Перетнути межу

    Закінчення старшої школи давало стільки можливостей. Ще б гроші і мізки були на якийсь, навіть не самий престижний, університет. 

“Довбаний автобус”, — Юель подумки вилаялась. Покачав голову. 

“Ну нічого не залишається краще ніж прогулятись, тим більш літо”, — подумала дівчина та подивилась вперед. Вона пам’ятала що одна із цікавих, хоч і далеких зупинок , знаходилась поруч з автовокзалом. 

    Юель то і діло згадувала яка жіночна була нова знайома. Вона не уникала порівнянь Хітое-сан з янголом. 

— Боже… Давай відлічись на ось це, — Рецуко стомлено мовила і щось свапнулпа на екрані смартфону. 

     Юель роздивлялась руки. Дуже дивне відчуття охопило її, наче вона не в тілі. Складно подібне пояснити, але не було відчуття осяжності власної шкіри. 

    Хітое дещо розгублено подивилась на Юель. Немов привида перед собою побачила. За мить доброзичливо посміхнулась.

— Юель-чан, проходить, там, може каву вип’ємо, — пропонує Хітое. 

***

    Усю ніч Юель проговорила з Хітое. Дивно що виявилось Вільяму необхідний сон, так і те що при сильній змозі кожний із так званих монстрів може жити як майже людина. 

     Юель в все це повірити не могла. Відчувала в чому щось не поєднане з її старими уявленнями. 

    Юель дивилась на батьків. Як з ними вітався Вільям. Наскільки б іноземцем не був, все одно справив приємне враження а замучених журбою батьків дівчини. 

     Вільям задумливо запустив пальці у волосся. Лоскотно. Такі дотики зберігались, наче в пам’ять про минуле. Його життя зруйнував вампірський укус, як і життя цих жінок, що його оточують не один десяток років. 

***

    Юель крутилась біля дзеркала. Вона бачила своє відображення. Ця спідниця, взагалі весь одяг з так і не вдалого побачення. Дівчина надула щоки.

“Чому привиди не можуть змінити одяг! Що за відстій”

   Вільям сидів на підлозі у ванній. Попри всю містику, що він зустрів за вампірське існування, приймати втрату — лишалось складним. 

    Ніч. Попри відсутність крові в людському розумінні, як і серцебиття — інших вампірів завжди відрізнити можна. 

— Оу, Віл, невже повернешься до старого забутого життя? — глумливо мовив Хіроші. 

   Проте, навіть кава не допомогла позбутись дивного дзвону в голові. Цей містичний шум виник з нізвідки. Вільям не міг зосередитись навіть на перебиранні речей, аби вспокоїти нерви. 

— Вільям-сан, з вами все добре? — стурбовано поцікавилась Юель. 

    Тихі вулиці. Вітер коликах гілочки дерев та тріпотів зеленим листям. Вільям абсолютно спокійно йшов. Поруч з ним пленталась Юель, яку бачив лише він. 

— Це правда, Вільям-сан, що ти звільнився? — уточнює Хімеміко.