Зустрінемось біля нашого сімейного озера, – повісила слухавку. Ну і що це значить? Я навіть не встиг сказати ні! Озеро.. Коли я був меншим, ми з батьками завжди ходили туди купатися. Там було дуже весело. Пісок, синє, чисте від хмар, небо, батько вчив мене плавати. Гарний спогад, але це все давно в минулому, це був одиничний випадок. Всі ми вдавали з себе гарну сім’ю тільки тоді, коли хтось на нас дивився. Чому саме туди? Що взагалі у неї сталось?

— Хо, мені треба зустрітись з мамою, – мені стало сумно, замість гарної прогулянки з Мінхо мені доведеться пертися на зустріч з мамою. Ось чому завжди так? Вона навіть зараз псує мої плани!

— Добре, але я з тобою, – вже повністю зібравшись, сказав він. Насправді я очікував саме цього. Я дуже хотів, щоб він пішов зі мною. Я посміхнувся. Та кивнув.

— Добре! Пішли, – кладучи телефон до кишені, я попрямував до дверей. Зачинивши кімнату ми пішли з гуртожитку.

Так жарко. Я махав руками, направляючи в сторону свого лиця прохолодне повітря. Але це майже не допомагало. Проходячи вулицями, я вдивлявся в обличчя людей, але ні одного не зміг запам’ятати. Дивне запаморочення в голові.. Я взяв Мінхо за руку.

— Ти чого? – збентежено повернувся до мене хлопець, але руку не кинув.

— Вибач.. Просто мені стало страшно, – повітря катастрофічно не вистачало. В роті швидко пересохло, але ми були майже на місці. Біля цього озера завжди було купа виїзних магазинчиків, якщо їх можно так назвати. Всі вони були наповнені шкідливою їжею та газованкою. Мало де можно було зустріти просту, негазовану воду, бо всі, хто приходив сюди, приходили відпочивати. Навіщо на відпочинку пити просту воду, якщо є кола? Ось і я не знав. Але я сподівався віднайти на полицях принаймні одну пляшечку.. Як тільки перед очима показалась територія озера, я оглянувся. Нігде не було ні одної людини. Дивно, сьогодні так жарко, а ніхто не купається. Ми весь час йшли з Мінхо за руку, і він спостерігав за моїм станом. Я побачив трішки далі від нас єдину фігуру, скоріше за все це і була мама.

Як тільки ми підійшли до неї, її погляд впав на наші руки. Її обличчя з спокійного різко перейшло в явну злість. Вона смикнула мене на себе, розірвавши наш з Мінхо «замок». Моє дихання ставало все швидше від якогось незрозумілого страху. Вона здавила мої пальці, з такою силою, що я закричав.

— Що ти робиш? Відпусти!! – я намагався вирватись, але хватка була настільки сильною, що я не міг нічого вдіяти. В мене на очах виступали сльози.

— Та що ти витворяєш? Для цього ти пішов вчитись? Заради нього? – вона кивнула в сторону Мінхо, який просто спостерігав, витріщивши очі, – ти знаєш, як ти ганьбиш нашу сім’ю? Як я могла виростити хвору на голову дитину? – вона почала тягти мене в бік води, – ти зробив неправильний вибір, коли зв’язався з ним, а я зробила неправильний вибір, коли передумала робити аборт, – вона тягла мене все далі. Води давно було по пояс. За своїм серцебиттям, я не чув нічого. Голос різав вуха. В горлі неначе лазили павуки, я хотів відкашлятись, але не міг. Вся увага сконцентрована на болі в руці, який переходив на все тіло. Вода змінила колір, чи в мене галюцинації? Вся вода перетворилась на червону речовину, небо стало повністю чорним. Мої очі бігали, не знаючи, де зупинитись.

— Я тебе ненавиджу. ПОМРИ!!!! – важкі руки перемістилися на шию, занурюючи мене в червону воду. Сльози також сталі червоними. А на обличчі жінки світилась щаслива усмішка, прямо як в тому спогаді з дитинства біля озера, тоді я вперше бачив її посмішку, а сьогодні.. в останнє? Речовина ставала все в’язкіше. Крик, не доходячи до поверхні, розсіювався. Рот заповнився речовиною, яка пробиралась далі, доходячи до легень. Все тіло пекло. Серцю з кожною секундою все більше не вистачало місця. Вже зовсім скоро очі перетворяться на застиглі, чорні камені, а тіло розчиниться. Рука закаменіла, тягнувшись до поверхні, в надії зробили хоч один вдих. Остання спроба. Німий крик.

— ДЖІСОН!! – холодну руку хапає гаряча.

