Бог історій

Старий замок натужно скрипів, відгукуючись на постріли та вибухи, що лише прискорювали його руйнування. Хоча, більшість вікон були вибиті задовго до того, як тут почався якийсь рух. Ці стіни вже століттями не бачили жодної живої душі.

Чоловік у зеленій мантії йшов напівзаваленими коридорами — напів, тому що тіл вампірів не вистачало, щоб завалити їх повністю, і підсвічував собі за допомогою магії. Він не очікував, що все розгортатиметься таким чином, хоча раніше був певен, що прорахував усе.

Звідки я знаю, на що він очікував, а на що — ні?

Бо я і був тим чоловіком. Я — Локі Лафейсон, бог магії й обману, а також бог історій.

Утім, про все по черзі.

Я знаю, що ви не звикли, що я ось так прямо до вас звертаюся, але, повірте, иншого виходу не було. Мені конче необхідно, щоб світ побачив цю історію.

Все почалося близько тижня тому (хоча час дуже умовний у цій історії, і скоро ви зрозумієте чому), коли я пробрався до архівів Марвелу (це було набагато легше, ніж я очікував). Стоси забракованих сценаріїв, мільйони застарілих концепт-артів — ні, усе це було нецікавим у порівнянні з тим, що я шукав. А шукав я перспективні сценарії, точніше, перспективних героїв. Когось, хто міг би затьмарити Месників мого всесвіту і принести мені давно заслужену корону.

Танос. Бррр, точно ні. Я бачив, чим знайомство із ним закінчилося для иншого Локі.

Альтрон. У поєднанні із Каменями Нескінченности він був майже непереможним ворогом. Проблема була в тому, що союзник із нього був жахливий. Крім того, із Каменями Нескінченности я і сам був би непереможним.

Хела. Нудно.

Темний Стівен Стрендж. Вже цікавіше, але я шукав того, хто допоможе мені завоювати світ, а не знищити його.

Арішем? Селестіали були надто непередбачуваними і могутніми створіннями, щоб їх контролювати.

Невже у цій триклятій бібліотеці не було нічого корисного?

Тоді зі стосу тек зі сценаріями мені під ноги випало щось тонше і більш організоване. Мальопис. Можливо, я весь час дивився не туди. Сторінки повільно оживали під впливом магії і я виявився захопленим у світ переживань маленьких намальованих героїв. Варто віддати належне смертним, вони вміли писати так, щоб це чіпляло.

Не знаю, скільки часу я провів у тих архівах, але, зрештою, мав список доволі цікавих персонажів. А із силою Тесеракта та моїми закляттями дістати цих героїв з їхніх світів у мій не було проблемою.

***

Принаймні, я так вважав до того, як почав втілювати в життя свій плян.

По-перше, варто було обрати того варіянта, що був би найбільш корисним. До прикладу, Барон Земо зразка 70-х разюче відрізнявся від сучасного, що вже й говорити про «кіношного». Утім, якщо вже говорити про Барона, то я розрахував ідеяльний момент для того, щоб висмикнути його для своєї мети.

Коли пил над руїнами Нові Ґраду осів, полковник Соковійських збройних сил і керівник групи швидкого реягування «Скорпіон» вже знав, що мусить робити. Йому лише була потрібна рука, простягнута в дружньому жесті. Так вже склалося, що цією рукою була моя.

— Месники мають заплатити за те, що зробили з вашою країною, — я зробив драматичну павзу, — і з вашою сім’єю.

— Хто ви?

— Той, хто бажає простягнути вам руку допомоги.

— Я не довіряю прибульцям із британським акцентом, — отже, Земо таки упізнав мене? Ну, тобто, не мене, а їхнього Локі, але хіба це мало значення зараз?

— Я і не прошу мені довіряти, — зрештою, через мій титул це було б просто смішно. — Однак мені здається, що як і в мене, у вас Месники дещо забрали. Я пропоную співпрацю із кришталево прозорою метою: помститися їм.

Чи хотів я помститися Месникам (даруйте вже за каламбур)? Так. Чи була моя мета прозорою? Абсолютно ні. Та з часом цей Земо був би готовий боротися з Месниками з будь-якого зі світів, незалежно від того, чи вбили вони його родину.

