Лише не прокидайся

Локі відрізняло від инших асів уміння відмінно користуватися випадками. Доля рідко була щедрою до нього, але, коли усе ж щастило, бог обману користався з цього сповна.

Наприклад, як тоді, коли йому просто під ноги закотилася та валіза із Тессерактом. Смертним варто було обережніше поводитися із такими небезпечними артефактами, як і попереджав його брат.

На диво, Тор не почав іще його шукати. Можливо, Одін вирішив, що йому краще не знати, які золоті верби ростуть за названим сином. Можливо, Тор шукав не надто активно, тож іще не дістався затишної квартири на околиці Лондона, де його брат спокійно насолоджувався шотландським віскі та читанням того, як смертні уявляли собі життя богів.

Однак, мабуть, йому не варто було надто розслаблятися, або ж, навпаки, згадувати про імовірних відвідувачів, бо дверний дзвінок пронизливо сповістив про гостя.

Бог зірвався з крісла, напружено прямуючи до дверей. Він не лише не очікував ні на кого, але і мав певне негативне передчуття стосовно того, що чигало надворі.

— Вітаю.

Першою рефлекторною реякцією було з силою зачинити двері, другою — бігти. Бажано до цілителя, бо те, з чим він зіштовхнувся, точно не могло бути нічим иншим, як витвором хворої уяви.

У темряві під’їзду височів інійний велет і неабиякий, а Лафей власною персоною. Його, Локі, біологічний батько. Той, кого він, Локі, власними руками убив.

Утім, здавалося, правитель Йотунгейму чудово почувався, заходячи до квартири без запрошення. Більш того, в око не впадали жодні ознаки використання некромантії — ні тобі посірілої шкіри, ні напівзогнилих кісток. Навпаки, Лафей пашів здоров’ям, ніби це не йому спалили нутрощі скіпетром Одіна. На лобі напівбога виступив холодний піт.

— Не впізнав батька?

Локі був ідеяльною дитиною, батько сам неодноразово йому це казав. Завжди з ніжністю ставився до Фріґґи, був слухняним — де залишиш, там і знайдеш, розумів і розділяв точку зору батьків; він ніколи не ламав іграшок, на відміну від Тора, не сперечався з рішеннями Одіна, навіть якщо глибоко в душі з ними не погоджувався, не вимагав від сім’ї того, чого вони не могли дати (хоча хіба існувало щось, недоступне ясновельможному володареві Асґарду?).

Иншими словами, Локі був зручною дитиною і його це влаштовувало.

З якогось моменту, він зараз не пригадав би, коли це трапилось, але у палаці всі припинили вважати його спадкоємцем. Авжеж, ставлення знаті до нього не змінилося, більшість з них усе ще мріяли видати за нього заміж свою доньку (деякі — сина); однак, це певний час витало у повітрі тягарем несказаних слів. Зрештою, Фріґґа повідомила йому, що батько ухвалив рішення стосовно спадкоємця не на його користь.

Локі казав брату, що радий за нього. Був щасливий з того, що, принаймні, від нього не очікуватимуть надзвичайних досягнень, які, безсумнівно, під силу лише достойному наступникові Одіна на троні.

Бо його ж любили. Або хоч старанно це вдавали.

Стосовно біологічного батька у Локі не було ілюзій. Можливо, якби, дізнавшись про своє походження, напівбог повернувся б на Батьківщину, це щось змінило б. Або ж, навпаки, його не прийняли б за принципом: не та мати, що народила, а та, що зростила. Тепер Лафейсон не міг знати.

Хоча, він міг би запитати…

Рідний (Локі не був певен, що хоч до когось міг використовувати це формулювання) батько був просто перед ним, але минали хвилини, а кволий язик у пересохлому роті не наважувався поворушитися. Локі незмигно дивився на велета у своїй вітальні, остерігаючись відвести погляд, ніби, щойно він заплющив би очі — Лафей роздер би його на шматки, як Валі розірвав Нарві, та не сміючи сказати ні слова, ніби, порушивши тишу, він надав би усьому, що відбувалося, реяльности.

Локі не був схильний до втечі від проблем у глибини своєї фантазії, однак зараз він як ніколи хотів уявити, що батько не стояв перед ним тихий і непорушний, а від того ще більш моторошний. Бо цього і не могло бути.

