На золотому троні

— Мамо?..

— Його більше немає, Локі. Твій батько помер уві сні.

— Мені дуже шкода, — Фріґґа сховала обличчя на грудях сина, не в змозі більше стримувати сльози.

Локі гладив її спину, шкодуючи, що його руки не дарують необхідного тепла, але сподіваючись, що принаймні його присутність поруч полегшить біль богині. Його обличчям стікала єдина сльоза — ні, не за батьком, але через те, що засмутив матір. Жінку, яка любила і голубила його, попри те, що не вона його породила.

— Тепер Асґард у твоїх руках, любий, — і Фріґґа пішла, залишивши сина без можливости хоч для годиться попротестувати.

Вона мала рацію — власне, як і завжди — після вигнання Тора бог обману залишився єдиним претендентом на трон. Це те, чого він завжди прагнув, для чого впустив йотунів до свого королівства. То чому ж тепер Локі почувався таким винним?

У коридорі почулися кроки і він ледь устиг стати невидимим. Фандрал. Такий щирий і відважний. Той, хто не зрозумів би, що Локі зробив це не лише для себе.

Наступний візитер насмілився з’явитися вже ближче до вечора. Цього разу бог безпомилково вгадав, що до нього прямує Геймдал за широкими кроками і брязкотом обладунків — вартовий Біфросту ніколи не сходив зі свого поста.

— Ваша Величносте.

— Вітаю, Геймдале, — відповів Локі, розслаблено спираючись на спинку трону. — Які новини ти приніс своєму королю?

— Я стояв на посту, коли раптом перестав вас бачити, — трясця, підводні камені закляття невидимості. — Прийшов переконатися, що все гаразд.

— Настільки, наскільки це зараз можливо. Дякую за турботу, можеш повертатися до своїх обов’язків.

— Що дивно, кілька днів тому я так само не зміг побачити йотунів, які зуміли дістатися палацу, — хранитель сміливо дивився Локі в очі — знав, у чому його звинувачує.

— Якщо тобі є що сказати, то кажи прямо, — бог стиснув руків’я батькового скіпетра. Геть не у його стилі, але хіба ніж — королівська зброя? — Але добирай слова обережно, бо я не єдиний маг у цьому вимірі, проте єдиний правитель.

— І єдиний йотун. І вже точно єдиний зрадник, — Геймдал зірвався з місця, оголюючи меча.

Локі не переміг би, використовуючи магію, бо зір вартового усе ще достатньо гострий для ближнього бою. Що гірше — Лафейсон не певен був, що переможе його сам на сам, бо саме Геймдал учив їх із Тором військової справи. Та все ж, у його руках була найпотужніша зброя Асґарду. І підлеглий схилився, бо його власний меч лежав десь біля підніжжя трону.

— Ну ж бо, назви мене зрадником іще раз, — Локі зі зверхньою посмішкою стояв над чоловіком навколішки.

— Тобі не вдасться обдурити усіх.

— Помиляєшся. Уже вдалося, — гмикнув він, трохи відступаючи в бік. — Я позбавляю тебе повноважень вартового Біфросту за замах на короля та державну зраду. Обери світ, у якому проведеш решту днів у вигнанні.

— Розважливіше було б убити мене.

— Думаю, за допомогою своїх унікальних здібностей ти вже передбачив свою смерть. І знаєш, що вона прийде не сьогодні, — бог простягнув Геймдалу руку, допомагаючи підвестися. — Часом ти ставився до мене краще за батька. Мені лише шкода, що ти виявився аж надміру розважливим.

— Мені вже казали, що варто бути вірним трону, а не тому, хто на ньому сидить, — це були останні слова вартового в асґардійському палаці.

Локі провів його до мосту, переконавшись, що чоловік справді пішов у Ванагайм. І що залишив меч — ключ до Біфросту.

Надто багато подій, як на один день, навіть такий довгий, як у світі богів. Він повернувся до покоїв, відсилаючи слуг і замикаючись всередині, як у фортеці. Пасувало б набрати теплу ванну і змити із себе усі з негараздів, дати розслабитися під водою м’язам і свідомости. Та натомість Локі лише мовчки пив вино — таке сухе, що аж горло дере, і дивився порожнім поглядом у стіну. Хоч він і помилував Геймдала, на його руках була кров.

