Ніколи не сподівалася на сірі речі так, як зараз. Ні світлі, ні темні, ні кольорові — нуль по Фаренгейту. Чудовий нуль, щоб виходити у люди і не репрезентувати себе.
Ніколи не сподівалася на сірі речі так, як зараз. Ні світлі, ні темні, ні кольорові — нуль по Фаренгейту. Чудовий нуль, щоб виходити у люди і не репрезентувати себе.
Одяг і його сірість моя остання надія перед цим світом. Тільки за цією сірістю я ховаюсь і живу, бо не хочу, щоб мені лізли у душу і цікавилися хто я. Тільки-от я помилилася: серед моря чорних курток і сорочок, мій сірий стає напрочуд помітний. Навіть дивно скільки позитивних коментарів я отримала у свою сторону.
Я б ніколи не змогла носити чорний(з повагою до усіх, хто його любить), і цього разу я також не зраджую собі. Вони помічають одяг. Головне, що за цим одягом вони не помічають мене.
Можливо, місяць у мене йде на те, щоб гуляти під дощем у цій сірості, і, можливо, ще б місяць пішов, якби я не зустріла у цій сірості ще одну людину. Я не поціновувачка історій про спасіння, але я хотіла отримати раду. (І побачити як сірий одяг личить цій людині.)
У неї приємний голос і вона п’є каву без цукру. Їй також наробили багато компліментів. І вона також не змогла обрати чорний. Я не знаю, як у сірому можна гарно виглядати, але довірюся людям, котрі залишили нас собі самим. У неї дуже яскрава посмішка, через яку я розумію, що наступного разу мені краще не підходити. Кожен охороняє своїх демонів, мені краще не заважати їй у своїй роботі.
Я б так і забула її ім’я, якби вона не попросила мене залишитись. Ми пили каву ввечері. Схоже, вона не думала кудись повертатись.
Ця сірість по-різному вплинула на нас: мене зберегла, її закопала. Тепер я думала про те, як найменший вияв емпатії привів мене до страху. Ця жінка мене лякає. Я не здатна з нею впоратись і не здатна зрозуміти. Як і піти не можу: раптом вона вб’є себе без моєї розмови? Раптом вона вб’є когось? Що довше дивишся у темряву, тим довше вона дивиться у тебе. В мене льодяні руки — це поганий знак.
Я замовляю тортика. Він з цукром і все виправить. Не так вже й пізно, щоб зачинялися кав’ярні, чи щоб у них не продавали тортика. Я сподіваюся, що її настрій розвіється як і хмари. Помиляюся. Я потрапила у сіру зону, де нікого гарного нема. Чи були виправданими всі ті компліменти чи для них страх мав сірий колір?
До закриття півгодини. Я мушу йти раніше.
— Мені так шкода… — Я розливаюся у вибаченнях, звісно, нещирих. Вона ловить мене за руку. Від місця її доторку розливається електричний імпульс. В неї долоні не холодні, зовсім ні.
— Напиши мені свій телефон.
— Звісно, — і я цими неслухняними руками беру її ручку і папірець. Я міняю цифри всередині місцями, а одну взагалі прибираю і дописую нову тільки у кінці. В неї точно не буде шансів мене знайти. У неї є тортик, чого б їй мене шукати? Сьогодні я побула її подушкою, та більше не зможу. Я застрибую у перший ліпший автобус, щоб від’їхати хоча б на зупинку далі. Це вперше коли мене лякає жінка. Вона дивиться мені вслід і усміхається, так само яскраво. Клятий сірий колір. Щойно приїду додому, я зобов’язуюся викинути його геть!
І лише поки я в душі, я не бачу як екран мого телефону світиться тендітним “Привіт”.