Подруга

Я ніколи більше не бачила Шону Маклі. Після тієї події — дивної, незрозумілої, гучної, містичної — Шона та її друзі зникли, хоч поліція оголосила її у розшук по всій Америці. Я розповіла про неї все, що знала, хоча, правду кажучи, виявилося, що я не знала Шону взагалі.

Шона Маклі була ірландкою, як і я. В неї було дрібне обличчя з виразними вилицями і великі карі очі. Іноді я думала, що Шона не кліпає, так пильно вона дивилася на мене. Коротко стрижене руде волосся вона іноді заплітала у два куці хвости. А ще на обличчі Шони часто з’являвся незрозумілий хитрий вираз обличчя, ніби вона щось задумала. Тоді вона нагадувала лепрекона, якого я колись бачила у книжці. Він так само широко посміхався і мружив очі, наче кіт, перш ніж когось надурити.

Її вмінню підбирати одяг заздрили всі. Саме тому Шона легко привернула увагу однокласників і дивовижним чином подружилася з дівчатами, котрі час від часу цькували мене за веснянки на обличчі. Мені не подобалася дружба Шони з цими вискочками, та я не стала ображатися за це. Шона вільна людина і може дружити з ким завгодно. Втім, іноді я її ревнувала до інших, боячись втратити, бо любила цю рудокосу дівчину.

Також я дивувалася прихильності Шони до мене. Вона постійно опинялася поруч, коли я втрапляла в халепи, і виручала мене ледь не з першого дня, коли з’явилась у школі.

- Я проходила повз, - всміхнулася вона, відгорнувши волосся зі щік. У Шони був високий м’який голос із придихом. Дівчина простягала сумку, яку в мене забрали однокласники, щоб пожартувати.

- Дякую, - я взяла сумку й зітхнула. Машинально пішла додому, бо вечоріло. Шона йшла поруч. Вона ніби пурхала у повітрі, настільки витонченою й ніжною здавалась у світлі ліхтарів, а волосся наче іскрилося містичним вогнем. - Тобі не варто це робити, Шоно.

- Чому? - великі очі незмигно дивилися на мене. Стало ніяково і чомусь моторошно, бо очі у темряві здались абсолютно чорними.

- Не хочу тебе обтяжувати. У тебе можуть бути проблеми через мене.

Шона дзвінко засміялася.

- Не хвилюйся, Елоїзо. Це мої клопоти. А з тобою мені затишно. І твоя мама готує смачний чай. Я такий пила колись в Ірландії.

- То ти напрошуєшся до мене на чай? - у присутності Шони настрій покращився. Ми йшли освітленою вулицею і насолоджувалися весняним вечором.

- Можливо, - Шона грайливо всміхнулась і змахнула долонею пасмо волосся з чола. Мені здалося, ніби пальців у неї більше, ніж має бути. - А ще я хочу запросити тебе на вечірку.

- Навіть не знаю, - я сумнівалася, чи буде весело, якщо однокласники теж припруться. Минулого року на вечірці мене спеціально облили, а потім вкрали одяг. Я б так і сиділа всю ніч у туалеті, якби хтось не залишив там старе пальто. Непомічена, я втекла з вечірки і більше ніколи не відвідувала подібних заходів. - Я б воліла сидіти вдома чи піти десь на галявину, як це робила в Ірландії. Біля селища, де я жила, було багато озер і рівнин, де можна гуляти до самої ночі. Вони простилаються під ногами до самого небокраю — хитке море зелені й спокою. Я часто бігала на пагорби гратися з феями…

- Ти бачила фей? - пожвавішала Шона.

- Та ні, - я похитала головою, - хоч мама постійно забороняла туди ходити. Казала, що феї заберуть мене у підземне королівство, де маленький народ приносить жертви своїй темній королеві. Хоча точно знаю, що чула там пісні й носила феям цукерки.

Шона розсміялася і сказала, що її дитинство було набагато нуднішим, бо вона народилась у місті і мало куди виходила, тому що часто хворіла.

- Розкажи ще про фей, - попросила вона, - і про своє селище.