— Невже ти не радий мене бачити, сину?

Голос Лафея холодний і владний, як і належало справжньому королю, у ньому не було і крихти м’якої поблажливости, що виявляв Одін до своїх підданців, і саме це змушувало шкіру бога вкриватися сиротами. Володар напівзруйнованого (з його вини) Йотунгейму не здолав би стільки світлових років лише задля того, щоб визнати Локі частиною своєї родини.

— Хіба ти не повинен бути мертвим? — відповів він запитанням.

— Можливо, ти успадкував свою схильність до воскресіння саме від мене? — у цю гру можна було грати вдвох і щось підказувало Локі, що його красномовність тут не порадник.

Відверто кажучи, бог обману певно уперше не знав, що відповісти, однак він так само не хотів повертатися до першого запитання — радше риторичного, утім деякі речі варто було б залишити несказаними.

— Що тобі від мене потрібно?

Подумки він стискав руків’я кинджала, щоб будь-якої миті явити за допомогою магії свою зброю на світ. Залишалося молитися, що з останньої війни із йотунами асґардійські ковалі не розучилися виготовляти леза, здатні проштрикнути крижану шкіру твердости мармуру.

— Ти ненавидиш Одіна.

— Він був мені кращим батьком, ніж ти, — заперечив Локі. У кращий день це зізнання з нього не видобули б і отрутою змія, а одначе, він відчував до Лафея геть не теплі родинні почуття, а радше побожний жах. Напевне, насіння страху перед інійними велетами, посіяне оповідками Одіна, таки дало свої плоди, та не у тому з його синів.

— Справді? — очі Лафея загрозливо блиснули червоним і йотун зробив крок уперед. — Хіба не від мене ти успадкував честолюбство та хитрість? — іще один — і він уже був аж занадто близько. — Хіба аси не обманули тебе так само як мене колись? Не задобрили «мирним життям», плетучи інтриги за твоєю спиною?

Інійний велет нависав над Локі, що видавався проти нього тендітним та беззбройним. Майже беззбройним, адже у бога обману завжди були свої кинджали у рукаві.

Тоді, коли не вдалося добути їх за допомогою магії, Локі почав розуміти.

Це лише кошмар.

Справді, Лафей, що повільно і неухильно наближався, його власне тіло, що мляво рухалося, ніби після доброї діжки вина, його думки, що не зверталися до Тессеракта, хоч бог ніколи його не випускав зі свого поля зору…

Йому лише потрібно було прокинутися.

На негнучких ногах Локі відступав до книжкової полиці. Можливо, у реяльности він віднайшов би там заклинання, що допомогло б захиститися від батька. Зараз же він хотів просто почати читати — наскільки він знав, уві сні це неможливо зробити, тож рано чи пізно він прокинувся б.

— Сину, що трапилося?

Ні-ні, цього просто не могло бути…

А однак, він чітко чув голос Одіна, а вага та тепло чужої руки на плечі тільки надавали відчуттям повноти. Хіба що бог дійсно не спав…

А однак, цього просто не могло бути, бо Одін також помер (з його вини).

— Синку, у тебе все гаразд?

Гарячі сльози застилали очі Локі, тож він міг бачити лише силует богині, але вона була там — прекрасна, як вічність, і вічна, як усе прекрасне. Він міг заприсягтися, що, якби прислухався, почув би її стривожене серцебиття.

Тільки от цього теж не могло бути, бо Фріґґа померла (знову ж таки, з вини Локі).

— Мамо, чому я…

— Чому ти що? — десь над головою натомість відповів скрипучий голос Лафея. Ще трохи — і бог відчув би, як крижані пальці змикаються на його тонкій шиї.

— Чому я не можу прокинутись?

За що—чому я не можу—що я зробив—чому я не можу прокинутись—що я накоїв—чому я не можу прокинутись—чому я не можу прокинутись—чому я не можу…

–

— Напевне, з нього вже досить, — Мобіус потягнувся до темпада, прагнучи витягнути варіянта із часов’язниці, створеної УЧВ та його власними кошмарами.

— Невже ти став м’яким через нього? — по-дружньому кепкувала Равонна.

— Нам потрібні його свідчення, а їх краще отримувати тоді, коли він ще при такій-сякій свідомості.