Віньєтка

Мені дивно думати про те, що у таку ніч мені довелося кликати майже незнайому людину, радше приятеля, але аж ніяк не друга. Ні, ні, я не жаліюся, просто намагаюся зрозуміти, як я дійшла до того, що про страшні речі і поговорити ні з ким.

Ніколи не сподівалася на сірі речі так, як зараз. Ні світлі, ні темні, ні кольорові — нуль по Фаренгейту. Чудовий нуль, щоб виходити у люди і не репрезентувати себе.

Після повернення додому я прокатилася червоною гілкою тричі в обидва кінці і інколи виходила просто пройти деякі ділянки пішки. Любила такі маршрути. Гуляти ними було легко і гарно. Зараз просто ні з ким. Навіть прикро.

Вона перебільшує, це з нею часто трапляється.

— Ти ніколи не приходила до мене на зміни.

— Хіба? Тому і не ходила! До тебе зовсім не хочеться йти!

Я люблю і ненавиджу цей клятий туман. Він постійно опиває мою домівку. Я не знаю як з ним жити чи поратися, тому кожного ранку, коли стикаюся з ним, йду на гору, щоб хоч щось розгледіти чи зрозуміти.

Спів душить горло. Посеред сварки вловити одне-однісіньке слово і зачепитись за нього —перекрити чужі голоси, стати гучніше за них. Коли повсюди голосно, хочеться слухати лиш один голос — свій.

По тобі співає моє серце. І плаче.

AU: Фінрод не помирає на Тол-ін-Гаурхот.

Скажи, моя Аматерасу,​

​​Чи вистача тобі тепла?

І ніхто з нас навіть не замислювався про те, як живуть ті, чиєю красою ми захоплюємося все життя…

І прекрасна його печаль, і безстрашна його любов, і смерті — нема!

AU: Берен і Лутієн допущені до Благословенного Краю, де на площі Валімару зустрічаються з Фінродом.