Бо це була його історія. І вона завжди закінчувалася однаково.

— Що ж, боже обману, що ти пропонуєш?

— По-перше, знайти іще союзників.

***

Наступним у списку був вже незмінний монарх Латверії. У нього також були причини ненавидіти героїв Землі, що відмовилися допомогти йому тоді, коли Віктор фон Дум хотів зробити, напевно, найшляхетнішу річ, яку може зробити герой, — врятувати свою матір.

Хоча, звідки мені знати?

Земо викликався сам летіти до Думштадту. Коли він почув про деякі деталі мого пляну, то не міг не висловити сумнів стосовно того, чи погодиться Доктор Дум на авантюру, яка, на перший погляд, не несла для нього жодної вигоди. Але це було на перший погляд, бо я знав, що запропонувати навіть йому.

Це стало можливим тому, що я прочитав його історію. Усі з них.

А все ж, я сподівався, що один східноєвропейський монарх легше знайде спільну мову із иншим, тому і дозволив Барону Земо іти самому.

Тим більше, що для мене більш цікавою була ще одна не надто прихильна до героїв Землі особа.

— Якщо ти хотів прокрастися, божку, то в тебе не вийшло, — голос Аґати Гаркнесс лунав десь за спиною і мені вартувало зусилля не обертатися. Якщо в цієї відьми було на меті мене налякати, то найменше, що я міг зробити, щоб пізніше отримати її підтримку, — не піддатися на це.

— Я думав, у служительки магії буде більше поваги до бога магії.

— Я думала, бог магії зробить щось більш вражаюче, ніж намагатися викрасти Даркхолд.

Чи хотів би я заволодіти такою могутньою чарівною реліквією? Так. Чи хотів я цього для того, щоб вона не потрапила «не до тих рук»? Безперечно. Але зараз набагато ціннішою була саме відьма, здатна застосовувати чари з цієї книги. Якщо я не міг здобути ні Стренджа, ні її… А, до речі, про неї.

— Повірте мені, Даркхолд мені ні до чого. Я і сам додав до нього кілька цікавих заклинань, але в руках такої могутньої відьми…

— Лестощі-лестощі-лестощі, — вона так ліниво протягнула ці слова, що на мить нагадала… мене?

— Лише кілька слів від вашого шанувальника. Я прийшов із пропозицією: позичте мені свою магію, а я скажу, як ви зможете здолати Багряну Відьму.

— Звідки ти знаєш?

— О, хіба ви не чули історій про мене? Смертні кажуть, я вмію читати думки, — насправді це не так вже й далеко від правди, хоча, я впевнений, ця відьма і це знала. Аґата Гаркнесс знала напрочуд багато як для земної чаклунки.

— Не мої.

— Що ж, це правда.

— Тоді тобі краще почати говорити, божку.

Неймовірно, та Аґаті вистачило одного помаху руки, щоб впечатати мене в стіну. На коротку мить, коли повітря вибило з легень, я повірив, що прийшов недостатньо підготовленим, що, можливо, мої чари недостатньо сильні, щоб протистояти комусь із усією потужністю Даркхолду. Але все ж моя історія точно не закінчувалася тут і зараз.

— Я здивований, що ви не помітили цього, — я вирішив познущатися. Можливо, не найкраще рішення, бо магічна хватка на шиї стала сильнішою. Можливо, не найгірше, бо тепер відьма дивилася на мене так само, як і я на неї — з інтересом.

— Чого саме?

— Я прибулець не лише на вашій Землі, але й у цьому всесвіті.

Відьма оглянула мене критично. Тоді ще раз, ніби не могла повірити у те, що бачила. Тоді востаннє — зацікавлено. Що ж, я вперто працював задля того, щоб заслужити такий погляд.

— Тепер я бачу. І що ж привело тебе у наш світ?

— Те, що мій світ знищила Багряна Відьма.

Очевидно, я збрехав. Коли я відбував зі свого Нью Йорка, Багряна Відьма іще не була такою. Можливо, те, як сильно Месники змінили часоряд зі своїми стрибками в часі, взагалі спричинило б те, що вона ніколи не з’явилася на світ.

