Ввечері Костя вже сидів на дивані в себе вдома з чашкою люб’язно завареного Мішею чаю. Переживаючи люту суміш ахую та нудоти, від струсу мозку, він дивився на свою, зафіксовану бандажами, синю від синців ногу, що лежала випрямлена на журнальному столику. Під незмінний акомпанемент годинника, що далі цокав на стіні, та новий шум, що створював Міша на кухні, Костя намагався зрозуміти що і як відбувалось зараз.
Приблизно за годину до того, у палату до них увійшов лікар, жиластий саркастичний дядько, який в цій державній лікарні не йобнувся мабуть лише за рахунок гумору. Говорив він багато, абсолютно без емпатії, окремо виділяючи що пацієнт довбойоб, якому треба дивитись куди іде, та що він дохуя везучий, що ще легко відмазався. Не все з того що казав лікар до Кості дійшло, через нудоту та головний біль, проте найяскравіші вирази все ж запам’ятались. Після вираження свого ставлення до ситуації, лікар почав розповідати про результати Костіного польоту, зокрема про забої руки та плеча, вибите коліно та струс мозку. Зі всіх пояснень він майже нічого не зрозумів, крім того що треба менше рухатись та чекати доки все пройде-зростеться. На щастя, Міша ніби слухав уважніше та запам’ятовував рекомендації.
– Ну і останнє, - підсумував дядько, вже явно заїбавшись базарити, - де лежати будете, тут чи вдома?
– А є вибір? – Спитав Костя здивовано, ніби це було перше що він почув.
– Так, є. Нам ви тут, чесно, не здались. Лежати ви і вдома можете, тоді нащо тут ліжко займати, людям очі мозолити?
– Тоді коли можна буде збиратись їхати? – Запитав Міша окидаючи оком Костю, прицілючись як їм вибиратись.
– Як рахунки за все оплатите та зберете свого другана до купи – можете їхати. До таксі можете взяти візок, поки що, думаю, він не доскаче.
Після тої розмови, Міша не надовго зник в коридорі, в пошуках де можна оплатити рахунки. Про те, за що і скільки пізніше на відріз відмовлявся розмовляти переводячи тему на щось інше. Збираючись, Костя зі здивуванням для себе виявив що може перебувати у вертикальному положенні. Плече трохи нило, коліно теж, проте навіть попри нудоту ніщо не заважало йому бути в свідомості. На диво, зараз все здавалось якимось яснішим, ніж тоді, коли він йшов до того злощасного переходу. Думки про те, що сталось раніше не гнітили так сильно, як могли. Можливо він ще до кінця не усвідомив того, що відбулось, проте психіка здається не витіснила цих спогадів. На щастя, колупатись в них не тягнула теж.
Більше уваги концентрувалось на Міші. Він, як відповідальний дорослий та хороший друг взяв на себе всі клопоти: замовив таксі, допоміг згрупуватись та піднятись, возив його на візку кидаючи якісь жарти. Від цієї турботи Кості ставало ніяково, періодично важко було відвести погляд або тримати зоровий контакт. Майже напевно він шарівся коли не знав куди себе діти, щоб приносити менше проблем, проте Міші якось вдавалось легкою розмовою чи влучними жартами відволікати від ноги, що не згиналась та стирчала з як спис коли їхали лікарнею та пластиря, що відклеювався від міміки та ледь не відкривав рану на скроні.
У таксі Кості довелось сісти спиною до дверей на задньому сидінні, бо нога, очевидно, далі не згиналась від тугого бандажу. Зламавши очікування, Міша після того як зачинив двері за спиною, пішов не до передніх дверей, а до сусідніх. Під здивованим поглядом, він підняв знерухомлену лапу та сів на сидіння, поклавши її собі на коліна.
– Лікар казав тримати культяпу вище, щоб набряку не було. – З невинною посмішкою пояснив Міша.
– То ти вирішив аж одразу виконувати рекомендації? – Шаріючи та ледь не заїкаючись запитав Костя. Рука, яку так і не прийняли з лапи, гріла через цупку тканину бандажу, він чого зосередитись та говорити щось осмислене ставало важче.
