Повернутись до головної сторінки фанфіку: Темні історії

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Як мене занесло на цю вулицю - досі невідомо. Адже до цього я не міг сюди потрапити. 

Можливо, я вловив щось таємниче і незвідане, що відгукнулося в моїй душі іскрою азарту. Це було вперше, відколи я приїхав у Бостон. Місто, хоч і старовинне, проте пил минулих століть розвіявся з часом, змився зі стічними водами у глибини каналізацій. Втім був у цього міста особливий шарм - відлуння чогось химерного. Це особливо проявлялося ночами, коли чистий срібний місяць освітлював шпилясті дахи старих будівель. Часом, визираючи з вікна з настанням сутінків, я помічав зграю дрімлюг, які кружляли над одним і тим самим місцем. Їхні крики кілька разів лунали над сонним містом. В такі миті гнітюче, тривожне відчуття оволодівало мною. І водночас прокидалася цікавість. Чому дрімлюги кружляють над одним місцем? Мешканці Бостона знизували плечима і казали, що дрімлюги облюбували те місце давно. То була безлюдна, закинута вулиця Норт-Енд, колись жвава і мальовнича. Колись там жили щасливі сім’ї. Аж поки не почали зникати діти. Подейкували, ніби Норт-Енд проклята, бо пролягає біля кладовища Коппз-Хілл. І мерці ночами кликали дітей, щоб затягнути невинні душі у могили. Говорили про потворних істот, що жили у склепах і викрадали дітей, щоб поживитися. Правда це чи ні, а з часом вулиця спорожніла. Ніхто не наважувався жити самотою серед старих зруйнованих будинків з навісними дахами, обплетених диким плющем, мохом і чагарниками.

Я намагався знайти Норт-Енд удень, та от дивина - вулиця немов ховалася від мене зі своїми таємницями. І я ще більше хотів побачити ту вулицю. Попри моторошні розповіді містян, наважився на нічну прогулянку Бостоном. Не можуть же бути правдивими легенди про мерців чи гулів, котрі, сховавшись у підземеллях під кладовищем, чекали ночі, щоб викрадати дітей і їсти їх у склепах… Чи про потвор, які нібито колись були людьми… 

Від пронизливих криків дрімлюг я здригнувся. Вперше відчув, як в тілі поступово наростає страх. Підкріплений розповідями і доповнений уявою, страх розповсюджувався, впивався у кожну клітину тіла крижаними голками, знерухомлював і позбавляв здатності розважливо мислити. Напевно, я йшов на автопілоті, бо не помітив, як ступив на темну, непривітну вулицю. А я ж розмірковував, чи не краще повернутися в квартиру. Бо сміливцем я ніколи не був. Та й шукати вулицю, де відбувалися жахливі події - не надто розумна ідея.

Але я вже стояв на Норт-Енд.

Це була єдина вулиця не освітлена ліхтарями. На моє щастя, ясно світив місяць, інакше я б розбив ноги об криву бруківку. Коли не кричали дрімлюги, що описували кола над кладовищем, тут панувала ірраціональна, неприродна тиша - густа, немов застояне болотяне багно, яке повільно затягує жертву у вічну непроглядну темряву. Силуети будинків вимальовувалися на тлі зоряного неба - старовинні й вишукані, але плин часу зруйнував їх, перекосив і перетворив на порослі бур’янами і кущами скелети стін. Деякі будівлі збереглися краще і могли б бути взірцями тогочасної архітектури, якби вулиця не спорожніла.

Як би тихо я не намагався йти, мої кроки лунали занадто гучно. Я не діставав ліхтарика, щоб мене не помітили. Та хто б помітив самотню постать на безлюдній вулиці?..

І щойно я про це подумав, як почув шарудіння.

Я заціпенів. В голові, немов удари молота, лунав стук власного серця. Шарудіння лунало десь попереду зі сторони кладовища.

Але хто при здоровому глузді наважився б піти вночі на Коппз-Хілл?..

Одразу згадалися розповіді містян. Живі мерці, що виповзають із зогнилих могил і тягнуть руки до живої плоті… Маленькі почвари, які гризли голови дітей… Гулі, що ховалися під землею від сонячного світла… Ненаситні, невідомі істоти, котрі досі блукали вулицею, зробивши її своєю, оселившись у кожному домі й зирячи на мене крізь вибиті вікна. Я всім тілом відчував пожадливі погляди голодних, кровожерливих монстрів. А попереду промайнула якась згорблена тінь - висока, не людська з неприродно довгими кінцівками… Господи всевишній, я не знаю, що то було, та побаченого мені вистачило, щоб чкурнути з Норт-Енд так швидко, як я тільки міг. І хвала богу, що я дивом не перечепився об бруківку. Не хочу навіть думати, що тоді зі мною було б.

Можливо, я тоді запанікував і побачив те, чого насправді не було. Людська уява створює надзвичайні, а часом і диявольські видіння. Може, це був такий же шукач пригод, як і я. Ніколи про це не дізнаюся, бо наступного ранку я поїхав з Бостона. Звідтоді я боюся ходити ночами при світлі повного місяця, а крики дрімлюг доводять мене ледь не до панічного стану.

Справа в тім, що вранці я дещо побачив. На вікні моєї квартири, що на п’ятому поверсі, виднівся брудний слід, немов хтось чи щось торкалося шибки, коли зазирало всередину. Досі здригаюсь, як подумаю, що за істота спостерігала тоді за сплячим мною у темний час перед світанком.

Я кажу «щось намагалося», тому що відбиток належав не людині. То був слід довгої кінцівки з неприродно викривленими численними пальцями.

    Ставлення автора до критики: Обережне
    Надіслав: Rin_Okita , дата: чт, 10/17/2024 - 00:40