Але хіба можна було мене звинувачувати? Аґата Гаркнесс конче бажала бути обманутою.

— Тоді як ти втік? — утім, вона ще не зняла своїх підозр повністю. Кілька років відділяли теперішню Аґату й ту, що я знав з архівів Марвел, однак вона вже судила усіх за своєю подобою: якщо їй не можна було довіряти, то й нікому иншому теж.

— Певен, така могутня відьма упізнає цю реліквію, — за допомогою Тессеракта я легко вивільнився з-під її чар і опинився за спиною в Аґати. Моя черга лякати.

— Опанувати силу Каменя Нескінченности… це вражає.

— Та невже?

— То що ти мав на увазі, коли просив «позичити» тобі мою магію? Щоб я билася на твоєму боці?

— Лише доти, доки я не врятую свій світ.

–

— Врятує? Він зараз серйозно? — Равонна закотила очі, споглядаючи розгортання чергового часоряду. Цього разу вона не поспішала його «перезапустити», бо відхилення так і не наблизилося до критичної точки. Поки що.

— Заради справедливости, минулі рази він справді рятував свої світи. Хіба не ти казала, що він став героєм після того, як урятував Сіф? А той часоряд із Темною Відьмою та зграєю злочинців?

— У кожній новій гілці часоряду існує імовірність 50/50, що Локі стане героєм, або що стане лиходієм. Я не можу так ризикувати.

— А все ж ми ревно охороняємо часоряд, в якому він помирає, так і не встигнувши стати героєм, — якось сумно констатував Мобіус.

–

Я вже казав, що мені конче необхідно, щоб ви почули цю історію саме від мене? Додам лише, що такі перебивання справді дратують.

Отже, на чому ми закінчили? О, так, вам цікаво чим закінчилася моя розмова із Аґатою? Ну це… ми дійшли згоди.

Саме тому залишалася остання точка мого маршруту. З Латверії до неї прямували Віктор фон Дум та Гельмут Земо. З Нового Салему, використовуючи портал, прийшли і ми.

Я ніколи не був фанатом Мідґарду, чи Балкан у цьому конкретному випадку, але було щось магічне у туманній красі Трансильванії. Можливо, те, що цей край вже століттями населяли вампіри. Можливо, те, що в цьому місці мала творитися нова історія не лише цього світу.

— Докторе Дум, маю за честь познайомитися з вами особисто, — я стримано усміхнувся і, хоч не міг бачити обличчя під маскою, та був упевнений, що моя магія діяла. Вона завжди діяла, навіть тоді, коли я не чаклував по-справжньому.

— Пане Локі. Коли ми востаннє зустрічалися, ви здалися мені вищим, — в голосі Віктора теж чулася посмішка. Невже я десь пропустив той момент, коли їхній Локі зустрічався з ним? Я не міг його звинувачувати, звісно. Смаки на союзників у нас були схожі. — І з вами точно не було відьми, що володіє Даркхолдом.

— Аґата Гаркнесс, ваша високосте, — цікаво, як різко змінилося її ставлення. Чи… невже могло таке бути, що ця відьма вважала смертного сильнішим за мене?

— З того часу, як ми бачилися востаннє, багато що змінилося. Одначе я радий, що ви прийняли моє скромне запрошення. Ви повідомили лорда Дракулу про наш візит?

Двері старовинного замку відчинилися, стрясаючи гуркотом вкриті лісом околиці. Це і було мені відповіддю. За дверима нікого не було, однак, без сумніву, такий жест був запрошенням гостей досередини. За Карпатами сідало сонце.

— То, коли ми отримаємо підтримку Влада, який плян у нас далі?

Доктор Дум говорив так, ніби отримати підтримку багатосотрічного вампіра, що жадав лише крови та влади, було так просто. Однак було дещо, через що я волів, щоб саме Віктор просив у Дракули авдієнції: вони порозумілися у питаннях, що стосувалися захисту їхніх народів. Це робило їх, ні, боже борони, не друзями, навіть не гравцями однієї команди, але принаймні колегами. Тому я ставив на це (і, схоже, не помилився), а крім того — було простіше зробити з індивідів хоч якось функціональну групу, коли вони мали щось спільне.