Я любила такі розмови, бо ніхто більше не запитував про моє життя в Ірландії. Хоч тоді батьки не були такими заможними, як зараз, я любила свій дім — невеликий, дерев’яний, зі світлою кухнею, горищем, повним старих речей, і каміном, біля якого я гріла ноги взимку, коли прибігала вся у снігу, а мама читала казки. Я любила пагорби, котрі оточували селище, ніби сплячі велети-охоронці, порослі густим мохом і кущами; долини, вкриті йоркширським туманом, вересом і чортополохом, де завжди п’янко пахло травами і чимось квітково-солодким; маленькі струмочки, що вливалися в порослі водяною м’ятою озерця, де ніби оживали давні легенди; весняні вечори, наповнені ароматом трав; незвідані місця, які випадково відкривала, коли заходила надто далеко. Втім, я ніколи не губилася. Пам’ятаю, зі мною гралася дівчинка, котра завжди приводила мене додому. Я ділилася з нею цукерками і ягідним пирогом. Певно, вона так і лишилася жити серед пагорбів.

А я покинула рідні місця й оселилася в Америці.

Коли ми пили мамин чай, Шоні таки вдалось умовити мене прийти на вечірку. Їй завжди все вдавалося.

***

Я прийшла на вечірку вчасно. Усміхнена Шона була у відкритому жовтому топі з яскравим макіяжем. Вона сяяла. Я обійняла її, не помічаючи нікого довкола. Дівчина засміялася.

- Я рада, що ти прийшла, Елоїзо, - щиро сказала Шона, - проходь, познайомився з моїми друзями. Вони прибули з Ірландії на кілька днів.

У напівтемному будинку постаті здавалися розмитими. Їх нерівномірно освітлювали маленькі гірлянди, створюючи доволі інтимну атмосферу. Тримаючи мене за руку, Шона прийшла на кухню, де вручила мені кумедну чашку з пахучим напоєм. Не знаю, що це було, але насичений терпкий смак із легкою гірчинкою й медовими нотками припав мені до душі. Поки Шона знайомила мене з друзями, котрі здалися невловимо схожими одні на одних, я вирішила зробити фото. З собою я мала батьків полароїд. Робити фото на такий раритет було цікавіше, ніж на телефон. Шона охоче позувала і попросила котрусь із подруг сфотографувати її зі мною.

Тоді вона й поцілувала мене у щоку. І я вже ні про що не думала, крім її губ і тендітного тіла, що тулилося до мене.

Однокласники теж не забарилися прийти. Вони одразу порушили ту богемну атмосферу, яка панувала у домі. Я, як завжди, стала об’єктом насмішок, хоча Шона швидко прогнала цих довбнів. 

- Хочу, щоб вони ніколи мене не діставали, - зітхнула я, відчуваючи, як паморочиться голова. Приємне тепло заполонило все тіло. Перед очима все трохи хиталося й мерехтіло.

- Більше не будуть, - пообіцяла Шона, всміхнувшись. У неї було так багато зубів, що я здивувалася. І блискуча шкіра. І два десятки пальців на кожній руці. - Адже я тобі ще не віддячила, Елоїзо. Пий іще, люба. Цей напій допоможе нам відрізнити тебе від інших людей.

Я слухняно пила, не вдумуючись у її слова.

- За що ти маєш мені віддячити? - я дивилась на Шону. 

- За цукерки і ягідний пиріг. І за дружбу. Тебе мали принести в жертву темній королеві, та я попросила не робити цього. Ти завжди приносила нам смачні дари. А ми цього не забуваємо…

***

Я прокинулася одна в чужому домі, дивуючись неприродній тиші. Зникли всі - Шона, її ірландські друзі, мої однокласники. В повітрі хитав солодкий аромат вересу і любстка - зовсім не такий, що лишається після вечірки.

Я пішла додому, дивуючись, що не відчувала похмілля. Вдома подзвонила Шоні, та виявилося, що вона зникла.

Зникли й мої однокласники, через яких я втрапляла в неприємні ситуації. Поліція довго розпитувала мене про ту вечірку. Я розповіла все, що знала. Чи майже все. Про останню розмову з Шоною я промовчала. Вона тоді подякувала за пиріг і цукерки. І я згадала, що дівчинка з пагорбів теж була рудою.

Не показала я і знімків, зроблених полароїдом. Бо побачила на них Шону з друзями - людей з безліччю довжелезних пальців і зубів, чиї чорні очі моторошно блищали від спалаху фотоапарата. Всі з неприродними усмішками і в дивних позах, ніби їм було незручно у людських тілах. І всі такі схожі одне на одного…

***

Це здасться дивним, та я все одно хочу побачити Шону. І добре знаю, де її знайти. Тому і повертаюся в Ірландію, де вона чекає на мене, танцюючи у сяйві місяця між порослих чагарниками пагорбів, де буйно цвітуть верес і чортополох, а північні вітри нашіптують легенди, почуті від маленького люду, що живе десь під землею.

Шона чекає на мене. А я маю їй віддячити. Бо вона моя подруга.