Трапеза з монстром

Я знаю, що всі події, про які я розповім, висвітлені у рапорті, який я написала у відділку. Газети Іпсвіча досі висвітлюють те, як я увігнала у Натаніеля Сміта всю обойму. Але це було заслужено. Обшук у його будинку показав, що я вбила його недарма. 

Та Грея це вже не поверне.

З Натаніелем Смітом я познайомилась, коли розслідувала вбивства людей на кладовищах. Було у цих вбивствах щось неприродне, нелюдське, що відштовхувало навіть бувалих поліцейських. Тіла - понівечені, погризені, пошматовані - знаходили серед похилених надгробків. Хтось недбало залишав їх для бродячих собак і лисиць, котрі часом заходили на територію містечка.

Найгірше, що ніяких слідів знайти не вдавалося.

Натаніель Сміт був надзвичайним хіміком - розумним і ввічливим. Зміг допомогти в розслідуванні, дивовижним чином виявивши ДНК вбивці. В подальшому це допомогло засудити місцевого мешканця - похмурого відлюдника, котрий убивав людей, щоб з’їсти їхні внутрішні органи. Сам він причетності не заперечував. Та коли опинився за ґратами, сказав мені, криво всміхнувшись: «Може, ви і піймали мене, але хто сказав, що я один такий?»

Вранці цей чоловік повісився.

Мені не давали спокою його слова, хоч у відділку вважали, що справу закрито. Мій наречений Грей Декер, зробив мені пропозицію, і думки про спільника убивці відійшли на другий план. Та й убивства припинилися.

Натаніель Сміт же весь час шукав привід, щоб зайти у відділок і поспілкуватися зі мною. Спочатку я вважала це милим, проте Сміт ставав настирливим і постійно запрошував до себе на вечерю. Тож одного разу я прямо повідомила, що в мене є наречений і він не буде в захваті від Смітових залицянь. Звісно, Натаніеля це засмутило, хоч він і не показував цього. Підозрюю, що чоловік мав до мене певну симпатію.

Проте я свій вибір вже зробила.

Восени вбивства поновилися. І були вони ще жорстокіші, а жертв знаходили в людних місцях - посеред вулиць, на площах, у кафе і громадському транспорті. І знову поліція не знаходила зачіпок, тож я звернулася до Натаніеля, котрий на той час відкрив хімічну лабораторію. Чоловік радо погодився і допомагав в силу своїх можливостей.

Грей, з яким ми одружилися влітку і який допомагав працювати над справою, зник.

Я не знаходила місця від тривоги. Грей був досвідченим поліцейським, і схопити його нелегко. Я боялася подумати, що вбивця дістався і до нього, бо тоді… Тоді доведеться думати про найгірше. І вдивлятися в кожен знайдений труп пильніше, щоб за мить полегшено зітхати з думкою: «Не він». На пошуки Грея виділили команди поліцейських, які прочесали місто вкупі з прилеглими лісами. Але ліси довкола Іпсвіча - це гектари земель - дикі, незвідані хащі, часом настільки зарослі кущами, що неможливо пройти. І шанси знайти мого чоловіка живим згасали з кожним днем.

Натаніель постійно був поруч і підбадьорював мене. Знову запросив на вечерю, але під приводом того, що знайшов дещо на місцях вбивств, проте сумнівається, чи це настільки важливо, щоб віддавати на дослідження. Я тоді була в поганому стані, адже погодилась. Думки про долю Грея затуманили свідомість, і я не попросила принести знахідку до відділку, як би мала це зробити.

Дім Натаніеля справив на мене двояке враження. З одного боку помешкання було затишне. Але гротескні, часом моторошні фігурки і статуетки, привезені з різних куточків світу, викликали дивну суміш тривоги і настороженості. Сміт був сама люб’язність, поки пригощав мене апетитним філе кролика. Я неохоче їла, очікуючи, коли ми перейдемо до розмови про знахідку, хоча Сміт не квапився. Попросивши зачекати, пішов за вином. А коли повернувся, я застрелила його.

Я… Мені важко говорити про те, що сталося в той короткий проміжок часу, коли я була сама у напівтемній вітальні. З полиць на мене зиркали фігурки монструозних істот, яким, напевно, не існує назви. Я неохоче колупала м’ясо у тарілці. Раптом всередині щось блиснуло. І коли я розколупала шматок соковитого філе, то на мить заціпеніла.

Тому що в ідеально приготованому м’ясі я знайшла каблучку, яку носив мій покійний чоловік.