28моментів

Мені дивно думати про те, що у таку ніч мені довелося кликати майже незнайому людину, радше приятеля, але аж ніяк не друга. Ні, ні, я не жаліюся, просто намагаюся зрозуміти, як я дійшла до того, що про страшні речі і поговорити ні з ким.

Ніколи не сподівалася на сірі речі так, як зараз. Ні світлі, ні темні, ні кольорові — нуль по Фаренгейту. Чудовий нуль, щоб виходити у люди і не репрезентувати себе.

Після повернення додому я прокатилася червоною гілкою тричі в обидва кінці і інколи виходила просто пройти деякі ділянки пішки. Любила такі маршрути. Гуляти ними було легко і гарно. Зараз просто ні з ким. Навіть прикро.

Вона перебільшує, це з нею часто трапляється.

— Ти ніколи не приходила до мене на зміни.

— Хіба? Тому і не ходила! До тебе зовсім не хочеться йти!

— Давай ще раз? — ну й лисиця.

— Давай.

— Я не дуже хочу говорити про те, як минув мій день.

— Добре. Тоді можливо ти хочеш поговорити про щось інше?

— Ні, не хочу.

Друга ночі, гуртожиткова кухня і я і вона танцюємо під дурні звуки з тик-току. Мені так подобається як вона посміхається.

Я люблю і ненавиджу цей клятий туман. Він постійно опиває мою домівку. Я не знаю як з ним жити чи поратися, тому кожного ранку, коли стикаюся з ним, йду на гору, щоб хоч щось розгледіти чи зрозуміти.

Спів душить горло. Посеред сварки вловити одне-однісіньке слово і зачепитись за нього —перекрити чужі голоси, стати гучніше за них. Коли повсюди голосно, хочеться слухати лиш один голос — свій.

Іноді можна втратити усе, але знайдеться людина що дасть тобі нове 

В яку частину доби має починатися нове життя?
Чим воно має починатись?
Чому воно має починатися, хіба зі старим життям щось не так?