Уранці він мусив зробити хоч щось правильно.

А поки лежав горілиць, чекаючи, поки втома й алкоголь зроблять свою справу і бог засне солодким сном без сновидінь.

— Покличте до мене леді Сіф і Войовничу трійцю.

Вино на голодний шлунок поводилося очікувано — на ранок Локі почувався фізично гірше, ніж морально. Сніданок навряд допоміг би, а він не був аж такою свинею, щоб турбувати матір через щось настільки просте, як антипохмільне зілля. Тож варто було перейти до важливіших справ, хоч би як бог намагався їх відкласти.

— Співчуваю Вашій втраті, Ваша Величносте.

— Дякую, Фандрале. Я покликав вас усіх, щоб із вашою допомогою повернути мого брата в Асґард.

— Ти дозволиш Тору повернутися?! — Локі посміхнувся: Сіф виявляла аж забагато ентузіазму. Дивно, як брат не помічав її захоплення ним усі ці роки. Або вперто удавав, що не помічав, що іще гірше.

— На жаль, я не можу скасувати волю батька і повернути йому силу…

— То він залишиться смертним? — суворо запитав Гоґун. — Не асґардієць, не бог грому, не спадкоємець трону — ким же він буде?

— Тором, — без вагань заперечив Вольстаґґ. — Нашим другом.

— Моїм братом.

— Якщо і я знаю щось про Тора, то те, що він на це не погодиться. Невже немає способу повернути йому його силу?

— Навряд яка магія може зрівнятися у могутності із силою Всебатька, — спокійно заперечив Локі. Недарма він практикував цей діялог, аж поки його не охопив сон.

— А Фріґґа? — у Сіф в очах стільки надії, що йому аж майже болить.

— Моя мати горює. Я сподіваюсь, що повернення Тора зможе її розрадити.

— Тоді на що ми ще чекаємо? — як завше безпосередньо запитав Вольстаґґ. — Рушаймо у Мідґард просто зараз.

— Гаразд. Дякую вам. І, прошу, вдягніться у щось пристойне.

Він відпустив друзів і сам швидко вбрався у костюм. Краще не привертати уваги — мідґардці вже не такі, як у часи їхньої із Тором юности, а вони не шукають проблем.

— У що це ви вдягнені? — Локі здивовано звів брову, побачивши їх у повних обладунках і при зброї. Щось кольнуло під серцем — картина аж занадто нагадувала ту, коли вони ішли у Йотунгайм.

— Це ти у що вдягнений? — Фандрал осяяв його найчарівнішою зі своїх посмішок. — Вирішив змінити стиль?

— Ми ідемо повертати Тора, а не являтися простим смертним. Я подивлюся, що з цим можна зробити.

Він знав, що залишиться без голови, якщо вдягне Сіф у сукню проти її волі, тож обрав темно-сині лляні брюки і небесно-блакитну блузу, помічаючи на обличчі богині задоволений вираз. Чудово, з чоловіками було простіше: елегантний костюм-трійка для Фандрала, з тієї ж колекції, що і його власний, стриманий костюм-двійка для Гоґуна, що підкреслював його темні очі, та кавового кольору комплект із сорочки та штанів вільного крою для Вольстаґґа. Тепер вони могли рушати.

— А де це Геймдал? — звісно, вони мусили запитати. А він усе ще не вигадав офіційну версію. З иншого боку, казати «я не знаю» було б іще безґлуздіше.

Люди (та й асґардійці) чомусь вважали, що бути богом обману легко. Не зважали, що кожна нова ілюзія, кожна невеличка брехня заганяла у рамки фіктивної реяльности, яку він сам і створював. Цього разу Локі не міг дозволити цій реяльності розвалитися.

— Ми з ним говорили про те, як йотуни потрапили до палацу, — важлива складова обману — уміло використовувати правду. — Він схопив меча і напав на мене.

— Геймдал? Невже він? — Сіф було найважче переконати, адже вона також уперше узяла до рук меча під керівництвом колишнього вартового.

— Можливо, він не зміг змиритися із тим, що більше не може бачити усе.

— Так, я на його місці теж картав себе за смерть Одіна, — ох, Фандрале, якби ж ти знав, хто насправді картався.