– А чому ні? Не можна нехтувати рекомендаціями, зараз тебе треба берегти як дорожезну вазу, а то розсипешся.
– Не розсиплюсь. – Єдине що зміг вичавити в якості відповіді.
Міша на це лише легко посміхнувся. Рука, що до цього мирно лежала, почала погладжувати ногу. Ніби Міша несвідомо гладив кота на колінах. Костя від цього лише більше зарум’янився та відвів погляд. Від всього цього хотілось просто розпливтись, розчинитись у цьому моменті, щоб таксі везло їх додому вічно. Попри тупий біль від забоїв та нудоту, що тепер вже відчувались ніби постійний фон, присутність Міші, його труботливість, легкість з якою він розряджав атмосферу, надавала відчуття якогось тепла та спокою. Ніби не дивлячись на все те, що сталось, зараз Костя був повністю позбавлений від тої гризоти що переслідувала його останнім часом.
Доїхали вони спокійно. Таксист, страшенно ґречний араб, допоміг занести Костю до порогу квартири. Пересуватись можна було скачучи на одній нозі, але струс мозку поки не дозволяв цього.
От тепер Костя сидів, витріщався на свою випрямлену ногу, посьорбував м’ятний чай, що тамував нудоту та вслуховувався у шум на кухні. Про спільне проживання під час цієї немічності вони більше не згадували, а обговорити його все ж варто було. Через якийсь час шум припинився і Міша прийшов у вітальню, зі своєю чашкою чаю в одній руці та заварником м’ятного чаю в іній.
Без зайвих слів він поставив заварник на столик та сів поряд.
– Як ти зараз?
– Ти про що? Нудить трохи менше, голова болить досі, лапа з плечем – ну таке. А що?
– В сон не хилить? Важкий був день.
– Поки ніби ні, не знаю.
– Подивимось щось?
– Можна. Якщо щось вибереш.
– Окей.
Міша взяв ноутбук зі столика та занурився у пошуки чогось цікавого на цей вечір. Костя, далі попиваючи чай, не знав з якого боку підступитись до питання спільного проживання. Його нервовість була мабуть помітною, бо після завершення пошуку, Міша відставив ноут, взяв чашку Кості та доливаючи чай з заварника подивився йому в очі та запитав:
– Що таке? Щось тривожить?
На таке пряме запитання Костя лише сильніше знітився. Не знаючи як почати речення, він благав богів, щоб ті не дали йому знову розчервонітись.
– Та не те щоб… просто в лікарні ти казав… що мені буде потрібен нагляд, чи допомога, чи як там. То… ми цього ніби як не виріщили?
– А що тут вирішувати? – Міша, здається з полегшенням, видихнув та вручив поновлену чашку чаю Кості в руки. – Тобі тут зручніше, звичніше, тому ми в мене не житимемо. Допомога тобі точно потрібна, як мінімум на перший час. Тому я якийсь час житиму в тебе. Завтра мабуть поїду, візьму якісь речі з дому, бо зараз вже не хочеться.
Від цієї інформації стало ніби спокійніше. З одного боку тепер питання вирішене, все доволі ясно і визначено. А з другого боку… Вони житимуть разом. Удвох. Від цього переживання всередині Кості накручувались з новим запалом, проте від спокійного голосу Міші все ніби поступово розслаблялось та заспокоювалось. Ніби вузол хвилювань, що зав’язувався у животі розплутувався від звичайних «все гаразд», «я поряд», «не хвилюйся». Раніше здавалось, що не можливо заспокоїтись від таких банальних фраз проте зараз не хотілось ні про що думати. Хотілось просто далі перебувати у цьому спокої, пити м’ятний чай та дивитись фільм.
Приблизно через годину, коли чай закінчився а сюжет не сильно цікавив, Костя почав засинати. Поступово повіки все важчали, підіймались вони все повільніше. Зрештою Костя заснув у Міші на плечі не дізнавшись чим завершився фільм.