Як і будь-яка нормальна людина, яку ментал брейкдаун спіймав за світла місяця, я не лягла спати. Натомість, я зібрала свої речі, одягнула до купи усі свої светри і вирушила нічним автобусом у центр. Видається, там безпечніше, хоча я встигла побачити вже третю нетверезу компанію. Мені дивно думати про те, що у таку ніч мені довелося кликати майже незнайому людину, радше приятеля, але аж ніяк не друга. Ні, ні, я не жаліюся, просто намагаюся зрозуміти, як я дійшла до того, що про страшні речі і поговорити ні з ким.
“Я не зможу сидіти у цій коробці”, — єдина думка, що мною керувала. Що мені довдеться сидіти на холоді під вітром я якось не подумала. Зате книжку я взяла: думала, що коли все зачинено і ліхтарі заледве працюють, зможу читати. Ковдру я з собою взяла теж — не допомагає.
Цей мій приятель годинки пів намагався розговорити мене, щоб зрозуміти, що взагалі сталося. А перед ним легше, бо він мене не знає, а видавати із себе себе мені дуже легко вдається. Посміхатися, продукувати жарти. Коли я з кимось, мені не треба відповідати перед собою. А я кричу усередині.
Головний лайфгак — втомитися. Щоб лягти спати о шостій і не прокидатися до другої. А потім ще один день мине і знову прийдуть люди. Не доведеться миритися зі страшними новинами і ховатися поміж чужими людьми: воно само якось вийде.
— То як воно? — питає. Аргх. У нього сну в очах більше ніж в мене надій завтра не прокинутись.
— Ти про що?
— Ти відключилася.
— Я досі сиджу тут.
— Але ти не дивилася ні на горизонт, ні униз. Тож як воно?
Я кидаю на нього сердитий погляд і міцніше обіймаю коліна. Та що він може знати?
— Лайново. На цій стінці гарний захід сонця, а не схід. Тільки і дивитись як місяць блідне.
— Ти серйозно? Ти ж могла сказати раніше, пересіли б на інше місце.
Я хмикаю. Звісно могла, але ж у тому той сенс — блідне мій улюблений місяць, вітер виморожує спину. Краса.
Він зістрибує. Який нудний. Тільки ця людина і повертає мене до реальності у цю ніч.
— Ти казала, в тебе є термос. Діставай.
Так. Навпочіпки зі своїм полетівшим розумом я зібрала коц, книгу, зарядку для телефону, навушники, павербанк десь відкопала, і термос з малиновим чаєм. Цукерочки ще взяла. Дивуюся своїй відповідальності, хоч закопуйте мене, я і лопату знайду, щоб вибратися.
Я наливаю йому у чашечку. Він кривиться.
— Чому без цукру?
— Життя таке.
— Нудьга.
Він чекає поки я заховаю термос назад і йде стежками вперед. Я наздоганяю його. Не клеїться у нас розмова, але мені і не треба. Мені б міцний удар по голові і забути минулі 24 години. Він ж просто няньчиться зі мною як з безпритульною собакою. Яке щастя, що ми не друзі.
А може й друзі. Він не змушує мене говорити, радше відволікає своїми темами. Є один ларок, що працює цілодобово(і ні, це не МакДональдз), ми йдемо туди по піцу і знову сідаємо на стінці, тепер вже на східній.
Ніч відступає за наші спини і в цьому мені видається щось на дуже символічне. Сонце ще не сходить, але горизонт світлішає. І піца ця видається найсмачнішою їжею у світі. Я думаю про те, що просплю може не до другої години. Скоро почнуть їздити перші маршрути. А цьому читеру і пішки можна дійти. Мені ж буде надто холодно. Мета виконана: втома бере своє.