— Я відіслав його до Ванагайму. Хоча я сумніваюся, що він залишатиметься там.

— Байдуже, — неочікувано підтримав його Гоґун. — На цього зрадника тут не чекають.

Локі лише мовчки повернув меча, відкриваючи Біфрост.

— Після повернення нагадайте мені розв’язати питання із новим вартовим.

Він чудово знав, що ніхто з них добровільно не зголоситься зайняти цей пост. Хто хотів би відсиджуватися в Асґарді, поки друзі ідуть у бій?

— Брате? Брате, невже це ти?

Перш ніж Локі устиг хоча б щось відповісти, Тор згріб його у тісні обійми. Навіть не маючи своїх сил, він майже повалив брата на землю.

— Повірити не можу! Що ти тут робиш?

— Я не сам, — за спини короля вийшли Сіф та Войовнича трійця. — Ми прийшли забрати тебе додому.

— Але ж батько…

— Можна поговорити із тобою наодинці? — він кивнув на мідґардців, які спантеличено стояли посеред вітальні, не певні, чи радіти новим гостям, чи бідкатися.

— Звісно. Даруйте мою негостинність. Друзі, це леді Джейн Фостер, провідна науковиця Землі, та її компаньйони: Дарсі Льюїс, — дівчина чарівно посміхнулася до Локі, — та доктор Ерік Селвіґ. А це мої друзі — леді Сіф та Войовнича трійця. Знайомтеся поки, а ми із братом обговоримо дещо.

— Із братом? — звела брову Дарсі. — То вони всі теж тойво?..

— Так, Дарсі, думаю, вони із Асґарду.

— Недарма Тор назвав вас провідною науковицею, леді Джейн, — широко усміхнувся асґардієць. — Фандрал, до ваших послуг.

Локі зважував, що має сказати брату. Як змусити його повернутися і, що важливіше, — як змусити Тора підтримати його. Присутність тут їхніх друзів радше була для того, щоб бог в останній момент не передумав переступати поріг. Важкість діялогу була на його плечах.

— То він… помер?

— На жаль.

— І ти тепер?..

— А хто ж іще?

— І ти все одно хочеш, щоб я повернувся? — Тор дивився на брата з нерозумінням. Зараз він сам не хотів би бачити себе у дзеркалі, то чому Локі простягав йому руку у дружньому жесті?

— Ти мій брат. Що може змусити мене не хотіти бачити тебе поруч?

— Те, що це моя провина…

— Це на совісті обох з нас, — так, звісно, але не із тих причин, які Лафейсон збирався озвучити. — Ти пішов у Йотунгайм, а я не спинив тебе, хоч і мусив. І це я попросив Геймдала, щоб той повідомив батька.

— Так, я вже здогадався, — Тор незграбно посміхнувся. — Інакше ми б загинули. Батько не хотів би цього.

— Тому ти маєш повернутися. Так, ми наробили помилок, але настав час їх виправляти.

— Але мати… я думав, вона не захоче мене бачити.

— Мати горює, але твоя присутність поруч може її втішити.

— Але… — «але, але, але», — подумки огризався Локі. Він не упізнавав брата — хіба це не він ще кілька днів тому кричав у порожнє небо, що Одін не мав права відсилати його? Щось, що смертні називають заздрощами, боляче ущипнуло — Тор змінився у кращий бік. Це означало, що і він мусить. — Чим я можу допомогти в Асґарді, не маючи своїх сил?

— Ти усе ще воїн, хоч тепер і смертний. І мені, і матері, і нашим друзям буде спокійніше, якщо ти будеш поряд.

— Гаразд, — нарешті кивнув Одінсон. — Я повернуся, але лише щоб поговорити із матір’ю. Далі я мушу відбувати свою спокуту, допомагаючи людям Землі.

— Нехай, — він ледь не закотив очі. — Та знай, що ти завжди будеш очікуваним гостем.

–

Мобіус завершив писати звіт. Черговий день — черговий Локі, цього разу король. Невже цей варіянт усе ніяк не міг заспокоїтися і не змінювати часоряд щоразу? Хоча, зізнатися, у дечому Мобіус із ним погоджувався — Одін був жахливим батьком для обох своїх синів.