— Я запитую тому, що у вас в руках є інструмент для подорожей між світами, припускаю, саме з його допомогою ви і прийшли сюди, але чи можемо ми розраховувати на те, що бог магії та обману поділиться з нами своєю силою?

Було щось зловісне у голосі Віктора. Щось, що, згідно з його історією, не мало проявитися зараз. Імовірно, якби я був обережним зараз, то було можливим взагалі уникнути небажаного для мене фіналу.

— Про що він говорить?

О, так, був іще Земо, якого я обманом змусив приєднатися до своєї групи. Можливо, створювати команду з антагоністів, кожен з яких підозрював иншого у підступі, було не такою вже й хорошою ідеєю?

— Я говорю про те, що лиходій-британець назавжди залишається лиходієм-британцем.

Ні, зачекайте, я вже десь чув цю фразу. Але Доктор Дум не міг бувати в архівах Марвел, тим більше таких віддалених. Хіба що… Ну звісно, цього варто було очікувати від того, хто був одержимий ідеєю спіритичного перенесення в инші світи.

— Де Дракула? — мене пронизав не найприємніший здогад. Вампір із його надслухом мав би вже почути суперечку і приєднатися до нас (чи до неї).

— Спочиває. Його землі стануть надбанням народу Латверії.

— Вікторе, ти ж розумієш, що це війна? — Земо витягнув меча. Я раптом відчув себе так, ніби цю історію створював зовсім не я, а отже не міг передбачити і її поворотів.

— Яке діло до війни тому, чиєї країни більше немає на мапі?

Тієї миті сталося декілька речей. По-перше, Доктор Дум атакував мене доволі сильним заклинанням. По-друге, його відбила Аґата.

— Це прощальна послуга, божку.

Тоді вона зникла у вихорі темно-фіолетового диму. Що ж, на її місці я теж не хотів би стикнутися з усією міццю Віктора фон Дума. О, точно, саме це було у мене попереду. Хіба що…

— Не знаю, яку силу ти маєш, але не дай йому нею заволодіти.

Точно, як я міг забути, Гельмут Земо був палким противником ідей суперсил у будь-кого зі смертних. Крім того, Барон був достатньо розумним, щоб усвідомлювати, що такий, як Доктор Дум, міг зробити із такою силою. Гельмут та Віктор схрестили мечі, що дало мені рівно стільки часу, щоб перенестися на инший кінець замку.

Зрештою, ідея створення супергрупи лиходіїв не була аж такою провальною, що підтверджували і Аґата, і Земо. Треба було лише обирати правильні історії.

Старий замок натужно скрипів, відгукуючись на постріли та вибухи, що лише прискорювали його руйнування. Хоча, більшість вікон були вибиті задовго до того, як тут почався якийсь рух. Ці стіни вже століттями не бачили жодної живої душі.

Чоловік у зеленій мантії, тобто я, йшов напівзаваленими коридорами — напів, тому що тіл вампірів не вистачало, щоб завалити їх повністю, і підсвічував собі за допомогою магії. Я справді не очікував, що все розгортатиметься таким чином, хоча раніше був певен, що прорахував усе.

Та мені вдалося зберегти Тесеракт, тож я мав перевагу над Віктором фон Думом: я міг почати спочатку у новому часоряді.
–

— Ти не очікував, що це закінчиться таким чином, Мобіусе, чи не так? А я казала, що цей варіянт небезпечний і приносить з собою лише хаос, — Равонна ліниво відпила віскі зі склянки (і куди тільки в неї стільки лізло?), спостерігаючи за подіями на екрані.

— Гей ви! Якщо ви збираєтеся втрутитися, я не заважатиму! — погляд бога обману був спрямований ніби просто на них… але ж це було неможливо, правда?

— Локі… він не може… — здавалося, Равонна здивована, ні, навіть наполохана.

— Я вас бачу, до речі!

Мобіус стиснув у долоні темпад:

— Я йду туди, а ти як хочеш.

— У нас будуть проблеми. Величезні проблеми, — Равонні пасувало б випити якихось крапель для серця, але вона лише мовчки осушила склянку і взяла зброю. З девіяцією такого рівня… хто знає, що очікувало на них з иншого боку порталу.