— АААА, – гучний виск дуже налякав мене, я відкрив очі. Мінхо був таким збентеженим. Моє обличчя було мокре чи від поту, чи від сліз. Дуже швидко здіймались мої груди, але здіймались. Отже, я живий? Тривожність скрутила все всередині. Пішли сльози. Моя рука щиміла. Я перевів на неї наляканий погляд, було страшно побачити поламані пальці. Її зжимала сильна рука хлопця.

— Джісон! Все добре, чуєш? Це сон!! Тобі приснилось жахіття!! – він намагався заглушити мої ридання обіймами. Хо не відпускаючи руку, притягнув мене до себе іншою рукою. Моя голова була у нього на плечі. Плач переходив у схлипи. Заспокоювало погладжування по голові. В цьому відчувалась небайдужість.

— Тихо.. – шепіт пронісся кімнатою. Пальці поглажували мої. Так обережно та занепокоєно. Я поклав руку йому на плече та відвинув його. В його очах було моє відображення. Він витер останню сльозу, яка зрадницьки покотилась, варто було мені глянути на нього. Він справді переживав за мене? Це у нього така тепла рука.. Я здавив долоню. Навіть батьки не заспокоювали мене після жахіть, завжди казали, що це дурниці, і я вже дорослий. Це погладжування по голові змушує мене думати, що я можу бути важливим комусь.. Мої сни ніколи не брались з порожнечі. Всі негативні емоції, які я отримував впродовж дня, всі мої почуття, все, над чим я не хотів замислюватись доганяли мене вночі. Мені або не сниться нічого, або жахи. Не пам’ятаю нічого позитивного. Мама завжди хотіла, щоб я був ідеально правильним. Наказувала не показувати свої почуття, бо мені цього не можно. Я повинен бути сильним. Коли очі починали щіміти від сліз, я закривався в кімнаті, щоб ніхто цього не бачив, та не почав казати, що це неправильно. Я не мав створювати проблем. Але я створив, пішовши на вечірку. Після цього все стало ще гірше. Якщо біля мене бачили хлопця, то казали, що я вчиняю неправильно, і так не можно. Мої почуття неправильні. Але що робити, коли батьки, які повинні любити мене більше всіх на світі, які повинні були показати, що таке любов, що таке потрібність — показали лиш те, що таке вдавана правильність, а цей хлопець одним лише доторком, одним словом, одним поглядом довів, що неправильні не мої почуття, а чуже сприйняття їх. Батьківські обійми ніколи не заспокоювали мене, вони викликали дискомфорт. Я давно не чекав від них любові. Кожного разу, коли я хотів поділитись з ними своїми переживаннями, розказував, як пройшов мій день, вони лиш розказували, що в цьому дні я зробив правильно, а що ні. Як я мав вчинити, що я мав сказати . Вони ніколи не слухали мене до кінця. Від їх погляду мої думки збивались і мені ставало соромно за те, що я відчуваю, за те, що я розказую про це іншим. Кожного разу я звинувачував себе в емоційності, сидячи на підлозі, і вирішував більше ніколи нічим не ділитись з ними. Але з кожним тихим днем, моя жага отримати хоть краплю розуміння, хоч краплю любові перемагала і я знову намагався розповісти про свої почуття, але краще підбираючи слова, щоб не було до чого причепитись. Але вони не хотіли розуміти. Вони продовжували говорити про правильність дій до тих пір, доки я не перестав намагатись. Я більше нічого від них не чекаю. І ні від кого не чекав. Але Мінхо дав мені частинку того, чого я так сильно хотів отримати багато років. Я дуже йому вдячний.

— Дякую тобі, – витираючи носа, нарешті промов я.

— Ти кричав уві сні, я злякався, в тебе часто таке? – відпустивши руку, запитав Мінхо.

— Так.. Вибач, що налякав, потрібно було попередити тебе, – опустивши голову сказав я. Все ж, я мав подумати про це раніше.. Зашуміло. Небо було сірим, пішов дощ. Ми вдвох перевели погляд на вікно і мовчки дивилися. Було дуже тривожно. Я не знав куди себе подіти. Краплі ставали дедалі більшими.

— Можемо подивитись фільм, — напевне Мінхо помітив мій наляканий погляд. А що, це було б гарною ідеєю, можливо, так я трішки заспокоюся..

— Давай.. – відповів я, злазячи з ліжка по драбинці. Дивитись фільм було б краще знизу. Ззаду стіна, зверху ліжко, можно ще закрити якоюсь тканиною перед, і тоді ти опинявся неначе в коробочці. В затишній, захищеній коробочці. Мінхо взяв ноутбук та сів на зазначине місце, а я, знявши з пустих спальних місць простирадло, закрив нас та приєднався до нього.