Після повернення додому я прокатилася червоною гілкою тричі в обидва кінці і інколи виходила просто пройти деякі ділянки пішки. Любила такі маршрути. Гуляти ними було легко і гарно. Зараз просто ні з ким. Навіть прикро.
Метро — особливий вид транспорту, який оглушує тебе своїм грохотом, але потім непомітно прив’язує тебе до себе настільки, що ти жодну дорогу не можеш уявити без нього. Так принаймні сталося зі мною. Нічого ріднішого за метро, нічого спокійнішого за метро я уявити не можу.
І як же мені кепсько, коли метро в мене забирають. Чи мене з метро, тут як подивитись.
З кінця гілки на початок — це як ритуал. Метро, до речі, єдине місце, де можна одягнути обидва навушники. Музика не глушить ритмічні удари, але напевно воно і на краще.
Після повернення додому я прокатилася червоною гілкою тричі в обидва кінці і інколи виходила просто пройти деякі ділянки пішки. Любила такі маршрути. Гуляти ними було легко і гарно. Зараз просто ні з ким. Навіть прикро.
Коли я б не їхала, напевно, було б легше. Але коли я повертаюся, рідне місто виглядає надто пустим. Не думаю, що одна про це думаю, але… Чи зв’язує мене з ним ще хоч щось?
Ця прикра думка застала мене на площі серед не такого вже й щільного натовпу людей. Тому я спустилася в метро, з його ритмічними покочуваннями і стуканням. Ще там звісно потяги їздять і люди ходять, але кого то хвилює.
Пам’ятаю, як кожного разу коли не знала, де зустрітись, пропонувала саме цю станцію. Світла, в центрі, до парку можна дійти. І стовпи підпирати зручно. Тепер тут набагато більше біганини. Дивлюся у телефон — сигнал повітряної тривоги. Трясця. Я прослухала.
Потяги ходять, я можу проїхати і далі, але хочеться просто по-людськи залишитися тут. Можливо вперше у нормальному укритті. Я залишаюся на станції і дивлюсь як вона повільно наповнюється людьми. Всі стовпчики і сходинки вже окуповані, хтось навіть зі своїм стільчиком прийшов — продумане рішення. І майже кожен має на чому посидіти, щоб не замазатись. Не можу зрозуміти настрій цієї юрби — чи то він тривожний, чи то злий і втомлений. Хоча… Це мої люди, чого мені питати?
Хтось близько починає пісню. Я її чую і мені достатньо, але пісня шириться і шириться потроху. І дітлахи невміло підспівують. Бігають і граються. Такі вже вони, не дорослі.
Метро це не мої труднощі, ніколи не були. Це мій спокій і тепер мій спогад, сильніший за ті, що були раніше.
Таким своє метро я ще не бачила, але хто я така щоб привласнювати метро собі? І місто моє більше не моє. Я люблю його усією душею, та наш зв’язок з ним короткий, недовговічний як і людське життя. Як я колись могла думати, що моє місто може впасти?
Я не чекаю кінця тривоги, я все ж таки їду додому. Як добре, що у мене є така можливість. Ритмічні удари, можливо, єдині не лякають.